Літургія – це найголовніше богослужіння Православної Церкви, що пов’язане з головною християнською святинею – Тілом та Кров’ю Христовими. Це Таїнство, яке називається ще Євхаристією, встановив Сам Господь нам Ісус Христос під час Тайної вечері. Євхаристія – це найближче спілкування, єднання Бога з людиною, у якому людина спасається, обожується.
Цьому є маса підтверджень у житіях святих, до прикладу, наших вітчизняних, зокрема, у житії преподобного Олексія Голосіївського – нашого Київського святого.
У 1896 році було відкриття мощів та прославлення святителя Феодосія Чернігівського. Отця Олексія запросили з Голосіївського монастиря в Чернігів як монаха досвідченого у справі з мощами. Під час переоблаченія мощів святителя Феодосія преподобний удостоївся побачити самого вищезгадуваного святого. Владика Феодосій заповідав отцю Олексію поминати своїх батьків – священника Микиту та матінку Марію! На що преподобний Олексій Голосіївський сказав: “Святителю! Ти ж сам прославлений!” Але святий Феодосій йому відповів: “Поминай на проскомідії, вона вища за мою молитву!”
Відомий також такий факт, що сам отець Олексій звершував проскомідію кілька годин, щоб вийняти частички за всіх православних християн, яких він поминав.
Проскомідія – перша частина Літургії. Українською – це слово означає «принесення». Так названо першу частину Служби Божої, оскільки в древності до початку служби віруючі приносили до храму хліб та вино для Таїнства Причастя.
Під час проскомідії з просфори виймаються частички за здоров’я живих – тих, хто за кого подали «записки» на проскомідію та за померлих. Пом’янувши всіх живих і померлих. Священник закінчує проскомідію та розпочинає Літургію. І вже після того, як священник причастить усіх віруючих у храмі, які готувалися до Таїнства Євхаристії, він входить з Чашою у святий вівтар, промовляючи пасхальні піснеспіви «Воскресіння Христове бачивши», «Світися, світися новий Єрусалиме», «О Пасхо велика». Це все є підтвердженням того, що момент причастя віруючих у храмі символізує явлення Воскреслого Христа своїм учням. Ця літургійна богослужбова теза підтверджується у подальших діях священнослужителя. Ієрей бере дискос, на якому до того часу (як правило, за Уставом до Великого входу) знаходяться всі проскомідійні частички, що були вийняті з просфор за живих та померлих православних християн з поминанням їх православних імен.
Священник зсипає з дискоса, допомагаючи собі спеціальною губкою (“губа” – грец. “муса” – символізує ту губку, наповнивши яку жовчю та оцтом підносили римські воїни до уст Спасителя, Розіп’ятого на Хресті), усі частички в Чашу з Тілом та Кров’ю Христовими. При цьому він промовляє напівголосно молитву «Обмий, Господи, гріхи всіх, що тут поминалися Кров’ю Твоєю Чесною, молитвами святих Твоїх». І ми, православні, віримо, що милосердний Господь заради Пречистих Своїх Таїн прощає нам та нашим близьким, які поминаються на Літургії, гріхи та дарує нам Свою благодать, як милосердний та люблячий Отець. У символічному та догматичному сенсі тут розуміється і те, що у Христі воскресаємо і всі ми, православні християни, оскільки Він переміг смерть, диявола та гріх для нас.
Головне розуміти, що на проскомідійне поминання живих на Літургії слід подавати тільки хрещених православних християн, які не відступили у які-небудь єресі, язичництво та інше богоборство. А на проскомідійне поминання померлих треба подавати за тих людей, які хрещені, не є самогубцями та не були відлученими від Церкви. Записочки варто писати розбірливим почерком, згадувати православні імені хрещених. До прикладу, у свідоцтві про народження чоловік може бути записаний Русланом, але у Церкві оскільки у святцях такого імені нема, він міг бути хрещений як Роман. У записці варто, звичайно, вказувати так, як охрещений: Роман.
Відомо, що православний християнин у хрестоносінні свого життя повинен уподібнюватися Христу. Згадаємо одну з древніших ікон Спасителя, яка була написана на основі євангельської притчі. Образ називається “Добрий Пастир”. На ньому зображений Господь наш Ісус Христос, Який несе на плечах вівцю. А хто ця вівця? Це ми. Усе людство. І якщо Він це робив, то і ми повинні так чинити. Повинні нести молитовно у своїх поминальних книгах та записочках – рідних, близьких, друзів, щоб священник пом’янув їх біля Престолу Божого, а ми – у храмі, разом з ним, щоб ми довірили життя наших любих близьких у десницю Божу, спасительну. І Господь їх обов’язково помилує. Чому? Тому що таким є закон любові. А Бог є любов. Тому що нам грішним для того і дані Тіло та Кров Христові, тому що Бог є любов. І по-батьківськи Він любить та турбується про кожного з нас.