“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Пастирство. Історико-догматичний аспект

Пастирство, пастирське служіння у повсякденному житті, є складним. Найперше треба пам’ятати, що пастирське служіння – це не професія, а покликання, суть якого полягає не в особистих інтересах служителя, а у виконанні волі Божої. У книзі Діянь святих апостолів написано: «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю» (Діян. 20: 28).

Пастирська справа – це будування Царства Божого всередині людини, а разом з тим це боротьба з царством зла, силами зла в нас самих.

Священне Писання відкриває нам багато різних найменувань служителя Христового, але найпрекраснішим з усіх є пастир. «Я Пастир Добрий: пастир добрий душу свою покладає за овець… Я ж Пастир Добрий; і знаю Моїх, і знають Мене Мої» (Ін 10: 11, 14), – цими словами Ісус Христос охарактеризував Своє земне пастирське служіння. Наймення «пастир» прекрасне саме тим, що воно означає служіння, засноване на любові. Пастир – не господар, а слуга своєї пастви, який повинен ніжно з любов’ю опікуватись вівцями. Ніщо так не уподібнює і не наближає служителя Божого до Ісуса Христа, як його багатогранне і незмінне піклування про отару: віднайти тих, що заблукали, пасти голодних, захищати слабких, лікувати хворих, перев’язувати рани скаліченим.

У Євангелії від Іоанна Господь Ісус Христос виявляє природу душпастирства в усій її глибині. Христос починає Свою розповідь тим, що між пастирем і його паствою має бути свобідна однодушність, взаємна довіра і саможертовна посвята. Душпастир повинен знати своїх вірних на ім’я; він повинен знати їхнє життя і говорити їхньою мовою. Ніякого владарювання, насильства, користолюбства у стосунках між пастирем і паствою не може бути. Мусять бути взаємоповага, взаєморозуміння та свята любов. Де таких складових немає, там доброго душпастирства не буде і вірні ні за голосом, ні за прикладом свого наставника не підуть. Тому апостол Петро як співпастир і свідок страждань Христових пастирів благає: «Пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користі, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави» (І Пет. 5: 2-5).

Пастирі не повинні забувати, що вони поставлені на велике служіння з волі Божої – Духом Святим. Для пастиря важливим є вміння знаходити підхід до людської душі та застосовувати божественне вчення як духовні ліки. Для цього йому потрібно знати душу людини у стані боротьби добра зі злом та ревно ставитися до спасіння людей.

Обрання та покликання до священства, пастирської діяльності завжди було актуальним. У Священному Писанні, як у Старому так і Новому Завітах, обрання і покликання до пророчого та апостольського служіння здійснювалось безпосередньо Богом. Священство і пастирське служіння не обирається самовільно, а дається Небесним Первосвященником не будь якій особі, а саме обраним. Згадаймо обрання Іоанна Хрестителя на пророче служіння та Савла на апостольське, яких Господь обрав ще утробі їхніх матерів.І багато інших прикладів можна навести з історії Священного Писання. Відомий богослов митрополит Антоній Сурозький говорив, що покликання до пастирського служіння буває з двох джерел. Дехто вважає, що їх покликав Сам Бог, тобто якийсь внутрішній голос їм просто говорить, що їхня дорога – священство, що саме цього від них чекає Сам Господь, і їм залишається тільки відізватися на поклик Божий. А інших обирає народ. Перед зішестям Святого Духа у спільноті учнів Христових на місце Іуди, котрий відпав, Господь, по молитві апостолів, через жереб обрав Матфея. Єрусалимська християнська спільнота обрала сім мужів на служіння, котрі через апостольську молитву і покладання рук отримали першу ступінь священства – дияконство. Святий Амвросій Медіоланський по волі Божій несподівано був обраний громадою на єпископське служіння. Історія Церкви знає багато прикладів чудесного обрання і покликання достойних мужів до пастирського служіння.

