Через Святе Письмо проходить тема, яку можна описати як «богослов’я обличчя». У Старому Завіті ми часто чуємо фразу «перед лицем Твоїм» та подібні вирази. Є молитви, що благають Бога не «ховати Свого лиця». У Книзі Вихід Бог чітко каже Мойсею: «Ніхто не може побачити Мого лиця і залишитися живим». У Новому Завіті відбувається чіткий зсув. Розповіді про преображення Христа згадують Його обличчя як сяюче. Святий Павло говорить про бачення Бога «в лиці Ісуса Христа». Він також говорить про те, що ми дивимося на Христа «з відкритим обличчям». Православне християнство має окреме розуміння обличчя, зображеного на святих іконах.
Як у латинській, так і в грецькій мовах слово, перекладене як «особа», насправді стосується обличчя або маски (як зображення обличчя). Обличчя – це не лише наша основна презентація світові та основний засіб побудови стосунків, але й, у певному сенсі, те, що найбільш безперечно ототожнює наше існування як особистостей.
Святі ікони завжди зображуються обличчям до нас, лише деякі злегка повернуті. Ці «повернуті» обличчя зустрічаються на іконах, які спочатку виставлялися в іконостасі, а їхній нахил натякає на ікону Христа. Єдиними фігурами, зображеними лише в профіль, є Юда Іскаріот та демони (або особи, що виконують ці ролі). У мистецтві епохи Відродження та пізніших періодів таке трактування обличчя зникає. Людська фігура зображується просто сама по собі, як мистецтво, а реляційна функція ікони забувається.
Набагато більше можна сказати про обличчя та його вплив на особистість. Я не можу бачити обличчя іншої людини, не дивлячись. Щоб побачити твоє обличчя, я повинен відкрити своє обличчя. Ця особиста зустріч – це чи не найглибший і найдавніший досвід, який ми переживаємо як люди (вперше ми переживаємо його з матір’ю, що годує грудьми). Протягом усього нашого життя наші обличчя є центром досвіду та реакції. Ми не можемо по-справжньому пізнати іншу людину, не зустрівшись з нею віч-на-віч.
Як і з обличчям, так само і з іменами. В Одкровенні образом спасіння є надання нового імені. У Старому Завіті те саме відбувається з Аврамом (Авраамом) та Яковом (Ізраїлем). У їхньому випадку нове ім’я сигналізує про зміну їхнього статусу перед Богом. З іншого боку, є глибоко особистим і зворушливим те, що Христос іноді давав своїм учням прізвиська: «Петро» («Скеля») та «Воанергес» для Якова та Іоана («Сини Грому»). Мабуть, були й інші подібні випадки. У православній традиції дитині дають ім’я на восьмий день після народження або, якщо пізніше, під час хрещення. Надання імені під час хрещення також є дуже давньою частиною хрещення на Заході.
Той факт, що ми змінюємося, споглядаючи Божу славу в особі Ісуса Христа, говорить про те, що ми повинні дивитися на Нього — безпосередньо. Це значною мірою є частиною справжнього спілкування.
З віком ми ніколи більше не дивимося в очі іншої людини так, як колись дивилися в очі своїх матерів. Закохані часто дивляться в очі своїх близьких і знаходять там певну спільність, але рани та травми зрештою руйнують початкову невинність цих очей. Те саме стосується і Бога.
Щодо обличчя Бога, є дуже показовий уривок у Книзі Одкровення:
«Тоді царі земні, і вельможі, і багаті, і тисячники, і могутні, і кожен раб, і кожен вільний сховалися в печерах та в скелях гір. І сказали вони горам і скелям: “Упадіть на нас і сховайте нас від Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця”» (Об’явлення 6:15-16).
Варто зазначити, що Книга Одкровення не лише про гнів Агнця чи Його присутність. Вона стосується саме страху перед Його обличчям. Наше сприйняття обличчя – це досвід наготи та вразливості. Позитивний ефект – це ототожнення, спілкування та єдність. Негативний ефект – це біль сорому та потреба сховатися. Я не можу уявити нічого іншого в природі, що так точно відображає та розкриває фундаментальну природу наших стосунків з Богом. Спасіння – це спілкування. Гріх – це тривалий сором.
Саме в цю екзистенційну/онтологічну реальність гріха/сорому Христос входить у Своєму Втіленні, стражданнях та смерті. Глибини пекла – це вічний сором, проте Він не вагається увійти туди, щоб спасти нас. Порятунок Христом Адама та Єви з Аду – це останнє відлуння зустрічі в Саду. Вони сховалися від сорому, але Він прийшов, щоб знайти їх. Тоді Він покрив їх шкурами тварин, але тепер Він покриває їх праведністю вбитого Агнця. Тоді їх вигнали з Раю; тепер вони відновлені. Вони втекли від Його присутності; тепер вони бачать Його віч-на-віч — і радіють.
Коли ми молимося перед іконою Христа, то можна помітити, що Його погляд ніколи не змінюється. Він не ховається від нашого сорому, а спонукає звернути свій погляд на Нього. Без сорому, без болю. У цих очах можна знайти рай! «Господи, просвіти лице Твоє на нас, і помилуй нас».