Заупокійних богослужінь у нашій Церкві не так уже й мало. Основа цих служб — Чинопослідування похорону мирянина. Існують окремі чини на поховання священників, ченців, немовлят. Окремо є чин поховання покійного на Світлому тижні.
Структурно всі вони нагадують послідування ранньої. Певне скорочення чину поховання перетворюється на панахиду; радикальне скорочення панахиди, зведення її до кількох найважливіших текстів — це літія, яка служить у храмі відразу після літургії або на цвинтарі, на могилі покійного.
Крім цього, кілька разів на рік відбуваються спеціальні служби, які майже наполовину складаються із заупокійних текстів. Це дві Всесвітні батьківські суботи: м’ясопусна — за дев’ять днів до Великого посту та Троїцька — перед святом П’ятидесятниці; три суботи Великого посту — друга, третя та четверта; Дмитрівська поминальна субота — найближча до 26 жовтня, дня пам’яті великомученика Димитрія Солунського. Є також Радониця — поминання померлих після Світлого тижня, і порівняно новий поминальний день — остання субота листопада, коли звершуємо поминання всіх на Україні Голодом заморених.
Тут можна звернути увагу на дві речі. По-перше, більшість поминальних днів — це суботи. Так склалося не тому, що субота вихідний і людям легше прийти до храму, а через те, що кожен із днів тижня має свою смислову віднесеність до богослужіння. Понеділок присвячується ангелам, середа та п’ятниця – Хресту Господньому, четвер – апостолам, святителям і особливо святителю Миколаю, а субота – всім святим та померлим. Ця зв’язка «святі та померлі» не випадкова, і ми ще повернемося до цього важливого моменту.
По-друге, дні поминання часто йдуть за періодом, коли уставом не належить повна літургія, а отже, не відбувається євхаристійне приношення за померлих. Наприклад, заупокійні суботи Великого посту ніби компенсують відсутність літургійного поминання померлих у будні, а Радониця — якась «компенсація» через відсутність заупокійних літій на Світлій седмиці.
Звідси можемо зробити важливий висновок, що поминання померлих насамперед пов’язане все ж таки з літургією, і цьому літургійному, євхаристійному поминанню Церква надає такого великого значення, що відсутність «якості» завжди намагається компенсувати хоча б «кількістю» — збільшенням кількості приватних заупокійних молитов.
Що ж такого важливого вбачається в літургійному поминанні померлих, чому ми це називаємо не так «молитвою», як поминанням, тобто буквально спогадом? Чому історичними стали останні слова розбійника, що розкаявся: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23, 42); чому Христос наказав здійснювати Євхаристію на Його спогад (1 Кор. 11, 24 та ін.); чому всяка заупокійна служба закінчується триразовим співом «Вічна пам’ять»? Що за такий феномен пам’яті?
Коли ми згадуємо про щось, про когось, то робимо предмет спогаду реальним у свідомості. Він стає джерелом емоцій, переживань, споглядань, роздумів. Від думок про пережитий жах нас знову кидає в холодний піт, а приємні спогади про минуле покращують настрій.
Спогад начебто робить відсутнє присутнім, минуле — сьогоденням, уже неіснуюче — реальним. Можна воскресити в пам’яті свою торішню відпустку, а можна згадати про дочку, яка перебуває в сусідній кімнаті, і всі ці спогади долучатимуть нас до того, про що згадуємо, а відстань у часі чи просторі стане несуттєвою.
Тому спогад — зручний спосіб прилучення до якоїсь невидимої реальності, актуалізація чогось дуже важливого, колишнього у минулому, але важливого у сьогоденні та майбутньому, причетність і «віднесеність» нас до чогось чи когось. Перед тим, як освятити Дари, ми згадуємо про Тайну Вечерю, в таємничу реальність якої входимо; освячуючи води у свято Богоявлення, згадуємо про те, як Христос колись увійшов до них і назавжди освятив; обручаючи нареченого і наречену кільцями, згадуємо роль перснів у Святому Письмі і тим самим надаємо цим обручкам сенс.
Асоціювання себе зі священною реальністю є основою всіх обрядів. І розбійник на хресті в жахливих муках просить згадати його в Царстві Христовому, будучи впевнений перед смертю, що цим спогадом він буде живий.
Церква завжди жила переконанням, що померли у Христі і воскреснуть із Ним. Отже, ніякі потойбічні кари не загрожують синам Царства, які пішли до свого Батька, додому. Про це так яскраво прямим текстом пише апостол Павло в першому посланні до Солунян (Див. 1 Сол. 4, 13–17).
