«Послідування святого єлею», або Єлеосвячення, або Соборування — одне з семи церковних Таїнств, призначене для християн, які перебувають у хворобі.
«Єлеосвячення» буквально означає «освячення єлею» або, скоріше, «освячення [людини] єлеєм». А може, це просто такий переклад грецької назви: εὐχελαίον, що точніше перекладається як «молитва єлею». З назви можна здогадатися, яким чином відбувається таїнство: хворого помазують освяченою олією, змішаною з невеликою кількістю червоного вина. І це дуже символічно.
Рослинна олія, а саме оливкова, — одна з найдавніших лікарських засобів. Нею лікували і рани, і опіки, та інші пошкодження шкіри, і в їжу вживали, і як косметику використовували. Виливання олії з давніх-давен було знаком дії благодаті Божої.
Вино — загальнозміцнюючий і дезінфікуючий засіб. А використання олії та вина як ліки знаходимо в євангельській притчі про милосердного самарянина. Тому не дивно, що у церковному таїнстві для хворих використовується саме цей склад.
Випадки зцілень через помазання олією знаходимо вже в Євангелії від Марка: апостоли Христові пішли та проповідували покаяння; виганяли багатьох бісів і багатьох хворих мазали олією та зцілювали (Мк. 6, 12). Втім, це було до страждань і воскресіння Спасителя, до зішестя Святого Духа, до Таїнства Церкви, тому вважати ці помазання церковним таїнством ще не можна, але звідси видно, що помазання для зцілення від хвороби було добре відоме на той час. Також простежується зв’язок між зціленням та покаянням.
Традиційну основу Соборування як таїнства знаходимо у Соборному посланні апостола Якова. Ось ці знамениті слова: «Чи хтось із вас хворіє, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в Ім’я Господнє. І молитва віри зцілить хворого, і Господь відновить його. і якщо він учинив гріхи, простяться йому» (Як. 5, 14–15).
Тут слід звернути увагу на кілька важливих аспектів. Той, хто хворий, «закличе» пресвітерів. Очевидно, що участь у житті Церкви, а особливо в Євхаристії, вважалася у християн достатніми ліками від усіх хвороб. Але коли людина стала хворою настільки, що сама не може прийти до церкви, тоді церква в особі пресвітерів приходить до неї. Таким чином, головний адресат обряду — християнин, який дуже хворий.
Однак ось уже протягом століть церковна практика знає дві форми здійснення цього обряду: приватне Соборування над одним хворим (зазвичай у нього вдома) декількома або навіть одним священником, і спільне Соборування, яке регулярно відбувається в храмах, найчастіше Великим постом, і вдається до нього безліч не дуже хворих або навіть практично здорових людей.
Навколо того й іншого типу Соборувань нагромадилося безліч міфів. Наприклад, люди іноді вважають, що соборувати вдома треба лише вмираючого, і водночас побоюються, що після Соборування хворий дуже скоро помре. Звичайно, це не так, і в Писанні плоди цього таїнства бачаться інакше: молитва віри зцілить хворого і відновить його Господь. Все свідчить про те, що це таїнство не для смерті, а для життя.
Але як бути з тим, що після Соборування людина іноді не одразу одужує, а іноді справді вмирає? Тут треба подивитися глибше і зрозуміти, що сенс обряду зовсім не в тому, щоб повернути здоров’я, а в тому, щоб подолати стан гріха, який є причиною всіх нездужань і в кінцевому підсумку смерті, і таким чином возз’єднати людину з Церквою.
Хвороба є наслідком загального гріха ушкодження людської природи. Гріх (у тому числі особисті гріхи кожного) і хвороба дійсно пов’язані, але Бог робить цей зв’язок нелінійним: той, хто грішить, не завжди хворіє; і той, хто бездоганно здоровий, не завжди святий. Хвороба є наслідком гріха, але Бог робить її інструментом спасіння, і людина в горнилі страждань і терплячого їхнього перенесення часом стає святою, а її недуга — на небеса. Чи варто говорити, що така хвороба — благо людині, і її не зцілити Соборуванням?
Сенс Соборування в такому разі полягатиме в тому, щоб примиритися з Богом, возз’єднатися з Церквою і з позиції жертви перейти в активну позицію: «Якщо є на те Божа воля, Він зараз зцілить мене; якщо ж мій шлях у тому, щоб переносити хворобу, я дякую Йому за цей шлях і йду цим шляхом, тому що Він — Пастир мій, Він тепер поруч зі мною, і з Ним мені не страшно йти навіть долиною смертної тіні».
Примирення з Церквою, входження Бога до твоєї хвороби — ось у чому сенс Єлеосвячення! Найкраще це висловив протопресвітер Олександр Шмеман: «Христа просили про зцілення, а Він прощав гріхи. Так, Він зцілював хвороби і воскрешав мертвих, але зцілені і воскрешені Ним залишалися підвладні невблаганному закону смерті. Справжнє зцілення людини полягає не у відновленні — на якийсь час! — фізичного здоров’я, а в зміні його сприйняття хвороби, страждань <…> у прийнятті їх як дару страждань Христових, втілених Ним у перемогу».