Але як в давнину так і в наші часи бувають цілком протилежні ситуації, коли людина тягнеться до священства, керуючись бажанням мати владу над людьми, прагненням слави людської, або коли матеріальні цінності, бажання збагатитися є пріоритетними у кандидата в священники. А також,коли деякі молоді пастирі і миряни вважають, що священнослужитель тільки тоді, коли облачений і служить Літургію, а після служіння є звичайною людиною і може собі в особистому житті дозволяти всякі гріховні розваги. На жаль, такі люди не до кінця розуміють настанови Господа Ісуса Христа що до суті пастирства. Справа священника – це служіння заради спасіння людей, високе і достойне служіння.

Обрання і покликання осіб до пастирства не є ще освяченням та реальним початком пастирського служіння, а тільки поступова підготовка до великої місії. Священне Писання містить вказівки на встановлення Ісусом Христом особливого священнодійства, через яке Дух Святий поставляє обраного на пастирське служіння Церкві. Перш за все це можна бачити з євангельської розповіді про дії верховного Первосвященника стосовно апостолів. Євангеліє вказує, що не раптово, а поступово здійснювалося посвячення апостолів на справу служіння. Ісус Христос покликав спочатку окремих мужів, потім з числа Своїх учнів вибрав дванадцять, назвав їх апостолами (післанцями) і надав їм повноваження проповідувати наближення Царства Божого, а також дав силу виганяти нечистих і лікувати хвороби. І тільки після Свого Воскресіння, Ісус Христос підтвердив посланництво у світ апостолів, дарував їм Духа Святого, дав владу відпускати і залишати гріхи людські та благословив їх. «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться»(Ін 20:21-23). «І вивів їх до Вифанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх»(Лк 24:50). Таким чином, у подиху з наданням Святого Духа, влади відпускати гріхи і благословенні Спасителя треба вбачати встановлення особливого таємничого способу поставлення на ієрархічне служіння як первообразу посвячення апостолами своїх наступників через покладення рук, установлення священства як Таїнства. Боговстановленість цього Таїнства вбачається в заснуванні та значенні самої ієрархії новозавітної Церви. Новозавітна триступенева ієрархія – єпископ, пресвітер, диякон – встановлена Богом, щоб бути знаряддям дій Святого Духа в Таїнствах, в учительстві та управлінні Церквою, щоб через неї у спадок від апостолів, які прийняли Духа Святого від Ісуса Христа, потік благодаті безперервно розливався від Христа на віддалені часом і відстанню народи. Очевидно, що поставлення осіб, покликаних бути знаряддям дії Духа Божого, може здійснюватись тільки Духом, а не людьми.

У Таїнстві священства архірей кладе руки на голову посвячуваного, проголошуючи «Божественна благодать…», після чого тримаючи одну руку на голові, другою осіняє його хрестом і читає тайно дві молитви, у яких закликає благодать Всесвятого Духа на посвячуваного, щоби благодать освятила його і дарувала сили достойно проходити своє служіння.

