“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Короткий історичний огляд іконоборства

Першу неділю Великого Посту ми називаємо неділею Торжества Православ’я. Ми згадуємо Сьомий Вселенський Собор, який підтвердив важливість іконошанування. З давніх-давен серед християн існували течії, які відкидали та заперечували релігійні зображення. В катакомбний період гонінь проявляється найбільш свідома прихована символіка. І скульптурно, і живописно зображалися: чотирьохраменний хрест, іноді у вигляді букви «Х», голуб, риба, корабель – зрозумілі для християн символи.

Причин іконоборства можемо назвати дуже багато. Одні в цьому вбачають вплив мусульманського Сходу з його забороною зображати будь-які людські зображення. Інші – спробу визволення мистецтва від сакральності. Для третіх – це був вплив грецького спіритуалізму, для якого іконопочитання – це вияв чуттєвого та  матеріального.

Звичайно, слід визнати, що і в Церкву VІІ століття закралися певні зловживання в почитанні ікон. Появився звичай брати ікони в хресні батьки дітям, домішувати зішкрябану з ікон фарбу до Євхаристії, ставити Євхаристію на ікону, щоби таким чином отримати її із рук святих. Такі дії не мали нічого спільного із благочестям.

Нові історичні дослідження показують, що суперечка щодо ікон виникла вже з самого початку існування Церкви і тільки тоді, коли в цю суперечку вмішалася держала в особі імператора, вона загострилася та затягнулася в часі.

На початку християнського мистецтва, тут йде мова про живопис катакомб, воно носить символічний характер. Тут ми не побачимо зображення Христа, святих як на іконі, але знайдемо вираження думок про Христа та Церкву, пережитих через духовний досвід. Тут ми віднайдемо зображення Доброго Пастиря, Даниїла в рові із левами, як знак того, що як був врятований Даниїл, так само будемо врятовані і ми. Тут мистецтво не зображає і не виражає, але знаменує.

Ікона появилася як плід розкриття у Церкві Боголюдськості Ісуса, повноти Його божества. Бога ніхто ніколи не бачив, але Його повністю показує Богочоловік Христос. В Ньому Бог стає видимим. Образ Людини Ісуса – це образ Бога, тому що Христос – Богочоловік.

В 1 столітті іконошанування вже досить міцно вкоренилося в церковному житті. Як стверджував Леонтій Ієрапольський: «Почитаючи ікони, ти не поклоняєшся ані дереву, ані фарбам, але образу Христа… Почитаючи ікону Христа, апостоли чи мученика, ми вшановуємо самого Христа чи Його мученика». Проте разом із цим були і певні зловживання, про що говорилося вище. Так Анастасій Синаїт говорив: «Багато хто думає, що достатньо увійти до Церкви, перецілувати там всі ікони, не звертаючи увагу на Літургію та богослужіння».

B VII столітті на острові Крит перед Неапольським єпископом виступає велика група християн, яка бореться проти ікон, зсилаючись на Старий Завіт, осуджуючи тих християн, які почитають святі місця та мощі святих. З появою ісламу, який з ворожістю відносився до будь-якого виду зображень, засіяв ще більше сумнівів в шануванні ікон. Адже в центрі Малої Азії споконвіку жили та розвивалися антицерковні єресі: монтанізм, маркіонізм, павліканство.

Іконоборчі настрої виникли на початку VІІІ століття серед єпископів східних околиць Візантійської імперії. Вони були наскільки сильними, що константинопольському патріархові Германові потрібно було написати послання на захист іконошанування. Ці богословські суперечки дійшли до імператора Лева, котрий відкрито став на сторону іконоборців. Це втручання державної влади в богословські суперечки надовго і трагічно ускладнило його.

Десь біля 730 року імператор Лев Ісавр видає указ проти ікон. Поруч із цим він наказує прибрати образ Христа Спасителя з воріт Халки, церемоніального входу до Константинопольського палацу, і замінити його хрестом. Побачивши в цьому святотатство, мешканці міста вбили кількох посланих для виконання цієї роботи працівників, але це не зупинило царя. Навпаки, протягом наступних десятиліть протистояння між іконоборцями та іконошанувальниками лише наростало.

