Всі ми з нетерпінням очікуємо радісного Різдва: такого білосніжного, з морозом, колядками та гостями. А Різдвяне богослужіння – це відблиск радості, свідчення про радість, прилучення радості, сама радість! І православне богослужіння починає радувати нас натяками на швидкий прихід свята Різдва Христового зовсім не з Нового року, а набагато раніше.
Ще з 21 листопада, зі свята Введення у Храм Пресвятої Богородиці, на богослужіннях вже з’являються тексти про Різдво. Деякі з них приховані, і лише дуже уважний слухач чи читець стрепенеться на словах: «Вертепе, прикрашайся! Іде вже Агниця, носячи в утробі Христа; ясла, приймайте Того, Хто словом звільнив нас, земнородних» (остання стихира на «Господи, взиваю» у службі святителю Миколаю 6 грудня). Інші ж різдвяні тексти міцно «поселяються» у службі і звучать у ній ясно, відкрито, голосно щонайменше щонеділі.
Є таке слово “катавасія”. Співочі люблять вимовляти його трохи інакше: «кото-васія» і позначати цим словом різну веселу плутанину як у себе на кліросі, так і за його межами. І щось у цьому таки є. Слово “катавасія” (грец. – καταβάσια) має корінь “вас” або “баз”. Це той самий корінь, що увійшов до сучасних слів «база», «базис», а приставка «ката» означає «з» [чогось], «від» [кудись]. Тобто буквально катавасія – це сходження, спуск зі свого місця, перемішування. У богослужінні, а саме в утрені, катавасія називається набір з восьми коротких текстів, для співу кожного з яких обидва хори раніше спускалися зі своїх місць, сходилися на середині храму, щоб співати разом.
Так ось саме починаючи зі свята Введення, весь грудень до самого Різдва і далі, до його віддання, співається у храмах Різдвяна катавасія, тобто вісім ірмосів святкового канону. Перший із них звучить так:
Христос народжується – славте!
Христос із небес – зустрічайте!
Христос на землі – підносьтеся!
Співай Господеві, вся земля,
І весело заспівайте, люди, Він бо прославися.
Це майже найпопулярніші слова різдвяної служби загалом. Весь цей текст – урочистий, яскравий, риторично збудований, сповнений смислів – гідний початок святкової оди. «Христос народжується» в теперішньому часі: це і поетичне споглядання надприродної реальності, і вказівка на обидва народження Христа: земне від Приснодіви і споконвічне – від Отця.
Христос сходить з небес на землю – і в нас купа різних образів і прообразів: від євангельського Хліба, “що зійшов з небес” (Ін. 6, 51) до псаломського “Хваліть Господа з небес” (Пс. 148, 1). Ми рухаємось назустріч, зустрічаємо Його. Тепер навпаки: Христос на землі – і ми підносимося, сходимо на небо разом з Ним – і безліч асоціацій з апостольськими та святоотцівськими текстами, аж до афористичного «Бог став людиною за природою, щоб людина могла стати богом за благодаттю». Співай Богові, вся земле, і, веселячись, співайте люди – Він прославив Себе!
Цей текст належить до першого із двох святкових різдвяних канонів і є частиною великого успішного проекту, реалізованого у VIII столітті. Тоді двоє зведених братів і друзів дитинства із Сирії – відоміший у нас Іоан Дамаскин та його менш прославлений, але не менш талановитий друг Косма, єпископ міста Маюми, вирішили скласти канони, тобто складні святкові поеми для великих церковних свят.
До слова сказати, саме преподобний Косма написав трипіснець Страсної П’ятниці, в якому вперше прозвучали відомі тепер усім хвалебні слова на адресу Божої Матері: “Чеснішу від херувимів і Славнішу без зрівняння від серафимів”. Він же написав і канон, що починається ірмосом, який ми зараз розбираємо.
Однак, якщо “погуглити” цей текст, ми побачимо, що знамените “Христос народжується – славте!” з’явилося ще за чотириста років до Косми. Ось дивіться: “Христос народжується – славте! Христос з небес – зустрічайте! Христос на землі – підносьтеся! Співай Господеві, вся земля! І скажу обом разом: нехай веселяться небеса, і нехай тріумфує земля заради Небесного, потім Земного! Христос у плоті – з трепетом і радістю веселіться; з трепетом через гріх, з радістю через надію. Христос – від Діви, зберігайте цнотливість, дружини, щоб стати вам матерями Христовими! Хто не поклоняється Сущому від початку? Хто не прославляє Останнього? Знову розсіюється темрява, знову є світло; Знову Єгипет покараний темрявою, знову Ізраїль осяяний стовпом. Люди, що у темряві незнання, і бачать велике світло відання (Мф. 5, 16). Давнє минуло, тепер все нове (2 Кор. 5, 17). Літера поступається, дух переважає; тіні проходять, їхнє місце посідає істина…”.
Вам теж захотілося читати далі цю натхненну різдвяну проповідь? Ось і преподобному Космі тринадцять століть тому захотілося. Автор – великий Григорій Богослов, його 38 Слово: “На Богоявлення або на Різдво Спасителя”. Починаючи свою різдвяну пісню, сирійський поет VIII століття Косма Маюмський дослівно цитує свого вчителя, великого каппадокійця. І нам, на відміну від преподобного Косми, достатньо одного пошукового запиту, щоб прочитати цю чудову проповідь повністю і зрозумілою мовою.
