У Сиропусну неділю на каноні Утрені в дев’ятій пісні молимось: Мені, що був усякою їжею пересичений в Едемі, плід пізнання видався на смак солодким, але жовчю став кінець споживання його; о горе мені, пристрасна душе, бо через нестриманість позбавлено тебе проживання в раю. В такий спосіб тропар канону спрямовує нас до радісного входження в піст, адже піст є порою стриманості, а стриманість – райська чеснота, так як була умовою проживання в раю Адама та Єви. Стриманість в їжі потрібна, щоб навчити наш дух панувати над тілом, для того, аби дух міг утримувати нас від гріха, який видається на смак солодким, але жовчю стає кінець споживання його.
Через гріх прародичів Адама і Єви ми позбавлені проживання в раю, але не лише через їхній гріх, а через власні гріхи також. Адже рай закритий для усіх переступників, як каже інший тропар дев’ятої пісні: Плачу, стогнучи, бачачи херувима з полум’яним мечем, яким наказано стерегти вхід до Едему від усіх переступників; о, горе мені, Спасе, якщо Ти вчиниш його неприступним для всіх вірних. Ніхто з нас мабуть не міг би сказати, що згрішив менше за Адама і Єву. Тож закритий рай і присутність в його переддвер’ї херувима з полум’яним мечем є результатом наших гріхів не менше, ніж гріха прародичів.
Згадуючи гріхопадіння Адама і Єви в раю та наші гріхопадіння на землі, говорячи про неприступність Едему (раю), літургійні тексти не мають на меті викликати розпач, зовсім ні. Метою є закликати нас до покаяння, вселити надію на Божу милість, підтримати у нашому прагненні повернутися до раю та запевнити у тому, що райські двері вже нам відкриті Христом. В одному з тропарів дев’ятої пісні власне співаємо: Надіюся на множество милости Твоєї, Христе Спасе, і на божественну кров Твою з пречистих ребер, якою освятив єси земне єство, – відкрив же, Благий, тим, хто служить Тобі, райські врата, колись зачинені для Адама. Тож Сиропусна неділя, в яку літургійно оплакуємо втрату раю, не є оплакуванням безнадійним, не є навіть оплакуванням на зразок Адама і Єви, які мали надію на Спасителя, отримавши обітницю про Нього, але не знали, коли зможуть повернутися в рай. Наше оплакування є смутком-сльозами з приводу власного гріховного стану, але цей смуток поєднаний зі знанням, що вже і негайно можна стати на шлях повернення до раю, так як рай вже відкритий Господом Христом.