Кожен, хто читає духовні книги, що зосереджені на питанні Особистості, може прослідкувати одну спільну рису. Спотворена гріхом людська природа робить нас схильними, навіть у наших релігійних пошуках, до розвитку «хибного я», чогось зовсім відмінного від повноти справжньої Особистості. І більшість наших дій сприяють цьому «хибному я», тому що це просто ще один спосіб, яким проявляється наша гріховність. Перехід від «хибного я» до «істинного я» — це ще один спосіб описати справу спасіння, яка звершується в нас благодаттю Божою.
Відмінності між «хибним» та «істинним» не стосуються ідентичності. Натомість, розрізняють спотворені та неадекватні стосунки з Богом і навколишнім світом, а також справжні та належні стосунки з Богом і світом. Через численні життєві переживання ми виявляємо, що ми поранені та зламані. Наша любов може бути спотвореною, і ми не любимо так, як повинні. Ми не любимо тих, кого повинні любити, так, як їх слід любити. Весь спектр емоцій, від ненависті, гніву, радості, любові тощо, спотворюється. Тому здається, що часто чим довше ми живемо, тим більше шкоди отримуємо та завдаємо.
Зцілення себе передбачає зцілення всього себе. Через очищення, просвітлення та обожнення наші емоції відновлюються до належного функціонування. Тоді ми здатні до любові, вдячності, гніву і навіть ненависті у їхньому власному сенсі — тобто, що справді є за образом Божим.
Отець Олександр Шмеман сказав: «Церква — це не установа, яка має таємниці; це Таїнство, яке має установи». Наш звичний спосіб життя часом схильний перетворювати Церкву на релігійну крамницю. Крім основної своєї місії, Церква ще пропонує різноманітні програми та заходи, які залучають багатьох. Але може виявитись, що при цьому багато її членів не мають нічого спільного зі зціленням душі.
Кожна діяльність в Церкві, чи то літургійна, освітня, волонтерська чи будь-яка інша, повинна служити зціленню душі та вихованню справжнього «я». Інакше тоді діяльність в Церкві стане просто однією із світських діяльностей, яка руйнуватиме справжнє життя, а не плекатиме його.
Що ж нам робити? По-перше, молитися і прагнути жити так, як належить віруючим в Бога. Потрібно не тільки вірити в Бога, але й вірити, що метою нашого життя є містичне єднання з Ним і один з одним. Ми можемо займатися будь-якою церковною діяльністю, але вона буде сприйматися як божественна діяльність тільки тоді, коли її метою буде справжнє єднання з Богом і один з одним. Це проявиться любов’ю, свободою і плодами Духа. А якщо при цьому є прогрес у зціленні, то ця діяльність виконує Божу роботу, і тоді Господь прославлятиметься в нас.
Коли ми правильно пізнаємо Бога, ми пізнаємо Його як Особу, а не як об’єкт чи тему. Хтось може так легко знати всі догмати, що може цитувати їх або навіть швидко аналізувати твердження як таке, що суперечить церковному вченню, але при цьому людина може страждати від ілюзії, що оскільки вона «знає» всі справжні факти, вона насправді знає правду, хоча це не так.
На Літургії ми співаємо: «Ми бачили світло істинне, прийняли Духа Небесного, ми знайшли віру істинну, Нероздільній Тройці поклоняємося, бо Вона спасла нас». Це жодним чином не означає: «Тепер ми знаємо справжні факти». Будь-хто може пізнати правду. Це ще нічого не означає. Цей піснеспів стосується живих стосунків, які зцілюють нас як єдине ціле. У цьому гімні немає тріумфалізму. Натомість є просто вдячність. Ми дякуємо, бо Бог зробив це для нас, а ми жодним чином не заслуговували на те, що було зроблено.
Тому православне життя завжди має характеризуватися пізнанням Бога. Але ми# маємо знати не просто вчення, а Того, Кого це вчення являє. Тоді воістину така людина, що пізнала Бога, походить від Нього (див. 1 Ін. 4:7)