Святий Василій Великий, у далекому четвертому столітті, писав: «Я не міг переконати себе, що без любові до ближніх і без мирного ставлення до всіх, мене можна назвати гідним слугою Ісуса Христа».
Зупинимося на хвилинку на цих надзвичайних, прямих словах. Для святого Василія першою ознакою справжнього слуги Христового є любов. «Я не міг переконати себе, — каже він, — що можу бути слугою Христовим без любові». І це, за словами святого Василія, не любов як загальна ідея, як загальне почуття; це саме любов до ближнього, любов до того, хто поруч. І ця любов водночас пов’язана з глибоким внутрішнім станом, з миром, як він каже: «Я повинен любити ближніх і бути мирним до всіх».
Любов, яку наказує святий Василій, є активною. Тут є також внутрішній елемент, тихий, делікатний. Це контури християнської любові, які виходять за межі самих себе, як у випадку з Особами Святої Тройці, які перебувають у вічному спілкуванні одна з одною, але сягають за межі себе до творіння, яке вони створили. Християнська любов виходить із серця і зосереджена в серці. Тільки коли серце спокійне та лагідне, воно здатне, подібно до Тройці, поширювати цю любов на все творіння.
І це внутрішнє життя, яке черпає мир з цього ж центру на весь світ, є любов’ю, яка виявляє справжніх слуг Христа. Без цього, каже святий Василій, ми взагалі не можемо бути його слугами. Це свідчення християнської любові резонує у словах Отців у кожному поколінні, де б не згадувалася потреба в християнській любові, любові, яка є особливою.
Любов у нашому сучасному світі визначається тисячею різних способів: емоційне задоволення, турбота про інших, але не обов’язково з справжніх причин альтруїзму чи співчуття. У світі багато егоїстичної любові. Існує вседозволена «любов», яка під виглядом любові дозволяє іншим робити і бути тим, ким вони хочуть, але дозволяючи собі робити все, що ми хочемо, ми ігноруємо той факт, що наші бажання глибоко спотворені гріхом.
І ось, через своє свідчення, Отці Церкви показують нам справжню християнську любов у її найістиннішій формі. Ми покликані любити так, як Христос любив нас. І ця любов випливає з нашого досвіду Христа, з нашого справжнього пізнання Його та нашого справжнього життя Його життям. Це не любов, яку ми вигадуємо через емоції, почуття чи слова, факт, який ми зустрічаємо в цитаті святого Іоана Ліствичника, записаній у шостому чи сьомому столітті в його знаменитій «Райській ліствиці». На шостому щаблі цієї ліствиці ми знаходимо:
«Не шукайте слів, щоб показати людям, що ви їх любите. Натомість просіть Бога показати їм вашу любов, не висловлюючи її. Інакше у вас не вистачить часу на жести любові».
Любов — це діяльна річ, як ми вже бачили у святого Василія, але її діяльність не обов’язково означає, що вона має бути словесною, що вона має бути актом наших слів, наших раціональних думок, нашого вираження. Християнська любов — це спосіб життя, а не лише те, що ми говоримо.
І наш ближній, каже святий Іоан, найбезпосередніше стикається з нашою любов’ю не тоді, коли чує, як ми кажемо: «Я люблю тебе», а коли він відчуває нашу любов. Саме в досвіді нашого життя, у тому, як ми живемо, діємо та поводимося, наші ближні відчувають справжню любов, яка переживається та пізнається набагато глибше, ніж тисячу разів повторене «Я тебе люблю».
Такий вияв любові – це не те, що ми просто обираємо, так само, як ми можемо вибрати піти в магазин вранці або прочитати певний текст ввечері. Справжня любов, християнська любов, той вид любові, який ми бачимо у Отців Церкви, – це не просто вчинок, який ми обираємо; це частина того, ким ми є і як ми живемо. Саме це є основою спостереження святого Іоана, що поверхневий вид любові, який дається та виявляється лише словами, не тільки менш глибокий, але й практично неможливий. У нас ніколи не було б часу повноцінно любити своїх ближніх таким чином, ані розвивати внутрішню роботу нашого покаяння.
