Неділею Хрестопоклонною відкривається четверта седмиця Великого посту, коли вже половина цього найважливішого для кожного з нас періоду церковного року виявляється пройденою. І от саме в цей час Церква нагадує нам в Євангельському читанні про той Хрест, який кожен з нас повинен нести на своїх плечах. І це невипадково. Ті тяготи, які ми вільно чи мимоволі з радістю чи із сумом поклали на себе під час Великого посту, напевно, дали нам відчути в тій або іншій мірі, що таке хрест, який кожен несе на своїх плечах у цьому світі, що таке той хрест, який нам заповідав нести Спаситель. Хтось із скорботою, хтось може з радістю відчув його тягар на своїх плечах і відчув, тим самим, що попередні кілька тижнів Великого посту не пройшли випадково. Став ще ясніше відчувати, що земний життєвий шлях – це хресний шлях.
Проте сьогоднішня неділя повинна стати для нас з вами не лише днем поклоніння святому животворчому Хресту Господньому, але і днем роздуму над тим, а що ж означає для нас, християн, цей Хрест. На жаль, для багатьох з нас зображення Хреста Господнього стало настільки звичним і буденним, що ми дуже часто перестаємо усвідомлювати головний справжній сенс цього великого символу християнської Церкви. Надіваючи на свої груди Хрест, роблячи зображення Хреста на дверних одвірках, ми дуже часто сприймаємо Хрест як певний магічний знак, як інструмент, який повинен гарантувати нам, застрахувати нас від усіх життєвих негараздів. По суті ми чекаємо від Хреста легкості, радості, ми чекаємо того, що носіння Хреста, до якого покликаний кожен християнин, зробить наше життя легким і безхмарним. По суті, ми тим самим сподіваємося, що Хрест Господній, який ми надіваємо на себе, повинен позбавляти нас від найголовнішого нашого християнського обов’язку – слідувати за Христом у несенні Ним цього найголовнішого Хреста. І тут ми залишаємося тими ж самими безбожними обивателями, яких часто бачимо навколо себе і яких дуже часто засуджуємо. Давайте замислимося над тим, до чого зобов’язує нас Хрест, який ми несемо на своїх грудях, до чого зобов’язує нас, християн, цей великий символ Христового страждання.
Про це можна було б говорити дуже багато, коли б не сьогоднішнє Євангеліє, яке дуже коротко і дуже ємко виразило суть нашого християнського ставлення до Хреста. Господь наш Ісус Христос говорить нам про те, що той з нас, хто хоче спастися, повинен зректися себе, узяти Хрест свій і йти за Ним, за Христом. У кожному слові цього Євангельського оповідання міститься глибокий сенс. Отже, нам, передусім, необхідно зректися себе. А чи вміємо ми це робити? Чи виходить у нас це зречення навіть тоді, коли ми стаємо християнами, навіть тоді, коли ми носимо на собі Хрест Господній?
На жаль, дуже часто ми виявляємося абсолютно далекими від цього найголовнішого подвигу християнського життя. Входячи в церковне життя, ми менше всього думаємо про те, щоб зректися себе, але навпаки, ми і в церковне життя входимо, передусім, думаючи про себе. Йдучи в Церкву, ми думаємо про те, щоб нам стало легше, стало краще, щоб було в нас здоров’я, щоб був у нас добробут, щоб не було в нас ніяких знегод і страждань. Немає для нас нічого важливішого, ніж наше власне життя, ніж наші власні переживання, яких ми не хочемо випробовувати, ніж наші власні радощі, яких ми хочемо придбати якомога більше. І від Церкви-то ми вимагаємо, передусім, радості і благополуччя для себе. Більше того, розуміючи, що ми, як християни, повинні каятися, дуже часто забуваючи зректися себе, ми навіть каючись у власних гріхах зараз, під час Великого посту, ухитряємося при цьому знову таки не зрікатися самих себе: так, звичайно, ми грішні, роздумуємо ми навіть на сповіді, але десь у глибині нас є відчуття того, що, в кінці-то кінців, усі грішні, а мої гріхи Господь має простити, Він же бачить, який я хороший християнин, я ж, на відміну від інших, ношу Хрест, я ж йду вклонитися Хресту в храм Господній, тому чи так вже глибокі мої гріхи? У багатьох з нас і до Церкви ставлення складається таке саме, як в оточуючих нас безбожних людей до всього в світі – ставлення споживача, ми хочемо, щоб Церква жила для нас, а не ми жили для Церкви. І це дуже важко здолати в собі, дуже важко відкинути від себе. Але так ми не виконуємо завіту Христового – завіту про зречення себе. Іноді виникає відчуття, що люди, які знаходяться поза Церквою, виявляються більш здатними на це самозречення. Адже коли християнин і нехристиянин здійснюють добрі вчинки, безумовно, добрий вчинок нехристиянина виявляється набагато більшим в очах Господніх, ніж добрий вчинок християнина, бо нехристиянину набагато важче зробити добрий вчинок, ніж нам, християнам, просвітленим вченням Христовим, укріпленим благодаттю Божою.
Ця відсутність здатності зректися себе і узяти свій хрест проявляє себе ще одним, набагато, можливо, підступнішим чином. Ми несемо на собі хрест хто золотий, хто срібний, хто алюмінієвий, хто мідний, але дуже не хочемо нести на собі того головного Хреста, який ніс Спаситель. А що є цей Хрест? Це страждання. Природно, по немочі нашій ми боїмося страждання, але бувають у житті ситуації, коли немає іншого шляху залишитися християнином, окрім як, деколи, добровільно перейняти на себе страждання, а значить і свій Хрест. Ми хочемо, щоб наш натільний хрест був гарантією від усіх ускладнень, від усіх інших хрестів, від найголовнішого Хреста, який ми повинні нести, а Христос нам говорить, що зречення наше повинне припускати носіння Хреста.
І тут відкривається перед нами ще один дуже важливий сенс і сьогоднішнього дня, і сьогоднішнього євангельського читання. Ви знаєте, що навколо нас немало людей, які зрікаються себе, але не в ім’я Христове. Ми часто бачимо якихось п’яниць, наркоманів, бомжів, які, дійсно, про себе зовсім не думають. Але в той же час у цих людях ми бачимо іншу страшну спокусу – вони дійсно зреклися себе, не думають про себе, але вони зреклися не заради Христа і не заради Хреста, їх зречення себе призводить до духовного руйнування, духовної смерті. Значить, недостатньо просто зректися себе, треба зректися себе так, щоб це зречення поклало на наші плечі той єдиний і неповторний Хрест, який даний кожному з нас. Хрест наших страждань, без яких неможливо стати християнином. Тільки після цього наше зречення буде наповнене сенсом, буде зреченням творчим, а не руйнівним, адже багато людей, які зреклись себе, йдуть не за Христом, а йдуть проти Христа.
Ми повинні зректися себе, узяти Хрест свій – у кожного він особливий – і йти за Христом.
Буває так, що людина, дійсно, осягає всю свою неміч, усю свою нікчемність, зрікається себе, не хоче бути такою, якою вона є, вона бере на свої плечі свій Хрест і намагається гідно нести те хресне страждання, яке випадає на її долю, але при цьому вона може забути про Христа, вона може бути сповнена глибокою гординею, і тоді вона знову виявляється людиною, яка не виконує волю Божу, не йде за Христом. Несучи свій Хрест, усвідомивши свій біль, своє страждання, пам’ятатимемо не лише про цей біль і страждання, але і про Христа, про Його біль і страждання, і пам’ятатимемо, що наш Хрест, який ми несемо з християнським упокорюванням, це теж наше служіння Богові. Ми звикли багато роздумувати і говорити про те, що нам потрібна допомога Божа, це дійсно так, без Бога ми не можемо нічого, але ж і Бог бажає нашого служіння, як Він мав потребу тоді, коли Він був на землі і йшов хресним шляхом на Голгофу. Тоді знайшлися праведники, які допомогли нести Йому Хрест. Того ж самого подвигу Він чекає від нас. І як ми можемо нести разом з Христом Його спокутний Хрест? Тільки з упокорюванням несучи по-християнськи свій власний життєвий Хрест.
В той же час у сьогоднішньому Євангельському читанні Христос говорить нам про те, що якщо хтось з нас посоромиться Його, того і Він, Син Людський, посоромиться тоді, коли прийде в цей світ у славі в сонмі ангелів. Що означає «посоромитися Христа», і як пов’язані ці слова із словами про носіння хреста Господнього? Нам важко зрозуміти це повною мірою, бо ми дуже добре знаємо, особливо завдяки попереднім десятиліттями, що означає боятися сповідувати Христа. Багато з нас, багато з наших предків, навіть носячи у своєму серці віру в Христа, роками, десятиліттями страшилися, боялися сповідувати цю віру ближнім. Зараз неначе все інакше, і вже не страшно стало сповідувати Христа, вже не страшно стало ходити в храм Божий, але може бути саме зараз, коли відчуття страху бути гнаним, бути покараним за свою віру тут, на землі, пішло з наших душ, виникає інше питання: так, ми не страшимося сповідувати віру в Христа, ми не страшимося називатися християнами, але чи не буває часто так, що, називаючись християнами, безстрашно на перший погляд сповідуючи свою віру в Христа, ми соромимося Христа, соромимося бути християнами.