Святитель Герман І, Патріарх Константинопольський за небажання підтримати царський едикт був висланий на заслання. Замість нього патріархом став іконоборець Анастасій, який підписав царський едикт проти іконошанування та видав відповідне патріарше послання. Папа Григорій ІІ звинуватив Анастасія в єресі та вимагав від нього покаяння і навернення до православної віри. На сході найяскравішим опонентом іконоборців був видатний богослов Іоан Дамаскин. У 726-730рр. він написав три слова проти іконоборців. У цих працях вперше було визначено різницю між “служінням”, що належить лише Богові та “шануванням”, що може бути спрямоване до створених речей, у тому числі іконам.

741-го року, після смерті Льва ІІІ Візантійським Імператором став його син Костянтин V Копронім. Хоч він був талановитим полководцем і успішним царем, в історію Костянтин увійшов як деспот-іконоборець. Навіть його прізвисько “Копронім”, що перекладається як “співіменний гною”, було дано іконошанувальниками.

Імператор Константин Копронім іконоборчу політику проводив систематично та жорстко. Протягом кількох років він провів «чистку» єпископату, так що єпископами були тільки іконоборці.

Єретичне безумство імператорів гнало від себе Римську Церкву. У 754 р. підготовляли іконоборчий собор. Він мав бути як вселенський, проте представники ані Риму, ані Олександрії, ані Антіохії, ані Єрусалиму на ньому не були присутні. Було зібрано 338 єпископів. Стовпами собору були: митрополит Антіохії Пісідійської Василій Трикокав та митрополит Пергу Памфілійської Сісіній Пастилла. На соборі були піддано анафемі захисників ікон: Германа Константинопольського, святого Іоана Дамаскина та Георгія Кіпрського. Самого імператора величали тринадцятим апостолом, який звільнив всіх від ідолів.

Після “собору” Костянтин Копронім взявся активно втілювати його рішення вогнем та мечем. Ікони, мозаїки та фрески масово знищувалися. З ілюстрованих рукописів виривалися сторінки або спалювалися книги. Замість ікон храми розмальовувалися рослинним орнаментом. Період із 762-775 отримав назву «кривавого десятиліття». А церковний місяцеслов одержав чимало новомучеників. В цей період на захист ікон піднялося тільки одне монашество, і саме на нього впала вся важкість гоніння. Паралельно із знищенням ікон відбувалося і знищення монашества. Значна кількість ченців втікала від переслідувань на захід або на окраїни імперії.

Хоч “іконоборчий собор” не засуджував вжиток святих мощей, імператор був і їх противником теж. Так за його наказом в Халкідоні було зачинено храм св. Євфимії, а її мощі викинули в море, саму церковну будівлю перетворили на арсенал.

Не відомо чим би закінчилися ці гоніння, якщо б 14 вересня 775 року престарілий імператор-фанатик не помер.

Навіть догмат про воплоченого Бога,  після монофізитських та монотелітських суперечок котрий наголошував про нероздільність Божества від людської природи, іконоборці використали на свою користь, не дозволяючи християнам просто посилатися на факт людськості Христа.

Іконоборці стверджували: «Використання ікон суперечить  основному догмату християнства: науці про Богочоловіка. Якщо ікона відображає тільки Божество, то виходить, що це Божество обмежене, яке можна описати та зобразити, а це аріанство. Якщо ж Божество з’єднане із тілом, то це – євтихіанство, монофізитство. Якщо  божество тільки має людську природу, то це несторіанство. Отже, нехай іконопочитателі перестануть впадати  в богохульство та перестануть зображати, любити та почитати ікону Христа, яку помилково називають іменем Христовим. Є тільки єдина ікона Христа – Євхаристія. Саме вона стає живою іконою животворящого Його тіла».

Собор віддав анафемі всіх, хто намагатиметься зобразити на іконі дві природи і назвати зображене Христом, хто забразить тіло Христа чи лики святих.

Православні дуже сильно і тонко відповідали іконоборцям, наголошуючи на мірі догматичної адекватності ікони своєму першообразу. Вказуючи, що в іконі вони вбачають не тільки історичні риси Христа в людському тілі, але відображення слави Його Божества.