Проголошення «Божественна благодать…» і тайно читані молитви, як відкривається з усього чинопослідування хіротонії, становлять єдине нероздільне ціле – слова хіротонії, здійснювані тайно. З молитвою і рукопокладенням поєднується надання тому, хто переймає на себе ієрархічне служіння єпископа, пресвітера, диякона, необхідної і відповідної благодаті священства. Так, коли апостоли, помолившись, поклали руки свої на сімох мужів, обраних служити трапезам, то мужі ці прийняли Святого Духа (Діян.6:6;8: 29). Настанова апостола Павла пастирям Ефеським: «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю»(Діян.20:28) припускає, що поставлені Духом Святим отримували і дар благодаті, щоб достойно виконувати своє служіння. У Посланні до Тимофія апостол Павло говорить: «Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом з покладанням рук священства» (1Тим.4: 14); «Нагадую тобі зігрівати дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх» (2Тим.1:6). Апостоли справді здійснювали посвячення на пастирське служіння через особливе священнодійство – рукопокладення, яке поєднувалося з наданням особливих благодатних дарів. Молитвою супроводжувалось обрання за допомогою жереба, яким Господь показав зарахувати Матфія до числа апостолів на місце Іуди, котрий відпав від апостольства (Діян. 1:23-26). В Антіохійській церкві з молитвою покладені були руки на Варнаву та Савла, коли Дух Святий сказав відділити їх для діла, на яке Він покликав їх (Діян.13:1-3). У Лістрі, Іконії й Антіохії апостоли Павло і Варнава рукоположили пресвітерів для кожної церкви (Діян.14:23). Історія свідчить, що і в Церкві після апостольського віку поставлення на ієрархічне служіння єпископа, пресвітера, диякона здійснювалося не інакше, як через особливе священнодійство – рукопокладення, якому було присвоєно значення Таїнства. Це видно не тільки зі свідчень окремих отців і вчителів Церкви, а й з постанов Соборів (І Всел. Собор, 4 і 19 пр.; ІV Всел. Собор,2 пр.) і збережених древніх чинів рукопокладень. Здійснення священства під час поставлення на всі три ієрархічні ступені в Православній Церкві поєднується з літургією, щоби новопоставлені на служіння Церкві і, зокрема, удостоєні повноваження здійснювати Таїнства могли одразу ж після посвячення (хіротонії) брати участь у принесенні безкровної жертви. Найістотнішими в чині посвячення є єпископське рукопокладення і молитва. Благодать священства, або дар, який дається через це Таїнство, апостол називає таким, що живе в душі рукопокладеного, отже не підлягає відновленню чи даруванню новим рукопокладенням. Тому Церква завжди визнавала і визнає Таїнство священства незгладимим і неповторюваним, як і хрещення. Ані єпископа, ані пресвітера, ані диякона не рукопокладають удруге, які б не відбувалися в них моральні зміни. «Не дозволяється бути перехрещеним або перепоставленим» (Карфаген. Соб., пр. 59; пор. Карфаген. Соб. пр. 36). «Якщо хтось: єпископ, або пресвітер, або диякон – прийме від кого-небудь друге рукопокладення, хай буде позбавлений священного сану і він, і той, хто рукопокладав» (ап. прав. 68). Визнаючи незгладимість і неповторюваність Таїнства, Церква чинила і чинить стосовно священства так, як і стосовно хрещення.

Першим і вищим ступенем священства в новозавітній Церкві є ступінь єпископа (спостерігач, страж, охоронець). Єпископи є носії вищої благодаті священства, суміщаючи в собі всю повноту ієрархічної влади апостолів: від них і через них усі ступені священства отримують і наступництво, і значення. Зокрема, єпископ є, по-перше, головним учителем у своїй Церкві і для простих віруючих, і для самих пастирів. Апостол Павло особливо заповідає єпископові: «Пильнуй себе самого та навчання; займайся цим постійно: бо, так роблячи, і себе спасеш і тих, що слухають тебе» (І Тим. 4: 16); «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням»(2 Тим. 4: 2). По-друге, єпископ за силою Духа є першим ієрархом і здійснювачем Таїнств у своїй окремій Церкві. Деякі священнодійства, як у древності, так і нині, надані виключно йому, рукопокладення в священні ступені і поставлення в інші чини церковні (Тит. 1:5; І Тим. 5:22; ап. пр. 2; Антіох. Соб. пр.9), право освячувати миро, престол і антимінс (Карф. Соб. пр. 6). Єпископ є головним керівником у своїй окремій Церкві (Діян. 20:28).

Другий ступінь священства складають пресвітери (старші). Пресвітери свої благодатні повноваження одержують через таємниче рукопокладення від єпископа. Як і єпископи, вони мають владу учительствувати (ІТим. 5:17; ап. пр.58), владу здійснювати Таїнства й взагалі священнодії (Як. 5: 14; ап. пр. 31, 47 і 49; Нік. Соб. пр.18), крім тих, що належить виключно єпископові, пасти доручене їм стадо Боже, за сприяння і під наглядом єпископа, підлягаючи його нагляду та суду (І Тим. 5:19). У всіх місцях книги Діяння святих апостолів, де згадується про пресвітерів, вони зображуються такими, що діють спільно і згідно з єпископом. Апостол Павло доводить Тимофієві: «Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь, надто тим, що трудяться в слові і навчанні» (І Тим.5:17).

