Свята Православна Церква 6 липня вшановує праведну діву Юліанію, княжну Ольшанську, яка за правом вважається покровителькою волинської землі. Юліанія була донькою Юрія Ольшанського-Дубровицького, одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря в першій половині XVI ст. За життя Юліанія була слухняною і смиренною, вела чистий спосіб життя, мала велику любов до своїх ближніх. За ці чесноти вона сподобилася небесного прославлення і нетління своїх мощей.
Праведна Юліанія померла в шістнадцять років і була похована в Києво-Печерському монастирі.
Чесні мощі праведної Юліанії знайдено на початку XVII ст., коли печерським архімандритом був Єлисей Плетенецький.
Копаючи могилу біля Соборної церкви, ченці випадково натрапили на нетлінні мощі молодої дівиці, її тіло було вбране в дорогий одяг, на пальцях рук виблискували золоті персні, на голові був дівочий вінець із смарагдів. Герб князів Ольшанських і срібна дощечка з надписом вказували на те, що це була Юліанія Ольшанська. Від дотиків одного з послушників монастиря весь одяг покійної розсипався, залишилося тільки нетлінне тіло. Святу Юліанію, убравши в новий одяг, поклали з південного боку Соборної церкви, але без почестей, як це належало б святій.
Через деякий час, коли на Київську митрополичу кафедру вступив святитель Петро Могила, йому в чудесному видінні з’явилася праведна Юліанія, докоряючи за нешанування її дорогоцінних мощей. Після цього київські ченці зіткали для неї дорогий одяг та зробили раку з прикрасами. За участю святителя Петра Могили мощі святої Юліанії було перенесено на нове місце в Соборній церкві. Пам’ять її стали святкувати 6 липня за ст. ст. на честь знайдених святих мощей. Багато хто з віруючих отримав зцілення від нетлінних мощей Юліанії. На раці праведної було зроблено напис: «По волі Творця неба і землі живе повік Юліанія, помічниця і велика на небі заступниця. Тут кості зцілення всіх страждань райські оселі собою прикрашає Юліанія, як квітка прекрасна в букеті».
У Києво-Печерському патерику подано цікаву розповідь про те, як невідомий чоловік прийшов до Печерського монастиря і виявив бажання поклонитися святим мощам праведної Юліанії. Як виявилося потім, він був єретик і послідовник Арія, на ім’я Василій. У той час еклесіархом був ієромонах Ліверій, який допустив невідомого до мощей на поклоніння. Благоговійно поцілувавши їх, він вийшов із церкви і тут сталося диво. Нечестивець, упавши на землю, здійняв страшенний лемент і раптово помер. Переляканий еклесіарх покликав архімандрита й, обшукавши померлого, знайшов перстень, який належав праведній Юліанії і був знятий нечестивцем під час цілування мощей. Архімандрит монастиря наказав цей перстень заради такого дива прикласти до ікони Пресвятої Богородиці. Після цього всі ще раз переконались у святості мощей праведної Юліанії…
Цікавою є інша розповідь, подана в Печерському патерику. Одного разу до монастиря завітав ігумен Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря Феодосій Софонович. Він попросив у еклесіарха відкрити йому мощі святої Юліанії, розповівши, що він іще жодного разу не сподобився поклонитися їм і бачив видіння, коли після ранішньої молитви приліг спочити. У сні йому з’явився в променевому сяйві лик багатьох святих дів. Одна з них, звернувшись до нього, сказала: «Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. Ти чому маєш мене ні за що і мощі мої? Заради цього Господь і явив тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом зарахована до святих дів, які Йому догодили». З того часу всечесний ігумен завжди, як тільки бував у Печерському монастирі, поклонявся зі смиренням і молитвами мощам святої Юліанії.
У 1718 р. в Соборній Печерській церкві сталася пожежа, яка накоїла багато лиха. У цей час й обгоріли «за попущенням Божим» мощі праведної Юліанії. Зібрані ченцями їхні останки були покладені в нову раку й перенесені в Ближні печери. Чесні мощі святої Юліанії спочивають тут і донині, недалеко від церкви й келії преподобного Антонія між мощами Іоана Посника та преподобномучеників Василія та Федора.
В акафісті всім преподобним Печерським про неї сказано: «Радуйся, Юліаніє, діво, ліліє прекрасна, бо проросла ти в земному Христовому саду; радуйся, бо процвіла ти в небесному Його вертограді».