Варто також зазначити, що для нас Різдво та Богоявлення – два різні, хоча й близькі свята, а для Григорія, судячи з назви, – ще одне й те саме. Справді, на Сході лише в останній чверті IV століття свято Богоявлення було поділено на два: Різдво та Хрещення, а святитель Григорій Богослов пішов з цієї землі приблизно в той же час – у 389 році, чи не заставши цього поділу, чи просто не ставши редагувати свою стару проповідь.
Взагалі, є підстави вважати, що преподобний Косма відчував глибоке кохання і духовну прихильність саме до Григорія Богослова. Зокрема саме Косма Маюмський є автором церковної служби святителю Григорію Назіанзину.
Зупинимо свою увагу ще на одному різдвяному ірмосі – він по порядку передостанній, сьомий, але називається восьмим.
Така дивина нумерації пояснюється тим, що через історичні обставини в переважній більшості канонів відсутня друга пісня, за першою відразу слідує третя, і кожен, хто читав канони, наприклад, під час підготовки до Причастя, напевно помічав це.
Виходить парадокс: у стандартному каноні із восьми пісень існує пісня під номером дев’ять. Напевно, можна було б перенумерувати пісні у всіх існуючих канонах, щоби була правильна нумерація, але цього не зробили. По-перше, тому, що пісні в каноні мають смислову прив’язку до більш давніх біблійних пісень, що виражають певні богословські ідеї, а їх склад і порядок остаточно закріпився. По-друге, тому, що технічно це складно було б зробити навіть в епоху інтернету та обчислювальних машин, не те що в додрукарську еру. По-третє, таки існує десяток канонів, у яких є і друга пісня з її ідейним наповненням, і тотальна перенумерація лише внесла б плутанину. Тож ми продовжимо називати цей текст восьмим ірмосом і прочитаємо його:
(1) Чудо надприродне росоносна піч прообразувала: (2) як не опалила юнаків, так не опалив Діву вогонь Божества, що ввійшов в Її утробу. (3) Тому, оспівуючи, взиваємо: нехай благословляє все творіння Господа і прославляє по всі віки.
Серед інших різдвяних ірмосів цей – один із найзаплутаніших. Насамперед, варто освіжити в пам’яті до чого він прив’язаний: перечитати в Писанні третій розділ книги пророка Даниїла – про те, як цар Навуходоносор наказав кинути в піч трьох юнаків, які відмовилися приносити жертви ідолу, а вони чудово вціліли. Більше того, в цю піч до них зійшов ангел і викинув полум’я вогню з печі, і зробив, що в середині печі був ніби шум прохолодного вітру, і вогонь нітрохи не доторкнувся до них, і не пошкодив їм.
Якщо тепер у ірмосі відновити природний порядок слів, то текст стане майже зовсім зрозумілим. Зробимо це послідовно:
(1) Піч, що дала росу, тим самим дала зображення дива надприродного. Найголовніше тут те, що «дивом надприродним» називається не спасіння юнаків від вогню, а народження Спасителя. Чудо в печі – лише образ, який говорить про майбутнє Чудо Різдва; пророцтво, яке майже через 600 років здійснилося. І слово “надприродне”, віднесене до Христа, набуває особливої глибини, адже диво Боговтілення полягає ще й у тому, що та сама особистість – Христос, Син Божий – стала носієм двох природ: Божественної та людської.
(2) Цей уривок пов’язує чудесне спасіння юнаків із чудом приходу Христа у світ. У другій фразі дається старозавітна частина цієї відповідності: піч не спалила юнаків, так само й вогонь Божества не спалює Діви, в утробу Якої зійшов. У тексті ця відповідність виражена двома паралельностями: схожі за змістом слова «вогонь» і «піч», і одна й та сама дія: “не опалює”.
(3) От і ми щосили оспівуватимемо: нехай все творіння хвалить Господа і підносить Його на всі віки. “Оспівуючи, взиваємо” – це така конструкція, коли перед дієсловом ставиться те ж дієслово у формі дієприслівника. Вона потрапила до нас із давньоєврейської мови та позначає посилення дії. “Примножуючи, помножу скорботу твою” (Бут. 3, 16); “караючи, покарав мене Господь” (Пс. 117, 18). Закінчення “нехай благословляє все творіння Господа і прославляє по всі віки” характерно для біблійної пісні з книги пророка Даниїла, яка послужила ідейною основою для восьмої та сьомої пісні канону. У вищезгаданому 3-му розділі цілих 38 віршів (з 51 по 88) мають саме таке закінчення.
Ось так, відштовхнувшись від кількох прекрасних богослужбових текстів, ми здійснили невелику, але захоплюючу подорож у світ поезії, історії, смислів, знайшли там дружбу, радість, красу, стали ближчими до давніх авторів. Це і є життя у богослужінні: коли тексти служб стають для нас живими та актуальними, а їхні автори – нам рідними, чия радість та біль зрозумілі та доступні. Ми входимо у простір сенсів і знаходимо їх своїми, близькими, людяними. І тоді завдяки богослужінню ми змінюємося самі – у цьому полягає одна з головних його цілей, як «словесної служби».