Зображення ікон та картин євангельських подій зафарбовувалися, а на їхньому місці з’являлися розписи із тваринного та рослинного царства. Церква переторюється на «зелену крамницю та пташину виставку». Церкви оголялися та позбувались ікон. Знищувалися та спалювалися книги, прикрашені іконними мініатюрами.

Наступним імператором став син Константина Копроніма, Лев ІV Хазар (775-780). Хоча він був переконаним іконоборцем, проте в часи його правління гоніння продовжувалися швидше за інерцією. Після його смерті владу отримала його дружина Ірина, котра була регентом свого неповнолітнього сина Константина VІ. Ірина завжди почитала ікони та монахів. Вона розпочала готувати Вселенський собор, а для цього поставила патріархом Тарасія, котрий відзначався православними поглядами та мав славу мудрого та поміркованого мужа.

Перша спроба скликати собор в Константинополі була зірвана солдатами, які боготворили пам’ять Копроніма. І тільки в 787 році в Нікеї, під головуванням патріарха Тарасія, був скликаний VІІ Вселенський собор, на котрому було сфурмульовано та проголошено догмат про іконопочитання.

Можемо сміло сказати, що цей догмат був підготовлений православною богословською думкою і, перш за все, святим Іоаном Дамаскином. З того моменту, коли Слово стало Тілом, стало можливим зображати Бога, бо Христос – живий Образ Бога.

Те шанування, яке ми віддаємо образу, ми віддаємо первообразу і поклоняємося не самій іконі, але іпостасі, зображеній на ній, – навчали отці VІІ Вселенського собору.

Здавалося б, що іконоборство переможене. Проте після смерті імператриці Ірини, у 802 році, прихильників цієї єресі було ще досить багато, оосбливо у військових колах.

У 813 році, після поразки у війні з болгарами, імператора Михайла було скинуто, а його місце зайняв популярний серед військових полководець Лев Вірменин, котрий був іконоборцем. Він доручив монаху Іоану Граматику підібрати біблійні тексти та вислови святих отців проти шанування ікон. В грудні  824 року відбувся диспут іконошанувальників (патріарх Никифор та Феодор Студит) та іконоборців (Іоан Граматик та Антоній Сіллейський). У 815 році імператор Лев V вимагав від патріарха Никифора, щоби ікони в Церкві були підняті вище людського зросту, щоби таким чином було неможливо людям їх цілувати. Стало зрозумілим, що нова хвиля іконоборства є неминучою. 20 березня 815 року патріарх Никифор зрікся патріршества та пішов до монастиря. Новим патріархом в Константинополі став іконоборець Федот, родич імператора Константина Копроніма. Того ж року у храмі святої Софії було скликано «іконоборчий собор», котрий скасував рішення VІІ Вселенського собору та відновив гоніння іконошанувальників та монахів. Після того як патріарха Никифора було заслано, на чолі іконошанувальників став преподобний Федор Студит, котрий на той час був ігуменом Константинопольського монастиря Студіон. На квітну неділю 815 року тисячу студійських монахів пройшли хресним ходом по Константинополі, несучи ікони. Імператор таке дійство розцінив як виклик і розпочалося криваве гоніння. Воно було значно жорстокішим як в часи Копроніма. Десятки єпископів були заслані, велике число монахів було втоплено та замучено.

Іконоборство продовжилося за царювання імператорів Михайла ІІ (820-829) та Феофіла (829-842). 832 року Феофіл видає указ проти іконошанування і ці гоніння продовжувалися до його смерті. Після смерті імператора регентом малолітнього імператора Михайла ІІІ стає його мати Феодора, котра була вихована в традиціях іконошанування. Вона скинула патріарха іконоборця Іоана Граматика, на місце котрого було обрано патріарха Мефодія.

В першу неділю Великого Посту 11 березня 843 року було відновлено шанування святих ікон та підтверджено законність семи Вселенських Соборів. В історію Церкви цей день увійшов як «Торжество Православ’я», як перемога над останньою великою єрессю.

В цей день ми згадуємо тих, хто своїм життям, кров’ю та мученичою смертю засвідчив правдиве шанування ікон. В цей день краще віддати істинне пошанування іконам та віддати честь та славу зображеним на них.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *