“Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть із страхом і трепетом, і ні про що земне в собі нехай не помишляє. Цар бо над царями і Володар над володарями приходить в жертву себе принести й себе дати на поживу вірним. Перед Ним ідуть хори ангельські з усіма началами і властями; многоокі херувими і шестикрилі серафими, лиця закриваючи і пісню співаючи: Алилуя, алилуя, алилуя”. Цей надзвичайний піснеспів, який закликає нас до благоговійного мовчання перед Богом, є Херувимською піснею Великої суботи. Замість звичного “Ми, що херувимів тайно являючи, і животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи…” чуємо у передпасхальну суботу заклик мовчати і ні про що земне не помишляти. Мабуть жодне слово не є промовистішим, ніж мовчання перед розіп’ятим Богом, що добровільно віддав себе на муки і смерть задля своїх рабів. Будь-яке слово виявляється заслабким, щоб виразити вдячність Богові за це, вознести Йому славу чи пісню. Тож нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть із страхом і трепетом, і ні про що земне в собі нехай не помишляє. Страх і трепет перед розіп’ятим Богом, спочиваючим у гробі, до якого закликає нас Херувимська пісня Великої суботи, це не страх бути покараним Богом, але страх і трепет від усвідомлення жахливості нашої поведінки супроти Бога та благості Його до нас ставлення. Бо страх бути покараним – це помисли земні, помисли про вигоду, про власне “я”. Але ж хіба можна мислити про щось земне, коли перед нами Цар над царями і Володар над володарями, що приходить в жертву себе принести й себе дати на поживу вірним? Мислити про земне перед великим небесним таїнством це ще гірше, ніж говорити замість того, щоб мовчати. Сама присутність Царя над царями і Володаря над володарями захоплює дух настільки, що важко вимовити й слово. Але тут Він не лише присутній, а принесений за нас в жертву і даний нам на поживу (в Євхаристії).
Друга частина Херувимської пісні Великої суботи відповідає звичному “Щоб і Царя всіх ми прийняли…” та починається словами “Перед Ним ідуть хори ангельські… Ангели, начала, власті, херувими і серафими”, які згадуються у Херувимській пісні цієї суботи, це назви ангельських чинів (всього їх є дев’ять). Про многоокість херувимів говорить нам пророк Єзекиїл (див. Єз 10, 12), а про шестикрилість серафимів – пророк Ісая, описуючи серафимів так: «Кожен мав по шість крил: двома закривав собі кожен обличчя, двома закривав ноги, а двома – літав» (Іс 6, 2). Ангельські чини, отже, супроводжують Христа, Який приносить себе в жертву. Вони ж співають пісню “Алилуя”, що означає “Хваліте Господа”. Якщо усяка плоть людська має мовчати зі страхом і трепетом, то ангельські чини покликані співати хвалу Богові. Чому ангельські чини не перейняті мовчанням на вид умертвленого Господа? З одного боку, тому що постраждав Господь за людей, тож саме вони, а не якесь інше буття, повинні зі страхом мовчати. З іншого боку, ангельські чини втішаються життям у вічності, тому Велика субота у них мислиться відразу як неділя Пасхи, майбутність від них не скрита, тож дивлячись на Розп’ятого, бачать відразу Воскреслого.
Велика субота – день мовчання людей та ангельського піснеспіву на славу Бога, Царя над царями і Володаря над володарями, умертвленого і завжди живого.