Третій ступінь церковної ієрархії становлять диякони (слуга, служитель). Диякони благодатні дари одержують через рукопокладення від єпископа. Диякони належать до особливого роду служителів Церкви, церковної ієрархії і зобов’язані допомагати іншому ієрархічному ступеню єпископу та пресвітеру в служінні слову, священнодіях, особливо в Таїнствах, у керуванні і взагалі в справах церковних. Так, у привітанні всім святим у Христі Ісусі, що перебувають у Филипах, єпископи і диякони поставлені поруч, тобто апостол Павло зараховує дияконів до служителів Церкви. У Посланні до Тимофія, перерахувавши якості дияконів, апостол прямо зауважує про них: «Ті, що добре служать, готують собі вищий ступінь» (І Тим.3:13).

Оскільки основою законного священства є безперервна спадкоємність дарів Святого Духа від апостолів через архієрейські рукопокладення, то у спільнотах, що зберегли в себе неперервність цього спадкоємства і Таїнство священства, але з певних причин спільноти відділилися від Православної Церкви, Церква визнавала і визнає священство канонічно правильним і тому приймає у спілкування з собою ієрархічних осіб цих спільнот у «сущому сані», а тим паче рукопокладених у Православній Церкві, котрі на деякий час ухилилися в єресь або розкол, а потім розкаялися. Так, Православною Церквою визнається дійсним священство римо-католицьке, вірменське, коптське і несторіанське, і клірики, що повертаються в Православ’я з цих сповідувань, приймаються в їхніх ступенях священства, через одне покаяння і письмове відречення від помилок. Але не визнає Православна Церква ієрархії спільнот протестантів, які заперечують Таїнство священства і не мають від апостолів спадкоємності дарів Святого Духа.

Правила Соборів узагалі допускають можливість тимчасової заборони священнослужіння і потім відновлення ієрархічних прав, поєднаних з відомим ступенем (Анк. Соб. пр. 1 і 2; Антіох. Соб. пр. 3). Щоправда, коли хто скинений (звільнений) із сану незаконно, то такого, за правилами Церкви, церковна влада завжди може поновити в священному сані (ап. пр. 28; 4 Всел. Соб. пр. 29; Антіох. Соб. пр. 12; Сардік. Соб. пр. 5, 14, 17). Отже, таке звільнення не тягне позбавлення благодаті священства. Випадки повернення сану особам, неправильно його позбавленим, бували і в древній Церкві, і пізніше. Отцями ІV Вселенського Собору було поновлено багато єпископів, незаконно підданих анафемі і позбавлених сану на Соборі Ефеському 449 році. У ІХ столітті поновили в сані патріархів Константинопольських Ігнатія та Фотія; у Росії – патріарха Нікона. Немало було й таких прикладів, коли законно позбавлені сану і навіть відлучені від Церкви, потім, після принесення ними розкаяння, були відновлені в сані і прийняті в спілкування з Церквою в своїх ступенях (І Всел. Соб. пр. 8; Карф. Соб. пр. 79; послання Афанасія Александрійського до Руфініана). Але канони Вселенської Церкви чітко вказують й на такі заборони, чи позбавлення прав священнослужіння, з якими поєднується «позбавлення сану» цілком. Таким позбавленням правила погрожують, наприклад, єпископам, пресвітерам і дияконам, які під видом благоговіння виганяють своїх жінок і залишаються непохитними в своєму діянні (ап. пр. 5). Такому ж позбавленню піддають тих, хто зрікся імені Христового (пр. 62), головних винуватців і розповсюджувачів єресі (послання Афанасія до Руфініана) і, взагалі винних у важких злочинах (ап. пр. 31; Антиох. Соб. пр. 5; Карф. Соб. пр. 36; послання Василія Великого до Амфілохія пр. 3).

