“Благовістіть день у день спасіння Бога нашого”, – закликає нас Церква словами псалмопівця у свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (Пс. 96,2). Ці слова ми чуємо перед читанням Апостола, тобто йде мова про прокімен свята.
Що може бути благішою вісткою, ніж спасіння? Що можна більшого благовістити, ніж те, що спасіння приносить сам Бог? Направду нічого. Тож така благовість заслуговує на те, щоб люди її проголошували день у день. Однак для того, щоб осягнути бодай трохи цю найбільшу благовість, яка заслуговує бути на слуху постійно і завжди, людству потрібно відчути себе в небезпеці, в страху, в приниженні, а потім позбавленим цієї ж небезпеки, страху та приниження. Бо чи може осягнути радість спасіння той, хто не знав і не відчував, що не спасенний? Мабуть ні. Це подібно на те, як малолітня дитина, що заблукала разом з матір’ю у лісі, не відчуває небезпеки, адже поруч є матір, і відповідно, не відчуває великої радості врятування з цієї небезпеки.
Отже, нам, людям, потрібно збагнути і відчути, якою пропастю, страхом та приниженням є наші гріхи та пристрасті, щоб відчути, якою благовістю є спасіння. Гріхи та пристрасті є властиві чи не всім нам, які вийшли з раннього віку життя, але відчувати пропасть власних гріхів та пристрастей ми не всі вміємо. А тому й не вміємо радіти спасінням, благовістити його день у день, співати Господеві пісню нову (пор. Пс. 96,1). Однак свято Благовіщення переконує нас таки осягнути цю найбільшу благу вість – спасіння Бога нашого і врешті співати Богові та радіти. Чим більше осягнемо глибину власного упадку, тим більше возрадуємося висотою спасіння. Архангел звістив благовість Тій, Яка не знала упадку, але відчувала у своєму єстві упадок людської природи. Ми ж покликані відчувати як власні упадки, так і ті наслідки гріха, які несе у собі весь людський рід, уся людська природа (хвороби, страждання, смерть), але не для того, щоб впадати у розпач та безнадію, а для того, щоб сильно і правдиво радіти день у день спасінням Бога нашого.