Мабуть найглибшою таємницею Всесвіту є те, що Всемогутній Господь Вседержитель добровільно став беззахисним перед лицем людської жорстокості. А посилаючи Своїх учнів на проповідь, Христос вказав на їхній новий статус і становище у світі: “Ось, Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби” (Мф. 10, 16).
Наперед програшний варіант, чи не так? Що́ вівця може протиставити зграї хижих вовків? Який зв’язок між голубом і змією? У чому ж сила, якщо Господь каже про її здійснення у нашій слабкості?
Вчитуючись у Книгу Життя, вдивляючись в історію людей Біблії, можна побачити скільки разів спотикаються царі й пророки, скільки разів не розуміють та зрікаються Ісусові учні. Проте чомусь саме їх Христос обирає Собі за друзів та апостолів.
Петро зрікся, Іуда зрадив, Фома засумнівався. У найбільш відповідальний момент усі розбіглися. Однак саме вони, слабкі та вразливі, несли Слово Боже в міста і села жорстокого світу. Та що тут казати, Сам Господь, рятуючи людство на Хресті, відчайдушно вигукує: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27, 46).
Книга життя є чесною зі своїм читачем, вона не замовчує слабкості головних героїв. Такі беззахисні царі, пророки й апостоли. Такий беззахисний Господь…
Князь віку цього у своїй безмежній злобі глузує над розіп’ятим Христом, навіть не підозрюючи, що Бог уже сходить у пекло. Князь віку цього глузує над тими, хто обирає Христа, – навіть не підозрюючи, що за їхньою слабкістю ховається Його сила. Намагається втоптати їх у багно, показати свою всюдисущість та абсолютну владу. Він не терпить у кожному з нас того, чим ми буваємо схожі на Ісуса – коли любимо, терпимо, прощаємо, допомагаємо іншим, приносимо себе в жертву. Для світу така людина стає мішенню.
Необов’язково бути святим, аби відчути себе чужим на цьому святі життя. Варто просто захотіти змінитися, як раптом дивовижним чином тебе накриває хвиля непередбачених обставин. Кожен, хто хоче бути людиною по-справжньому, стає на шлях битви, нещадної та безкомпромісної:
Христос напевне міг учинити інакше й послати нас як левів серед гієн. Така Церква була б набагато привабливішою. Але ж ні, щодня – жертва. “Господи, я хотів як краще! Як Ти навчав! Але я зазнав збитків, мені завдали болю…”
Коли чуємо про благословенні дні, які Господь дарує праведникам, згадаймо історію Іова, долю Христа й апостолів. Коли виходимо із храму після недільної Літургії, будьмо готові — ми вже на полі бою, і прямо зараз з’явиться безліч приводів накричати на дитину, осудити зустрічного п’яничку, не провідати літніх батьків…
Християнство – щоденна боротьба за свою віру. «Усе віддай: і маєток, і тіло, і саму душу – окрім віри», – так навчає святитель Іоан Золотоустий.
Та залишається за́гадкою, чому ми не несемо переможне знамено добра? Чому ми такі вразливі, слабкі та боязкі перед лицем зла? Відповідь проста, як і все Євангеліє – така Його воля! Воля відпустити людину на свободу, раз і назавжди подарувати їй можливість обирати, не нав’язувати Себе силою та маніпуляціями, не пропагувати, не змушувати. Його воля – не перемагати людину. Його воля – померти за неї як жертовне ягня.
Таке воно, щастя – бути з Христом. На перший погляд непривабливе, проте справжнє, яке достатньо просто обрати. Обрати шлях убогих духом, шлях чистих серцем, шлях покірливих і вразливих.
Мале стадо Христове “невигідне” по всіх параметрах. Натомість диявол спокушає яскраво, зі спецефектами. Колись він скористався всіма видами психологічних маніпуляцій, навіть цитатами з Біблії, аби спокусити Самого Христа – пропонував визнання більшості, славу та владу. Уявляєте царство Христа на землі? Рівність, братерство, благоденство і щастя всім! Але це утопія. Це, радше, шлях антихриста…
“Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17, 21), – каже Господь. Його принцип – не диктатура й не тиск. Непорушний принцип Царства Божого: “Хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом” (Мф. 20, 26–27).
Хтось із сильних світу недбало кине в бік наївного мислителя, який усе ж таки вірить, що краса врятує світ: «Приберіть цього філософа!» Історія пам’ятає різні способи розправи над такими наївними. Вони завжди не до діла, коли вершаться важливі справи “на благо” інших. Вони завжди не зручні, коли панує чиста вигода й реалізуються меркантильні плани. Вони завжди недоречні. На таких дивляться або з презирством, або через приціл гвинтівки.