Запорука вічного життя — перебування з Христом, що Сам і є джерелом життя. І більше нічого не треба. Щоб воскреснути з Христом, треба спершу померти з Ним. А образ вмирання з Христом — це занурення у воду Хрещення. А Євхаристія – це прилучення земної Церкви до небесної.
Саме тому найпоширеніші сюжети найдавніших християнських катакомбних фресок — хрещальні та євхаристичні образи. Тому «святі» та «померлі» — це слова-синоніми і їхня пам’ять відбувається в один і той же день — день спокою, суботу.
У справжній християнській думці не було нездорової цікавості щодо того, як влаштований «той» світ і що відбувається з душею людини після смерті. Було абсолютно очевидно, що померлі в Христі — з Ним, і якщо ми хочемо бути разом з ними, нам не потрібно міняти щось там і намагатися на Бога якось вплинути своїми молитвами, а всього потрібно самим бути з Христом. А це цілком реальне і цілком земне завдання, яке реалізується через Хрещення, Євхаристію та виконання євангельських заповідей. І єдине, чого можна бажати тим, хто відпав від спільноти своїх Богові (Еф. 2, 19), знову стати співгромадянами святим.
Тому і займає центральне місце в заупокійних молитвах текст кондака: «Зі святими упокой, Христе, душі рабів Твоїх…». Тому і згадуємо померлих на літургії, виймаючи частинки з просфор на їхню пам’ять: частка хліба на згадку померлого кладеться поряд з Агнцем — хлібом, приготованим, щоб стати Тілом Христа, а потім буде занурена в Його Кров. І більше не відрізнити цього хліба від Тіла та Крові Христових. Один хліб, одна чаша, одне Тіло, одна Кров, одна Церква, де всі живі.
Так було в ранній Церкві, для якої бути в Церкві означає бути з Христом і жити за Його заповідями. Проте історія вносить свої корективи. Згодом, а особливо починаючи з IV століття, коли християнство стало державною релігією Римської імперії, вже не всі християни так горять Христом, не всі так суворо дотримуються заповідей. Прагнення до високого життя призводить до появи чернецтва, а культура постійного самоконтролю і зауваження за собою багатьох гріхів породжує питання: «А наскільки я зараз у Христі?», «Наскільки у Христі був мій брат?», «Що скаже мені Христос, якщо цієї ночі я, грішний, постану перед Ним?». І тріумфальні нотки стародавніх заупокійних служб поступово стають все більш тривожними, а наспіви — не такими радісними. Приходить розуміння, що тут, у земному житті та історії, ідея воскресіння з мертвих не так актуальна, як ідея відплати, і стародавній пласт заупокійних текстів про Христа істотно доповнюється закликом до Нього про прощення гріхів і розміщення покійного «в місці світлому, в місці блаженному».
Але давайте по порядку. Коли в Церкві виникла потреба в особливому заупокійному богослужінні, яке виражало б ставлення християнства до смерті, відображало те нове, що християнство принесло у світ. Центральна подія, що наповнює змістом чин похорону – Велика Субота.
Воскресіння Христа — це надія і запорука воскресіння всіх померлих у Христі, тому що Христос став людиною, і жив на землі, і був розіп’ятий, і помер, і воскрес. А колись Він був похований, тіло Його омили, обернули плащаницею і поклали в гробі. І ось, у храмі чи у своєму домі, у труні, на ліжку чи на столі лежить обмитий, одягнений покійний. І Церква свідчить, що він воскресне з мертвих, як воскрес Христос, увійде в Христове Воскресіння, бо він у Христі. У Хрещенні він уже помирав з Христом, подібно до Христа входив у води Йордану, скидав стару людину, вдягався в нову; у таїнстві Євхаристії входив у Сіонську світлицю і був учасником Таємної вечері. Він був частиною Церкви – Тіла Христового. І ось тепер його тіло лежить перед нами, як лежав цар світу, знайшовши після тяжкого земного шляху місце упокою. І Церква разом із покійним входить у простір Великої Суботи.
На знак цього співаються над покійним ті ж давні псалми, які Церква напередодні Пасхи співає Царю слави, Життю, що лежить у гробі: Блаженні, чия дорога непорочна, хто дотримується закону Господнього. Блаженні, хто береже накази Його, хто всім серцем шукає Його. <…> Благословенний Ти, Господи! Навчи мене заповітам Твоїм… Відійдіть від мене, лиходії, я бережу заповіді Бога мого. <…> Хай душа моя живе і славить Тебе. І нехай Твої закони підтримають мене. Я заблукав, як втрачена вівця: знайди мене, раба Твого, бо я не забув заповідей Твоїх.