Замислимося над цим, тим більше, що таке почуття як «сором» традиційно вважалося відмінною рисою будь-якої православної людини. І в той же час саме зараз, як можливо ніколи раніше, почуття сорому піддається нарузі і осміянню. Саме зараз, як ніколи раніше, багато говориться про те, що не треба соромитися того, другого, третього, що немає ніяких заборонених тем, що все можна, що треба позбавитися від сорому, нібито помилкового. І дійсно ми бачимо, як вже часом навіть у дитячому віці, коли почуття соромливості особливо властиве людині, багато з людей, які оточують нас, які навіть є членами християнських сімей, втрачають почуття сорому дуже легко, ще легше сповнюються дивним почуттям безсоромності.
Зараз соромно бути сором’язливим, але неганебною стає безсоромність. І це проникає всередину церковної огорожі. У своєму середовищі ми немало бачимо людей, які соромляться бути християнами. Називатися християнами вони поки що не соромляться, але бути християнами їм вже соромно. Їм несоромно самих себе, їм несоромно перед Христом, Який мимоволі докоряє їм усім Своїм життям, усією Своєю проповіддю за те, що живуть не по-християнськи, і от ми бачимо, що дуже багато з нас, безсоромно кажучи про те, що вони – християни, про те, що вони думають тільки про Царство Небесне, насправді, не соромлячись Христа, живуть так, як ніби має сенс тільки царство земне. Чи будучи простими мирянами або священнослужителями, які проповідують Царство не від світу цього, вони не соромляться бути такими, що, дивлячись на них, мимоволі задаєшся питанням, а чи існує для них це Царство не від світу цього, чи потрібне їм це Царство не від світу цього, бо в цьому царстві від світу цього вони прагнуть отримати все і жити так, як ніби окрім цього світу і цього земного царства не існує нічого більшого.
Ми згадуємо зараз дуже часто Христа гнаного, Христа струдженого, Христа, Який приймає хресні муки, і в той же час не соромимося саме цього Христа просити про те, щоб Він наділив нас як можна більшою кількістю земних суєтних радощів. І як тільки ми не отримуємо того, про що просимо, ми якщо і не ремствуємо на Христа, то в усякому разі з легкістю забуваємо про Нього і вже без Його допомоги своїми силами намагаємося зробити своє життя таким, щоб воно найменше нагадувало життя в Христі і з Христом. Тут є, напевно, дуже глибока таємниця душі кожної людини: не думаючи усвідомлено про те, що вона соромиться Христа, вона живе таким чином, що Христос, прийшовши б у цей світ і дізнавшись, що ця людина вважає себе християнином, напевно посоромився б її, бо християни покликані жити зовсім інакше.
Дійсно, Господь наш Ісус Христос, переймаючи на Себе людське єство, прийняв і всю гамму людських почуттів і переживань. Він любив, Він страждав, Він жадав, голодував і, звичайно ж, Він міг соромитися. Його сором, зрозуміло, був не подібний до нашого сорому, бо ми грішні, а Він безгрішний. Але Він міг посоромитися, коли створена за Його образом і подобою людина, тим більше людина, яка проголошувала себе Його учнем, прагнула жити так, як ніби Христа не було. І дуже часто в нашому житті відбувається саме це: кажучи про те, що ми християни, що ми зберігаємо вірність Христу, ми живемо в такій безсоромності по відношенню і до Христа, і до самих себе, що мимоволі задаєшся питанням, а чи дізнається Христос, коли прийде знову в цей світ у силі і славі, у нас християн? Чи не стане Йому соромно через те, що такі люди, як багато з нас з вами, проповідуючи Христа, проголошуючи себе християнами, жили так, як ніби Христа ніколи не було в цьому світі? І чи не станеться тоді саме те, про що говорить сьогоднішнє Євангеліє – Христос посоромиться нас, відійде від нас, і ми залишимося одні у своєму гріху, одні у своїй безсоромності.
Давайте, дорогі браття і сестри, частіше згадувати про те, що несення Хреста на своїх плечах – це дійсно подвиг, якщо ми осмілюємося називати себе християнами і носити на собі Хрест Господній, ми маємо бути готовими до того, що наше життя буде наповнене не радістю, а скорботою, не веселощами, а стражданням, і тільки тоді ми щось зрозуміємо в церковному житті, тільки тоді ми щось зрозуміємо в християнстві. Нехай не буде для нас Хреста як чудодійного амулета від життєвих неприємностей і знегод, нехай для нас Хрест буде знаменням того, що ми з гідністю і мужністю, яка була в Господа нашого Ісуса Христа, з упокорюванням і любов’ю, якими Він обдаровував усіх людей у цьому світі, підемо за Христом і з Христом. І тоді Хрест, що колись був знаряддям смерті, стане і для нас з вами знаряддям порятунку, і тоді той маленький хрестик, який ми носимо на своїх грудях, стане справжнім знаком нашої дійсно християнської гідності перед Богом.