Ця нездатність любити постійно, повністю та відкрито, як наказує Христос, у такий словесний, трудомісткий спосіб, повинна змусити нас усвідомити, що справжня любов лежить набагато глибше, так само як неможливо виконати заповідь святого Павла: «Моліться безперестанку», коли ми розуміємо молитву як словесне звернення до Господа. Неможливість цієї концепції показує нам, якщо ми уважні, що справжня молитва, внутрішня молитва, є чимось набагато глибшим, набагато інтимнішим, набагато безперервнішим. І так само відбувається з нашою любов’ю.
Справжня християнська любов — це не поверхневий акт, поверхневий вибір, поверхневий набір слів. Це вираження всього нашого життя у Христі, і оскільки у Христі вона виливається та розділяється в актах любові до ближнього.
Ще однією характеристикою християнської любові є те, що це акт безкорисливої самовіддачі. Розглянемо текст авви Дорофея, написаний на початку сьомого століття. Цей надзвичайний Отець сказав:
«Не вимагай любові від ближнього свого, бо той, хто її вимагає, засмучується, якщо не знайде її. Краще ж, щоб ти сам показав любов до ближнього і так вів його до любові».
Християнська любов — це дар, даний без жодних очікувань. Христос, своїм прикладом любові, не змушує світ любити. Він сам любить його так повністю, так безкорисливо, що досвід цієї любові змушує творіння відповідати любов’ю. Любов відповідає на любов. Це не вимушена відповідь, а взірець християнського відкуплення: що ми, Господні створіння, відчуваючи любов, яку Він нам показав, природно спонукаємося любити Його.
І це, як каже авва Дорофей, має бути нашим взірцем служіння, нашим взірцем любові між нашими ближніми та між усім світом. Не просити любові від інших, а тим більше вимагати чи очікувати її, а просто показувати всім справжню християнську любов і тим самим вести ближнього до любові. Так ми усвідомлюємо, що християнська любов – це таємниця участі в житті Бога. Коли ми справді любимо, не лише як зовнішній, емоційний акт, але коли ми справді любимо за взірцем любові, явленої Самим Богом, ми беремо участь у житті нашого Бога. Ми занурені в любов Господню, щоб відчути Його любов, щоб поділитися Його любов’ю з усім світом.
І це підводить до четвертої цитати, короткого вислову, що приписується святому Іоану Золотоустому, який дає нам надзвичайну картину божественної природи та сили справжньої християнської любові. Святий Іоан пише:
«Любов один до одного робить нас бездоганними. Немає жодного гріха, якого сила любові не поглинула б, як вогонь. Легше сухому кущу витримати сильний вогонь, ніж гріховній природі протистояти силі любові. Плекаймо цю любов у своїх душах, щоб стати поруч із усіма святими, бо й вони догодили Богові своєю любов’ю до ближнього».
При цих слова святого Іоана, спадає на думку вислів апостола Павла про те, що віра, надія та любов залишаються, але найбільша з них – це любов. Коли він каже, що любов є найбільшою з цих чеснот, він не применшує важливості двох інших. Навпаки, він ділиться з нами тим, що є щось унікальне, щось дивовижне в акті участі в Божій любові.
Це любов, яка створила світ. Це любов, яка врятувала людину від гріха. Це любов, яка зійшла на Хрест. Чи дивно, що святий Іоан Золотоустий сказав нам, що ця любов може зробити нас бездоганними, що вона може перемогти гріх, як полум’я поглинає кущ, що вона може піднести нас до спілкування з усіма святими? Це відбувається не за допомогою якихось чарів, а тому, що любов приваблює нас до життя люблячого Господа.
Коли ми бачимо свого ближнього, коли ми бачимо друга, родича, незнайомця, коли ми бачимо тих, хто нас любить, і ще більше, коли ми бачимо тих, хто нас ненавидить, наш обов’язок як християн — дивитися в очі іншому, бачити там Боже творіння, виявляти йому любов, яка є справжнім вираженням життя, а не актом, обраним, щоб догодити йому, вразити його чи змусити нас відчувати себе доброчесними в собі — поверхнева, бурхлива любов — але бути для нього справді іконою Христа, яким ми були створені бути, любити його так, як Христос любив нас, як Він проголосив у заповідях.
Роблячи це, ми залучені до життя Того, хто любить нас, хто творить, викупляє і постійно оновлює нас. Ми залучені до життя Бога як брати і сестри, викуплені Ісусом Христом.
Молитвами святих отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй і спаси нас. Амінь.