Уривок Євангелія п’ятої Неділі після П’ятдесятниці розповідає про подію в Гадарині, яка чи не кожного з нас дивує своїм завершенням. А саме тим, що мешканці краю проганяють Ісуса зі своїх околиць. Вони, здавалося, мали б бути Йому вдячні за добродійство, оскільки двоє раніше біснуватих уже ніколи не тривожитимуть їх і не наганятимуть на них страх, і то такий, що «ніхто не міг пройти тією дорогою». Але ні. Гадаринцям легше прогнати Христа, аніж прийняти Його з Його тихою, але непереможною потугою, з Його вченням і вимогою святості.
Коли чуємо цей фрагмент, знову і знову спадає на думку, якою все ж таки дивною була поведінка мешканців Гадаринської землі. І нам видається, що ми б повелися інакше. Нам видається, що ми б прийняли Христа, що ми б просили Його оздоровити й інших недужих, що ми б намагалися будь-яким чином Його затримати. Але чи так це? Євангельський уривок явно показує нетерпимість Христа до будь-якого роду духовної нечистоти. «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий?» – запитує біс устами ним опанованих. Тобто, іншими словами, нечистий питає Господа: «Що спільного між нами може бути?» Звісно, що нічого. Така спільність неможлива. Тому потрібно або вибрати Христа, або нечистих духів, а разом з ними і духа зажерливості, скупості, нечистоти, ненависті, гордості, обману і т.д. Мабуть, мешканці Гадарину краще це розуміли від нас. Бо вони, не бажаючи розлучатися з множеством лукавих духів, що отруюють повсякденне існування, радше воліють прогнати Христа. Ми ж, вважаючи себе вільними від усякого такого роду духів, дивуємося їхній поведінці. Але чи вільні ми? Чи ми просто не помічаємо своєї спільності з духом гордості, або захланності, або байдужості, або ще з якимось?
Христос хоче звільнити кожного з нас від впливу лукавих духів, що напосідають на нас, але Він не може мати жодної з ними спільності. Тож якщо ми хочемо прийняти Христа, мусимо дати згоду полишити всі житейські пристрасті. Якщо ж ми не готові їх покидати, то поводимося ще гірше від мешканців Гадаринського краю, які принаймні були чесними і відвертими…