Буває найважче говорити про те, що настільки прекрасне, що каже саме за себе. Серце, жива і трепетна струна першого тижня посту – Великий покаянний канон преподобного Андрія Критського. Це так красиво і так достовірно, що до нього нічого не додаси.
У церкві багатолюдно, але тихо і мирно. Обережний шепіт. Напівтемрява. Тільки свічки і лампади. У простому чорному підряснику з єпитрахиллю виходить священник, хреститься і починає читати. Глибокий баритон озвучує древній канон, ніби щойно написаний, читає, немов він і є автором цих рядків, читає про себе, насилу приховуючи трепет перебування перед Богом.
Покаяний канон – це подія, неповторна і дуже особиста, текст, який розкривається, немов квітка, у свою пору, свого часу, дуже короткий, але насичений сенсами.
Автор цього канону, преподобний Андрій Критський, жив дуже давно – у восьмому столітті. Жив у далекій країні, говорив іншою мовою і помер, так і не дізнавшись, що десь на півночі житимуть люди, які згадають його з вдячною ніжністю. Хоча святий Андрій і був відомим поетом, свій найзнаменитіший канон він писав для себе, на старості літ, як автобіографію. Швидше за все, він би сильно здивувався, почувши, що його молитву читають у Великий піст, відвівши для неї особливі дні. В давнину цей канон співали тільки на п’ятому тижні посту. Одні устави наказували звершувати його в неділю, інші в четвер, треті радили розбити на декілька частин і розтягнути на чотири дні. Тоді цей канон слухали уранці, зараз – вечорами. Раніше – тільки на п’ятому тижні, тепер – ще й в перші чотири дні першої седмиці.
Чому цей канон так для нас важливий?
Є багато причин. Великий канон – свідок реальності покаяння. Тут потрібно пояснення.
Люди інколи запитують: те, що називають покаянням – чи не є тільки гра уяви, комплекси, нав’язування провини? Будемо чесні: є і таке, ми це бачимо щодня, іноді стоячи перед дзеркалом. Лицемірство, багаторівневий самообман – це так зручно видавати за християнство, що, здається, і немає ніякого християнства, і духовне життя – не більше ніж плід релігійного фанатика.
Але є канон преподобного Андрія – пам’ятник справжнього покаяння, в якому усе справжнє, який свідчить: покаяння – не істерика, не гра нервів і уяви. Щоб переконатися в цьому, не треба багато чого. Досить просто прийти до храму у ці особливі дні, просто стояти і просто слухати. Не треба видавлювати із себе сльози, хвилювати уяву чи нерви. Просто – стій, просто – слухай. І почуєш голос людини, яка каялася по-справжньому. І сьогодні ти вчишся в неї.
Перший урок постових роздумів такий: раніше думання про Бога, помисли себе перед Богом. З великого канону починається період знайомства із самим собою – хто я, що споглядає, осмілюється запитувати Бога про те, що Він зробив? Якщо ти готовий до споглядання таємниці Хреста, якщо ти осмілюєшся підвести очі на Розіп’ятого і Воскреслого, будь готовий до того, що пережив пророк Ісая. Йому явився Бог, і перше, що вирвалося з грудей пророка, були слова покаяння: «І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа» (Іс. 6:5).
На питання «хто я»? ми відповідаємо довгих шість тижнів посту, щоб на Страсному тижні в нас були сили запитати: «Хто Він?»
Покаяння – це робота, клопітка, щоденна інтелектуальна праця, розумне зусилля, дуже важке звільнення від ілюзій, болюча робота над помилками.
Покаяння – боротьба за реальність. А якщо боротьба, значить – боляче, небезпечно, важко.
Покаяння – заняття для зрілих людей і в той же час труд, що робить людину зрілою. Найостанніший підсумок покаяння – навчитися приймати себе, побачити себе справжнім, таким, який я є. Не лише прийняти себе справжнім, але і зробити себе справжнім, відмовившись від будь-якої фальші і брехні.
Який же я насправді? Я той, яким бачу себе таким, коли стою перед Богом. Моє справжнє лице – те, яке звернене до Бога, в якому відбивається Бог. Не ховаю свого обличчя і не ховаюся від своєї особи. Канон святого Андрія – краще спростування тих, хто бачить у покаянні лише лицемірство і позу.
Якщо є канон Андрія Критського – є покаяння.