«Приберіть цього філософа!» – понад дві тисячі років тому сильні світу цього заявляли так, указуючи на беззахисного мандрівного Проповідника. Лише за те, що Він прийшов послужити людям і розповісти, як просто стати синами Божими.
Віра тим цінніша, чим переможнішим виглядає зло. Запалена свічка важливіша там, де суцільна темрява. Краще бути овечкою Бога, Котрий ладен залишити дев’яносто дев’ять інших заради тебе. Бо якими страшними є закони вовчої зграї, коли ти, весь поранений, чекаєш, чи з’їдять свої, чи доб’є мисливець. Вовком бути куди страшніше й небезпечніше. Ти всюди чужий. Навіть серед своїх. І твоя сила, лише – невтомна та нестерпна жага крові.
У вівці немає ікол, але в неї є Пастир. Той, Хто йде на вовчу зграю першим, і меч у Його руках – Слово. Воно не може вбити, та воно може змінити, оживити. Для Нього немає більшості чи меншості, немає розумних і дурних, молодих і старих – для Нього є конкретно ти. Усе Євангеліє мовить про те, що один сповнений каяття грішник цінніший за весь світ. Тому Господь готовий іти як Агнець серед вовків разом із тими, хто Йому вірить. Історія ще не закінчилася, і це означає, що хтось іще вірить, навіть якщо він один-єдиний у світі.
Що ж отримають вівці за ризик жити серед вовків? Бонусні місця в раю? Привілеї вічного життя? Почесні місця на Трапезі Господній? Це були б надто меркантильні та корисливі сподівання.
Напевно, справа зовсім не в цьому. У старозавітних праведників узагалі не було стимулу дотримуватися заповідей: їм ніхто за це нічого не обіцяв. Проте вони все одно прагнули праведності і в своєму прагненні здобували нетлінне щастя – вже тут, на цій грішній землі, жили неначе в раю. Тому що убогі духом, чисті серцем, смиренні – уже в раю. Терплячі, люблячі, ті, хто пробачає обра́зи, – вже на Трапезі Господній.
Щастя не «тут» і не «там». Щастя – це Христос усередині нас. Людина, яка знайшла Христа, більше нікуди не поспішає й нічого не шукає (тому християнським аскетам у пустелі не було сумно). А отже, становище овечки, що перебуває серед вовків, вельми вигідне: навколишнє зло нехай і масштабне, та все ж тимчасове й перебільшене. А той, хто нехай і долає підступні хвилі житейського моря, усміхаючись у відповідь на вовчі вищири, хоч як дивно, здобув те саме справжнє щастя. Такий знайшов Христа – у нього вже все є! Є власна стратегія боротьби з вовками: берегти своє серце, як змія береже голову під час небезпеки, і прагнути голубиної простоти – ввірятися в руки Божі, які дарують нам щоденний насущний Хліб.
Є ще один момент, про який Господь оповів обраним Своїм, – вміння відрізняти вовків у овечій шкурі від овець у вовчій шерсті. Саме це – показник того, зі Христом ти чи ні. Уміння розгледіти в останньому грішникові незнищенний образ Божий, талант виправдовувати тих, хто спотикається по життю, і турбуватися про їхнє спасіння, ставитися до пропащої людини як до нещасного страждальця, що заслуговує милості й розради, – ось меч, з яким ми, християни, щодня вирушаємо в бій. Не засудити, а виправдати. Всупереч будь-якій логіці. Тому що для Бога всі вовки – просто вівці у вовчій шерсті.
Задумаймося над ганебною смертю грішників. Подумаймо про померлих у п’яному чаду, загиблих від передозування наркотиками, у безглуздій кухонній різанині, про самогубців, які не встояли перед натиском відчаю та безвиході. Багато хто з них дуже хотів змінити своє життя, подолати страх, і біль, і залежність. Вони дуже старалися, та не змогли. Боролися з усіх сил, одначе впали.
І все ж, полягли вони на полі бою. Господь застав їх, нехай у програші, проте в бою. Бо ті, хто впали переможеними, – все одно не побоялися стати на битву, де сили ворога переважають у рази. І щораз, коли ворог людства втоптує когось із нас у багно, так глумливо і підступно, ніби вказуючи Богові на недосконалість Його творіння, він забуває один маленький момент: упродовж усієї історії людства він утоптував зерна, які свого часу проростуть.