14 жовтня, в День свята Покрови Пресвятої Богородиці, коли в Україні також відзначається День козацтва, Православна Церква України вшановує пам’ять праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) — останнього кошового отамана Запорізької Січі.
Петро Калнишевський був останнім із плеяди видатних отаманів Славнозвісного Війська Запорозького.
Народився майбутній кошовий 3 липня (20 червня за старим стилем) 1690-го року у селі Пустовійтівка, Лубенського полку на Гетьманщині (нині Роменського району, Сумської області) у сім’ї православного священника.
У восьмирічному віці, слідом за старшим братом Андрієм, пішов на Запорозьку Січ. Його прийняв родич Давид Калниш до Кущівського куреня, де він служив джурою. У 1752 р. – згадується уже як похідний полковник.
1762 – 1763 рр. вперше був обраний кошовим отаманом. У цьому званні Калнишевський був відправлений для присутності при коронації Катерини II. Але наступного року імператрицею усунутий з посади кошового.
1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і Петро Іванович залишався в цьому званні більш як 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років. Так видатний командувач пробув на своїй посаді аж до самого знищення Січі в 1775 р.
Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни з турками, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах кримськими тилами і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).
Виключно на власні кошти Петро Калнишевський побудував ряд храмів, був ктитором багатьох монастирів та допомагав нужденним.
Українське козацтво підтримувало тісні зв’язки з Афоном, звідти запрошували досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Афону, звершувало паломництво (прощу), а нерідко і самі козаки приймали на Афоні чернечий постриг і звершували подвиг у монастирях Святої Гори.
Друг Петра Івановича Калнишевського, теж виходець із українських козачих священників і теж Петро Іванович, але Величковський (1722–1794), більше відомий за чернечим іменем Паїсій (Величковський або Нямецький) – заснував на Афоні козацький Свято-Іллінський скит. Коштом кошового і трудами старця Паїсія була створена чернечо-аскетична школа, яка здійснювала титанічні труди з: перекладу святоотцівських трудів на слов’янську мову, відродження втрачених традицій православного старчества й ісіхазму, це дало могутній імпульс не тільки для відродження справжнього чернецтва і духовності, а й відродженню православної східнослов’янської культури. Можна сказати, що Калнишевський хоч і опосередковано, аде посприяв появі таких святих, як Серафим Саровський, Оптинських старців, Глинських старців і т.д.
Ще одним центром української духовності на Афоні був заснований запорозькими козаками в 1747 р. скит Різдва Богородиці «Чорний Вир», що існував на Афоні в XVIII – XIX століттях при Зографському монастирі. Ця обитель була важливою сполучною ланкою Святої Гори Афон і Запорозької Січі. Зв’язок з монастирем, в якості ктитора, підтримував і останній кошовий отаман, з любов’ю називаючи цей святогірський скит «Духовним Запоріжжям».
Бажаючи утвердити свою владу над Україною імператриця Катерина ІІ своїм указом 1764 року ліквідувала гетьманство, а 1775 року наказала ліквідувати й Запорізьку Січ.
У ніч з четверга на п’ятницю, 15-16 червня (4-5 червня за ст.ст.) 1775 року Запорозьку Січ оточила 45 000 царська армія під командуванням генерал-поручика Петра Текелія. Разом зі старшиною Калнишевського було заарештовано. Останнього отамана довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському начальству було наказано, щоби «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей й удалены бы были не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения».
Соловецький хрест Петра Калнишевського – це моральні страждання людини, яка на волі була наділена величезною владою і багатством, та раптом була не винно обвинуваченою і позбавленою і свободи, і багатства, і влади. Християнський подвиг віри Петра Калнишевського можна порівняти з подвигом віри старозавітного Іова Багатостраждального. Останній кошовий отаман місце своєї скорботи сприйняв як місце духовного подвигу. Як було в традиції у запорожців, якщо вони не гинули на війні, то часто йшли закінчувати дні свого земного життя, борючись у подвигах духовних, в монастир. Мабуть, свого часу таку кончину готував собі і Петро Калнишевський, будучи ще кошовим отаманом. Тому зі спокійним духом Петро Іванович прийняв волю Божу, коли царським указом був заточений у монастир, куди можливо і так прагнула його душа.
Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злонаміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати не можна було навіть в найсвітліші дні. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».
Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. Так 25 літ кошовий був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань і зненавидів беззаконня.
У щорічних відомостях, де соловецький архімандрит коротко відзначав образ поведінки в’язнів, про запорізького отамана незмінним був такий запис: «ныне житие препровождает смиренно и никаких безпокойств никому от него не происходит». За переказами лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії для присутності на святкових богослужіннях і обіді. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.
15 березня 1801 р. імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений у цей список Петро Калнишевський був під №1.
У відповідь на дарування новим імператором йому свободи кошовий відповідає, що і тут, в Соловецькому монастирі, свободою «насолоджуюсь в повній мірі». Таким чином, згідно зі свідоцтвом самого Петра Івановича, в кінці життя він досяг тієї духовної свободи, до якої прагне кожний православний християнин. Не бажаючи через старість (йому вже було, згідно з документом, повних 110 років) і сліпоту залишати Соловки, отаман просить залишити його на колишніх умовах в монастирі.
Протягом всього часу ув’язнення у нелюдських умовах праведник не втратив розуму, завжди був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.
Отримавши свободу Петро Іванович став простим послушником Соловецької обителі й проживши ще два роки, спочив у мирі з людьми і Богом «смертю благочестивою, доброю» 13 листопада (31 жовтня ст.ст.) 1803 р..
Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований на почесному місці поміж могилами видного державного і церковного діяча початку XVII століття Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита.
Своїм життям праведний Петро показав приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу та краю. Він воістину був справжнім миротворцем, а в любові до народу свого був подібний до святого апостола Павла, який писав: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті» (Рим. 9, 3). Так само і святий цей праведник мав велику любов до свого народу по плоті. Тому і вибрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитись. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим. 11, 33-36).
Українська Православна Церква прославила праведного Петра Багатостраждального 11 липня 2008 року, його ж молитвами, Господи, помилуй нас.