Особисте життя пастиря, його сім’я – домашня церква, має бути прикладом для наслідування. Успіх у пастирському служінні православного священника багато в чому залежить від домашньої атмосфери. Справжнє християнське життя можливе лише в того, хто має у своєму серці віру в Бога і старається жити цією вірою та своїми добрими справами виконувати волю Божу. Святий Симеон Богослов (ХІ ст.) настановляв, що Господь дуже вимогливий до священників. Тим, хто бажає вступити на священницький шлях, насамперед повинні бути притаманні чистота духовна і тілесна. Св. Семеон порівнював священника з ангелом, якому далеко до всякого гріха. «Нехай священника вирізняє,– повчав він, – скромна поведінка, покірливе серце, стійка віра, щира любов, підпорядкування волі Божій». На першому місці ужитті кожного пастиря мають бути Бог і служіння Йому. Священик повинен бути інтелектуально підготовленим і мати відповідний зовнішній вигляд. Головним обов’язком православного пастиря є молитва, і вона не повинна обмежуватися богослужіннями. Хто не молиться вдома, той не може належно молитися і в храмі.

Правило апостолів. Канон 6: «Єпископ, пресвітер чи диякон не може приймати на себе громадських обов’язків. Інакше позбавляються сану».  Св. Григорій писав: «Світські справи передусім закривають серце і не дають йому почути голос Божий, чим більше хтось займається земними справами, тим більше віддаляється від любові Божої». Преподобний Іоанн Ліствичнику своєму творі «Літвиця» повчає, яким має бути наставник словесних овець. «Пастир повинен з надзвичайною обережністю пильнувати себе у всьому, що він робить і говорить, пам’ятаючи , що всі дивляться на нього як на головний зразок, і від нього все переймають як правило і закон». Священнослужитель,який може, хоче і вміє розділяти радощі та болі своїх вірних, який дійсно переймається їхнім душевним та іншим добробутом, є справжнім пастирем, і то пастирем добрим. Так було завжди: добре душпастирство було окрасою Церкви і людського життя упродовж всієї історії християнства. Пастиря, його службу,навчання, проповідництво та особистий приклад високо ставив свят. Григорій Богослов (ІV ст.); свят. Іоанн Золотоустий (ІVст.) написав книгу про Священство, а свят. Григорій Великий (VІ ст.) навіть склав спеціальний підручник для душпастирів.

Літургійне служіння являється основою християнського віровчення. Тому служіння для пастиря Літургії, а також Таїнств є основною його діяльністю. Божественна Літургія займає центральне місце серед інших богослужінь, її основою є Таїнство Євхаристії, встановлене Ісусом Христом: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф 18: 20). Христос невидимо завжди присутній і через пастирів як своє знаряддя здійснює безкровну жертву – дарує всім нам Своє Тіло і Кров споживати. І кожен присутній у храмі переживає і відчуває Божу присутність, причащаючись Тіла і Крові Христової, а також через молитву спілкується з небожителями. Святий Іоанн Золотоустий говорив: «Священниче служіння звершується на землі, однак за чином небесним. І це дійсно так. Бо ні людина, ні ангел, ні архангел, ні будь-яка інша сила, а Сам Утішитель установив цей чин і людей, одягнутих у плоть, настановив представниками ангельського служіння».

Пастирське молитовне посередництво перед Богом за паству являється основним обов’язком пастирів. Найвідомішим прикладом пастирського заступництва за народ у Старому Завіті є молитви Мойсея і Аарона. У Новому Завіті відомо, що Господь Спаситель молився за всіх віруючих (Ін 17: 20), за всіх апостолів: «Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина» (Ін 17: 9-11). Подібно до Господа, апостоли своїм завданням вважали «перебувати завжди в молитві та в служінні слову» (Діян. 6: 4), старанно молились за віру і єдність усіх віруючих та заповідали їм, шукати заступницьких молитов у «пресвітерів Церкви» (Як. 5: 14). Святий Кипріян,єпископ Карфагенський (+ 252р.), повчає, кожен, хто удостоївся священства, повинен служити тільки вівтарю і жертвам, віддаватися тільки молитвам і благанням і не покидати Церкву для земних і мирських справ, а працювати для справ небесних і духовних.

