У Єрусалимі, при купальні Вифезда, що в перекладі означає “Дім милосердя”, жив чоловік, що 38 років хворів на якусь невиліковну недугу. Євангеліст каже, що він лежав вже довгий час (Ін 5:6). Тридцять вісім років хвороби – це дуже довго, це нескінченно довго. Для багатьох, особливо в давнину, це було ціле життя. І цей нещасний жив при купальні серед таких же хворих, як і він сам, «що чекали руху води, бо ангел Господній щороку сходив у купальню і збурював воду; і хто перший входив після збурення води, той одужував, хоч би яку недугу мав» (Ін 5:3-4).
І от Господь знаходить його і запитує: “Чи хочеш бути здоровим?” Хворий, який не знає, Хто перед ним, починає скаржитися: “Так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню“.
Яка зворушлива фраза! Як знайомий нам цей стан залишеності, самотності, нерозуміння! Людини не маю! Колись у давнину один з філософів ходив Афінами із засвіченим ліхтарем серед білого дня і кричав: “Шукаю людину!”, а тут: “Людини не маю!”
Навіть Христу – Боголюдині – знадобився помічник, бо важко, нестерпно важко нести свій хрест. Ми падаємо, ми скаржимося: “Людини не маю!” Де ж він – мій Симон Киринеянин, який допоможе донести хреста?
Господь Сам став для розслабленого помічником. Він просто, так просто, як може тільки Бог, сказав: “Встань, візьми постіль твою і ходи“, – і хворий негайно видужав. І залишилася б ця історія одним з незліченних свідчень про чудеса Божі на землі, коли б не людське, занадто людське продовження.
Христос зцілив розслабленого в суботу. А євреї шанували Закон, і навіть Богові не могли дозволити його порушити. Вони стали шукати Того, Хто посмів зцілити в суботу, адже цей зцілений не запам’ятав свого Лікаря. Але Господь Сам підійшов до нього в храмі і сказав: “Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого” (Ін. 5:14). Багато століть до цього, коли не було ні купальні, ні Єрусалиму, і нікому було шанувати суботу, вже звучали схожі слова: «Якщо ти робиш добре, то чи не піднімаєш обличчя? а якщо не робиш доброго, то біля дверей гріх лежить; він тягне тебе до себе, але ти пануй над ним» (Бут. 4:7). Так Господь перестерігав Каїна, але Каїн залишився глухий, і земля знову була проклята за те, «що розкрила вуста свої прийняти кров брата» (Бут. 4:11).
Євангеліє від Іоана наводить безліч свідчень особистого і дуже делікатного звернення Христа до співрозмовників. Він каже Нафанаїлу щось таємниче, що розуміє лише сам апостол: «Перше ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею» (Ін 1:48), і ми ніколи не дізнаємося, що ж Спаситель мав на увазі. Надзвичайно глибокі бесіди Христа з Никодимом, із самарянкою. І тут ми бачимо, що Господь дуже обережно умовляє розслабленого не грішити.
«Не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14). А що може бути гіршим, ніж пролежати в хворобі ціле життя – 38 років? Він страждав майже чотири десятиліття, але от вже більше двох тисячоліть згадується його історія. Той, хто страждає тілом все ж залишається людиною, але в кого немає серця людського – вдячного серця, – чи може той залишатися людиною?
“Людини не маю!” – скаржився розслаблений. “Людини не маємо!” – часто волаємо і ми. Нема поруч Симона Киринеянина, який допоміг би нести мого хреста! І як, скажіть, після всього цього любити людей? Адже поруч – нікого! Шукаю людини, а її немає. Не бачу нікого. А якщо нікого не бачу, кого любити? Де ж мій ближній? Хто мій ближній? Згадаємо, що Спаситель вже відповідав на це питання. Наш Бог-людинолюбець, Який бачить людей і любить їх, дуже обережно показав тим, хто запитував, що вада в самому питанні – не: “хто мій ближній?”, а “кому я ближній?” А значить, не “де мій Симон Киринеянин?” а “кому я – Симон Киринеянин?”
Як буває соромно, коли раптом по милості Божій недуга невдячності проходить, і бачиш те, чого раніше зовсім не помічав: скільки люди працювали заради мене, як багато зробили мені добра, як багато людей, які мене люблять. Чому ж я залишаюся сліпим до їх любові? Від хворого серця, не здатного на вдячність.
Ми багато і часто говоримо про боротьбу з пристрастями, про вправу в молитві і вивченні Писання. Як же інакше – без духовного життя немає і християнина. Але вся наша духовність може рости і розвиватися тільки у вдячному серці, і якщо немає його – даремні і навіть небезпечні всі наші аскетичні вправи і богословські знання.
Виховати своє серце у вдячності людям і Богові – от наша головна праця, наша основна духовна вправа. І поряд з нами – Господь, не побачений нами, наші незримі ближні і надія одного разу побачити їх справжню красу очима, зціленими вдячністю. “Улюблені! Ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що‚ коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2).