Життя в Церкві подібне до станів моря: знає періоди спокою і шторму. Чи можна встояти у вірі та не випасти з церковного корабля, коли здається, що хвиля розчарування накриває з головою? Як продовжити рух до Бога, коли всі внутрішні прилади духовної навігації дали збій і незрозуміло: як, куди, а головне, навіщо плисти далі?
Де взяти сили зберегти особисті стосунки з Богом і сприймати Його як Батька, якщо здається, що Він мовчить і вдома на тебе не чекають? У періоди благоденства може здатися, що все добре і так, без Бога, — як тоді зберегти потребу жити неінерційно і все одно прагнути до Нього?
У грецькому слові, що означає «кризу» нема негативної конотації, воно інтерпретується як «поворотний пункт, поворот, що визначає вибір подальшого існування».
На перший погляд здається, що розчарування в Бозі набагато страшніше, бо при краху очікувань від воцерковлення в людини залишається віра у Творця, яка може допомогти подолати кризу та повернутися до Церкви. Але при більш уважному розгляді виявляється, що це два взаємопов’язані явища.
При розчаруванні в церковному житті виникають претензії і до Самого Бога: як Він міг припустити, що серед людей, які йдуть до Нього, є якісь негаразди? Але Церква — це громада не святих, а живих, найрізноманітніших людей, тому зустріч із «людським фактором» тут неминуча. Іноді цей досвід буває досить травматичним, як і у будь-якій нецерковній спільноті. Бог чекає на будь-яку людину. У разі нерозуміння такої природи Церкви виникає криза воцерковлення, криза віри загалом.
Зміст поняття кризи близьке до поняття хвороби. Те, що заважає духовному життю, може бути проявом рецидиву старих хвороб духу. І питання, що легше подолати — кризу воцерковлення чи кризу віри загалом, нагадує питання, чого легше одужати — від інфаркту чи інсульту? У кожному випадку грає роль ступінь тяжкості захворювання, індивідуальні особливості організму, наявність інших супутніх захворювань, компетентність та уважність лікаря тощо. Тут нема універсальної відповіді.
Хоча часто розчарування у Бозі за фактом виявляється образою на Бога. Але образа – це почуття, яке має свого адресата. Тобто навіть у цьому кризовому стані людина зберігає віру в існування Господа, хоч і відчуває біль та розгубленість від нерозуміння Його задуму.
Справжня радість від спілкування з Богом настає після низки серйозних випробувань, коли людина знаходить у собі сили не бути ними поглиненою, піднятися над ними і всупереч їм розрізняє в своєму житті щось справжнє, на що можна спертися і за що можна бути вдячною.
Не буває Пасхи без Голгофи. І аскетика не втратила своєї актуальності в тому, що саме вчить правильному ставленню до труднощів, страждань, не втрачати своєї цілісності в найважчих життєвих перипетіях.
Людина, налаштована лише на радість, нагадує пацієнта, який шукає лише анестезії, але не лікування. І небезпечно, коли радість одужання замінюється радістю тимчасового знеболювання.
Однією з найбільших проблем, що перешкоджають духовному дорослішанню, є те, що ми шукаємо у вірі стабільності, передбачуваності, відповідності нашим очікуванням і планам, прозорості для розуміння. Але духовне життя подібне до фізичного: тіло схильне до хвороб, вразливе і взагалі може непередбачено реагувати на ті чи інші подразники.
Віра — це готовність довіритися Божій руці, у тому числі в кризовій ситуації.
Якщо наша віра зазнала фіаско і нам здалося, що все неправда, можна спробувати розібратися, на яких установках базувалася наша віра спочатку. У кожного ці установки дуже індивідуальні. Хтось міг ідеалізувати церковний досвід минулого і вважати, що в XXI столітті життя Церкви гірше за ранньохристиянський, середньовічний або синодальний період (хоча ми зовсім не зобов’язані відповідати культурним настановам того часу: то був інший світ зі своїми особливостями). Хтось шукав комфорту, а не справжнього духовного зцілення. Хтось прийшов до Церкви, щоб отримати такого «кишенькового» бога, який при першій необхідності вирішуватиме всі його проблеми, великі та маленькі. І може виявитися, що наші установки докорінно були помилковими.
Важливо також спробувати побачити на своєму шляху віри позитивні моменти. Духовне життя — дуже поступовий, хвилеподібний процес, у якому є підйоми та спади. І тут важливим є погляд з боку, особливо священника, який був поруч протягом усього шляху і знає ситуацію зсередини, може допомогти згадати, які внутрішні завали людині вдалося розібрати за роки церковного життя, допомогти відшукати в собі подяку і водночас розуміння, що не можна відразу чекати від себе дуже багато.
І другий аспект – робота серця. Відомо, що віра і вірність однокорінні слова. У «темні» періоди саме вірність допомагає встояти і здобути віру в новій якості. Один письменник зробив слушне зауваження: «Якби хто мені довів, що Христос поза істиною, і справді було, що істина поза Христом, мені краще хотілося залишатися з Христом, ніж з істиною». Очевидно, що Христос пізнається не інтелектуально, а саме серцем, і треба бути готовим бути вірним цій любові. Як говорить єврейська мудрість: «Якщо ти не можеш бути праведником, то хоч би живи як праведник». Праведне життя допомагає пережити внутрішній духовний шторм і вирощувати праведність.
Духовна робота відрізняється від психологічної рефлексії і хоча також звернена в себе, але це здобуття самого себе в Богу, тобто стрибок над собою, стрибок в Небо, здобуття в собі Христа: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17, 21).
Необхідно розуміти, що криза віри – це не тільки особиста проблема. Завжди в ньому є культурна, соціальна складова, тому що людина не живе у вакуумі.
Кризи бувають у житті будь-якої людини, не варто їх лякатися. Віра запалюється в нас, коли ми бачимо її плоди в іншій людині, якій довіряємо. Дуже важливим є цей комунікативний, соціальний принцип успадкування, передачі віри від однієї людини до іншої. Але важливим є і джерело успадкування, тому що часто ми можемо успадкувати і його помилкові установки, а то й зовсім він може в момент розчарування згасити в нас вогонь віри. Наш християнський обов’язок велить нам підтримувати людей, котрі спотикаються на шляху віри. Хай побільше із нас будуть «людьми-факелами», здатними ділитися іскрою віри з іншими!
Підготував ієрей Василь Деркач