Таким чином, Слово Боже ясно вказує на обов’язки пастирів «приносити дари і жертви за гріхи свої і народу» (Євр. 5: 1-3), тобто бути пастирями, заступниками перед Богом за людей. «Ніяка інша молитва,– пише свят. Іоанн Золотоустий, – не принесе користі священнику, як та, в якій він більше молиться і заступається перед Богом за народ, ніж та, в якій він молиться за себе…Цей обов’язок перед Богом знають посвячені в таїнства. Тому кожен день – ввечері і вранці – ми творимо молитву за ввесь світ і за всіх, які ввірені нашій духовній опіці».

Вчення Священного Писання та отців Церкви про пастирське служіння є невичерпним джерелом та багатим досвідом для духовної праці обраного пастиря. Для того щоб доглядати доручену Господом словесну паству, пастир має насамперед любити її любов’ю Господа нашого Ісуса Христа. Святий Іоанн Золотоустий вказує на ту любов, про яку говорив Спаситель, три рази запитуючи апостола Петра, чи любить він Його, і на ствердні відповіді апостола кажучи: «якщо любиш Мене…паси вівці Мої» (Ін 21: 15-17). Слова Спасителя, сказані апостолові Петру, навчають, що піклування про Його стадо є знаком любові до Нього Самого. Звершувати служіння з любов’ю – означає виконати закон (Рим. 13: 10), а сила любові така велика, що перед нею зникає страх (Ін 4: 18). Такою сильною має бути любов пастиря до пастви. Однак, св. Григорій Двоєслов навчав, що пастир має бути до своїх пасомих строгий, як батько, і люблячий, як мати, але хай бережеться, щоб строгість не переросла в жорстокість, а любов – у слабкість.

Євангелізація та катехизація вірянявляються важливими складовими пастирського служіння. Слова Господні мають велику силу і владу – тому послідовники Христа і навіть противники говорили: «Ніколи не говорила людина так, як Цей Чоловік» (Ін 7: 47). «І дивувалися вченню Його, бо слово Його мало владу» (Лк 4: 32). Своїм словом Господь воскрешав померлих, преображав душі людські. Проповіддю поклали початок Церкви Христової апостоли, а сонм послідовників Спасителя поширив християнське вчення у всіх країнах світу. Суть пастирської діяльності полягає у проповідуванні слова Божого, тому що «віра від слухання, а слухання від слова Божого» (Рим. 10: 17). Проповідник слово Боже може доносити до людей не тільки через Літургію, але й інші засоби: викладання у школі, виступи по радіо, на телебаченні, в публікаціях. Настанова апостола Петра пастирям «пасіть стадо Боже» (І Пет. 5: 2) означає постійне живлення віри людей проповідями священства. Слово має велику силу, через нього в душу вливаються не лише думки і образи, а й відчуття, переживання та бажання. Слово може лікувати, величати, наставляти людей на праведну дорогу, прививати їм віру і радість, відроджувати в них любов і милосердя, звіщати душам їхнім мир і спокій. Св. Іоанн Золотоуст говорив: «Саме словом ми піднімаємо душу, що впала, ним ми заспокоюємо душу, котра хвилюється, відсікаємо непотрібне, доповнюємо те, чого бракує, і звершуємо те, що необхідне для здоров’я душі». Слово в житті людини має велике значення. Апостол Павло до ефесян писав: «Ніяке гниле слово нехай не виходить з уст ваших, а тільки добре для навчання у вірі, щоб воно давало благодать тим, що слухають» (Еф. 4: 29). Читаючи та слухаючи слово Боже, люди освячуються ним, пізнають правду. Св. Григорій Богослов, визначаючи пастирські обов’язки, з особливою увагою зупиняється на проповідуванні слова Божого, на лікуванні духовних немочей і на захисті святої істини від ворогів Церкви Христової. Щоби належно виконувати ці обов’язки, на думку святого, не досить тільки практичного благочестя, а потрібна значна теоретична підготовка та тонке й глибоке знання природи і душі людини. Організація духовних шкіл для молодого покоління в даний час є дуже важлива у просвітницькому сенсі. Катехизація дітей і молоді має велике значення у справі духовного виховання, адже Господь Ісус Христос сказав: «Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене» (Мф 19: 14). Більшу частину інформації про Православну віру, культурні християнські традиції, моральний закон та християнське духовне виховання діти можуть отримати належним чином тільки в школі. Викладацька праця священника сприяє формуванню духовного світогляду дітей та підлітків, а також допомагає їм правильно обирати життєвий шлях.