Хто такі «пресвітери Церкви»? Для нас, які вже читали «Закон Божий», природно ототожнювати пресвітерів зі священниками. Але для апостола Якова це було зовсім неочевидно, оскільки в його час церковна ієрархія лише починала зароджуватися, і словом «пресвітер» могли називати і єпископа, і його помічників священників. А також могли використовувати це слово буквально: старійшини. Уточнення «пресвітери Церкви» таки означає, що помазання мають здійснювати саме представники церковної ієрархії, а не просто шановані в громаді люди або шановані старці. І це уточнення надає лікувальному помазання характеру церковного таїнства.
Слово «пресвітери» вжито у множині. Тобто не один представник Церкви, а кілька їх збираються разом, становлять собор і приходять, утворюючи церковну громаду у будинку хворого. Саме тому таїнство і називають найчастіше “Соборуванням”.
Яка ж чисельність цього собору? Чинопослідування у Требнику передбачає участь у Єлеосвяченні семи священників.
Чому саме сім? Переважно кажуть, що сім — це число повноти та досконалості.
Церква апостольського і післяапостольського часу знала зцілення хворих і прощення їхніх гріхів не тільки через помазання оливою, а й через освячену воду, заклинання іменем Христовим, а особливо через покладання рук (див. Діянь 28, 8). Причому зміст помазання оливою більше бачила у прощенні гріхів, ніж у зціленні від хвороби, але це прощення гріхів ніяк не замінювало Сповіді.
Слова апостола Якова мають таке продовження: «Признайтеся один перед одним у провинах і моліться один за одного, щоб зцілитись» (Як. 5, 16). Звідси можемо зробити кілька висновків.
Висновок духовно-практичний: Сповідь і Соборування — пов’язані обряди, але не взаємозамінні. Не варто «забувати» свої найнеприємніші гріхи, щоб потім вони «автоматично» відпускалися під час Соборування. Це не спрацює.
Висновок історико-літургійний: як дар Святого Духа в давнину передавався через покладання рук, а потім замінився помазанням освяченим миром, так і дар зцілення та примирення передався не лише помазанням, а й покладанням рук. У чинопослідуванні обряду залишився рудимент цього покладання рук — покладання розкритого Євангелія на голову хворого. Тоді як наприкінці таїнства Сповіді дар примирення з Церквою і відпущення гріхів дарується так само, як у давнину через покладання рук. І це все пов’язані речі.
Висновок історико-практичний: Соборування вмираючого, як «останнє помазання» (таке уявлення було дуже поширене в католицизмі), також не позбавлене історичного ґрунту — через Єлеосвячення в давнину «відновлювали в церковних правах» тих, хто ніс довічну епітимію.
Далі виявляється, що таїнство Єлеосвячення прямо пов’язане не тільки зі Сповіддю, а й з Євхаристією.
Коли «пресвітери церковні» йдуть у дім до хворого, і складається в нього вдома церковна громада, і він відновлює свою єдність із Церквою, то так природно зробити цю євхаристичною громадою і звершити там літургію, чи не так? Саме так і в цьому вся розгадка.
У багатьох середньовічних рукописах молитви на освячення оливи для хворих та молитви під час помазання входили до складу самої літургії. А Євхологій Стратигія (константинопольський служебник XI століття) наводить практику, згідно з якою у будинку хворого цілий тиждень, сім днів поспіль, відбувається літургія, під час якої освячується єлей, звучать особливі читання з апостола потім єлеєм помазується сам хворий, члени його сім’ї (включаючи здорових) і навіть стіни його будинку! Причому, молитвослів’я цього послідування практично ті ж, що у сучасному Требнику, включаючи такі неочевидні речі, як тропар на честь безсрібників та чудотворців. Існували ще складніші і розгорнуті чини літургії з помазанням хворого.
Звідси бачимо, що сім священиків, сім читань, сім особливих молитов — це не так про повноту і досконалість, як про кількість днів у седмиці. І в тій візантійській практиці літургію за хворого міг здійснювати навіть один священник, але тиждень поспіль. Те, що в обряді брали участь і члени сім’ї, створило прецедент для участі у Соборуванні здорових людей. Однак це, звичайно, не є приводом для того, щоб нам усім щорічно соборуватися «про всяк випадок».
Можна було б присвятити Соборуванню ще багато сторінок, але буде краще, якщо зацікавлений читач сам відкриє чинопослідування, вчитається в нього, сам побачить у богослужбових текстах ідеї та смисли, про які йшлося, зробить їх своїми, сам собі відповість на запитання, де він зараз — у самій Церкві чи відокремлений від неї.