Це псалом 118, найдовший псалом у Псалтирі. Він з давніх-давен був частиною святкового недільного богослужіння. Тепер в певні періоди року стихи його співають на недільній утрені перед читанням Євангелія — тобто в найурочистіший момент. А все тому, що в ліричному герої цієї оди, котрий любить закон і шукає Божої правди, Церква побачила Христа, Який насправді весь закон виконав, і на якому цей закон справдився. Той самий псалом з особливими віршами — похвалами — присвяченими безпосередньо Христу, співається на утрені Великої Суботи і є приналежністю ще й суботнього, отже, й заупокійного богослужіння. І під час поховання він співається над тілом покійного, актуалізуючи все сказане вище, долучаючи всіх присутніх до реальності Великої Суботи та очікування на Воскресіння.
Це те нове, що прийшло у світ із християнством: смерть відтепер не панує на землі, вона переможена Христом, її більше немає. І померлих більше немає, «Воскрес Христос, і ніхто не мертвий у гробі!» — вигукує Золотоуст. І замість мертвих у нас тепер лише померлі.
Форма похоронного обряду залишається схожою у всіх народів: померлого омивають, кладуть у кращому місці, говорять над ним якісь хороші слова, прощаються з ним, і це, загалом. каламутне, невідоме, незрозуміле, найчастіше болісне, де вже немає радості, і це назавжди.
Християнство наповнило цей обряд абсолютно новим змістом, перетворило його, зробило, як не дивно, радісним, відносячи те, що відбувається до подій самого радісного свята — Великодня.
Багато в чому ми дуже по-язичницьки ставимося до смерті і слова «з надгробним риданням, співаючи пісню: Алилуя» схильні розуміти так, що «Алилуя» — це і є надгробне ридання, і ми всі ридаємо і назавжди йдемо в землю, від якої взяті. Але у всій Псалтирі, у всьому Старому Завіті «Алилуя» — це хвалебна, радісна пісня Богові, а не ридання! І текст цей означає прямо протилежне: «Ти Сам — один безсмертний, який створив і впорядкував людину: ми ж, смертні, з землі були створені, і в ту ж землю підемо, як наказав Ти, створивши мене і сказавши мені: “Ти земля, і в землю повернешся”, туди всі ми, смертні, підемо, з надгробним риданням, співаючи пісню: Алилуя»
Таким чином, надгробне ридання перетворюється на проповідь та хвалебну пісню. І сумне сходження в землю перетворюється на християнський образ зерна: «Якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду» (Ін. 12, 24). І поховання християнина — не «утилізація відпрацьованого матеріалу», а посів зерна, що проросте. Ми йдемо в землю не для того, щоб згнити, а щоб воскреснути.
Важко вдаватися до таких думок, стоячи над труною померлого, бачачи близьких, що плачуть, або самому зазнавши важкої втрати. Тому психологічно зрозуміло, чому псалом 118-й («Непорочні»), який несе у собі радісний і водночас дуже складний ідейний пласт, витіснявся не лише з панахиди, а й із самого поховання. У Требнику після поховання ще залишається відсилання до того, що треба співати цей псалом з приспівом «Алілуя», проте на практиці в кращому разі співають тільки перші слова. Лише так звані «Тропарі по Непорочних» співаються неухильно і в цьому «богослужінні смерті» служать просто спогадом про ту переможну пісню.
Пізніша, візантійська гімнографія носить вже зовсім земний характер. Вона сповнена тривогою, страхом, скорботою і тому психологічно ближче до язичницького сприйняття смерті: «Яка розлука, о браття! Яке нарікання, який плач зараз! Прийдіть же, цілуйте померлого: бо він могилі віддається, каменем покривається, у темряву вселяється, з мертвими ховається. Усі родичі та друзі! Тепер ми розлучаємось. Хай упокоїть його Господь, помолимося!».
Така зміна акцентів свідчить про те, що богослужіння взагалі це не застиглі середньовічні тексти. У всі часи воно живе та розвивається, проникає у культуру, як закваска в тісто, і перетворює її. І в заупокійних текстах дуже важливо розглянути те, що зараз майже забуто: звернення уваги до Христа, як до єдиної Надії, Впевненості, Надії, Воскресіння, Істини та Життя.