Важливим напрямком пастирської діяльності є ісоціальне служіння, яке бере свій початок від євангельської притчі про милосердного самарянина, в якій Господь називає ближнім того, хто вчинив милосердя. Господь на страшному Суді спитає кожного з нас, що ми доброго зробили своєму ближньому, бо те ж саме зробили Христу. Заповіді любові до Бога і ближнього є нерозривні, неможливо одну виконувати, а іншою нехтувати. В соціальній сфері Церква опікується людиною незалежно, до якого соціального прошарку чи конфесії належить особистість, який її психологічний стан. Церква завжди займалася соціальним служінням, але, на відміну державних інститутів, таку діяльність вона провадить на благодійних засадах. Приклад благодійної справи показав Сам Ісус Христос, коли проявляв милосердя і зцілював стражденних не тільки тих, які звертались до Нього, але й тих, які не мали такої можливості. Коли мова йде про соціальне служіння, треба розуміти, що не лише матеріальна допомога потрібна, частіше нужденні шукають моральної, духовної та психологічної підтримки. Помилковою є думка, що для священника достатньо тільки молитися та відправляти богослужіння. Так, це основна ділянка пастирського служіння. Але й соціальне служіння є живою проповіддю про Христа. Однак робота над соціальними проблемами повинна бути послідовною, розпочинати треба з найменшого. До сфери соціального служіння належить духовна допомога пастиря хворим в лікарнях, в домах перестарілих, в тюрмах які мають потреби в богослужінні, Святому Причасті, єлеєосвяченні, проведення з ними індивідуальних настанов для підтримки віри і благочестя,пастирське служіння серед військових в якості капеланів. Капелани зобов’язані не тільки проводити богослужіння серед військовослужбовців, а й контролювати їхній моральний стан.

До соціального служіння належить і допомога людям, залежним від тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії, ігроманії тощо. Всі ці залежності святі отці називають хворобою душі, пристрастю. Св.Ісаак Сирін говорив: «Без очищення від пристрастей душа не лікується від гріховних недуг і не набуває слави, втраченої переступом». Будь-яка пристрасть, будучи хворобою душі, безумовно пов’язана з іншими недугами. Вкорінена пристрасть призводить до формування інших пороків, проявів егоїзму. Примирившись із пристрастю, людина прощає собі й інші слабкості. Пристрасті є гріхом ще й тому, що вони руйнують здоров’я, а життя і здоров’я – даний Богом дар. Жоден православний пастир не повинен бути байдужим до цих суспільних проблем. Насамперед пастир повинен сам провадити тверезе життя та заохочувати до цього своїх парафіян. Шляхом до зцілення людини є покаяння, тобто зміна основних орієнтирів і цінностей, свідома відмова від гріха, відновлення зв’язку з Богом. Православний пастир неповинен стояти осторонь проблеми наркоманії, але й брати на себе весь тягар її подолання не варто. Залежну людину слід спрямувати до психолога чи нарколога і вже спільно з фахівцем боротися за зцілення. У реабілітаційних центрах священник повинен працювати над зціленням душі, в той час як медики лікують тіло християнина, що страждає.

З точки зору Православної Церкви, основні ознаки здоров’я людини це єдність і гармонія в людській особистості духу, душі і тіла, що досягається лише за умови переважаючого впливу і панування сфери духу над душею і тілом. Фактичним виявом єдності і гармонії сфер людської особистості є здоров’я як норма людського життя. Основним підґрунтям для виникнення людських хвороб (у тому числі і психічних), страждань і, зрештою, смерті є гріховність людини. Прикладом патології, що породжується пристрастями в поєднанні з особистісною незрілістю, є хвороби залежності, до яких належать алкоголізм, наркоманія, а також ігроманія та комп’ютерна залежність. Недуги залежності пов’язані з формою поведінки людини: спожиті речовини чи розваги спочатку приносять задоволення, а потім викликають настільки велику пристрасть, що людина не може без них жити далі.

Найбільше комп’ютерна залежність та ігроманія,які несуть таку ж загрозу, як наркоманія, вражають наймолодшу частину людства. Комп’ютерна залежність розвивається швидше, ніж алкоголізм, – достатньо півтора року. Людей, які страждають від цього, можна впізнати відразу: замкнутість у собі, ігнорування зовнішніх подій, погана адаптація до реального життя. Комп’ютерні ігри легко задовольняють потреби підлітків. У них можна відчути себе героєм, якому під силу все або багато з того, що заборонено в реальному світі, а ще можна самостійно ухвалювати рішення і не боятися відповідальності. Школярі часто поринають у комп’ютерний світ у пошуках свободи і самоствердження. В цьому полягає небезпека, адже підліток реалізує свої сили і здібності у віртуальному світі, а особистісне зростання в реальності відходить на другий план. До священника часто звертаються батьки в розпачі з проханням допомогти звільнити дитину від ігрової залежності. Священник з цього приводу проводить духовну бесіду з дитиною, а в окремих випадках може порадити й психологічну допомогу. Тому актуальним на сьогодні видається налаштування співпраці священника з православним психологом або лікарем, адже людям у такій ситуації потрібен як священник, так і медик, бо обидва фахівці покликані піклуватися про підтримку душевного й тілесного здоров’я християнина. Деякі ігромани лікуються у спеціальних закладах, після чого потребують обов’язкової реабілітації та ресоціалізації. Надмірне користування комп’ютером може призвестинавіть до інфаркту. Цей електронний прилад не може бути безпечним, оскільки є джерелом електромагнітного випромінювання та неіонізуючої радіації. Робота за комп’ютеромбезпечніша, якщо дотримуватись елементарних правил, зафіксованих у нормативних документах. Більшість людей не знають, про те, що сидітиза комп’ютером можна не більше чотирьох годин на день, що пристрій обов’язково потрібно заземлити, а також на всю техніку повинні бути гігієнічні сертифікати.

Ще однією проблемою українського суспільства є гріх дітовбивства. Маємо відмітити, що переривання вагітності – це вбивство найбеззахисніших особистостей. Мільйони українців, які могли б жити, розбудовувати та захищати свою країну, були вбиті у лоні матері. Тому ще однією метою пастирського служіння має бути роботаз молодими подружніми парами, в якій слід наголошувати на тому, що гріх дітовбивства є руйнівним. Право на життя має кожне створіння, а тим більше дитина, яка в момент зачаття отримала життя від батьків та Творця.

Таким чином, основна мета пастирства – це дорога спасіння, до якого священник не лише йде сам, а й веде своїх парафіян. Різні аспекти пастирства знайшли своє відображення в реальному пастирському служінні священника. Соціальне служіння пастиря насучасному етапі є вимогою часу і зумовлене складними соціальними процесами, що протикають у суспільстві. Соціальний аспект пастирського служіння реалізується через духовну опіку пастиря над знедоленими людьми, які потребують не лише тепла та їжі, а й духовного збагачення,  що допоможе таким особам долати важкі життєві незгоди. Новітні історичні обставини, що супроводжують процеси церковного будівництва, відродження Помісної Автокефальної Православної Церкви Україниє питанням нагальним, не тільки для консолідації Православ’я, ай для гарантування національної безпеки Української держави. Подолання міжконфесійних конфліктів в Українському Православ’ї створить належні умови для пастирського служіння українських священників.

Пастирство вимагаєвід пастиря ревності та відданості Богові, а також усвідомлення відповідальності за кожну душу, ввірену його пастирській опіці. Усі аспекти пастирського служіння у XXIстолітті ставлять перед пастирем високу мету, щоб за допомого Слова Божого і добрих вчинків його вести православних християн до кінцевої мети – спасіння душі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *