“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Проповідь на Неділю 19-ту після П’ятидесятниці (читання неділі 20-ї)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри, щодня по всьому світі в Церкві Божій звершується Божественна Літургія і лунає слово Боже. Лунає те саме, могутнє, творче Слово, яким створив Господь світ і якому Він дарував силу та життя на землі, а також і людину як вінець Свого творіння на всі віки.

Людина по вигнанню з Раю забула своє призначення, тому й Христос прийшов у цей світ, народився, навчав, ходив від села до міста, закликаючи людей до покаяння, до Царства Небесного.

Святе Євангеліє в сьогоднішню неділю змальовує подорож Христа, Його Учнів і народу, що ішов з ним до міста Наїну. Як тільки відчинилася міська брама, назустріч Ісусові вийшла жалобна процесія, де на смертному ложі лежав юнак, єдиний син вдови. Вона віддала всі свої сили, щоби виховати сина, маючи єдину надію на його поміч у її тяжкій вдовиній долі. Смерть все перекреслила: все пропало, немає ані радості, ані надії, щоби хтось нею заопікувався. І тут Ісус говорить: «Не плач». Хоча це слово вона багато разів чула від тих, хто приходив розділити її горе, але слово мовлене Ісусом «Не плач», заспокоює вдову. Та щоби до кінця розвіяти її горе і подарувати радість, Господь підходить до мар, на яких несли померлого, доторкається до них і промовляє: «Юначе, кажу тобі, встань».

Як здивувалися люди після Господніх слів — в мертве тіло повернулася душа і воно ожило. Побачивши чудо, смуток перемінився на радість, заплакана мати побачила свого сина живим! Так здійснилося одне з великих чудес Спасителя. Господь, побачивши сльози матері, виявив співчуття і проявив свої безмежні ласки, доброту, милосердя і любов до неї. Він повертає сина матері, звільнивши її від горя й плачу.

Не раз буває так і з нами, коли нас відвідує лихо, біда, а Господь невидимо стоїть перед нами. І тоді ми молитовно звертаємося: «Господи, потіш! Господи, подай руку помочі!». «Не плач, — Він говорить. — Стримай свої сльози. Я біля тебе, не бійся, дитино моя. Я дозволив тобі назвати Отцем Отця мого, а в Нього осель багато». Якщо Він покликав когось із рідних твоїх, яких ти дуже любив, батька чи матір, вони пішли до тих, хто їх любив, до своїх батьків. А насамперед — до Бога, що його любив, покликавши у цей світ, щоби поділитися своїм царством і воскресити для вічності.

Скільки за останні десятки років довелося пережити лиха людям подібно до тієї матері! Скільки загинуло чоловіків на полі бою, від хвороб! Скільки пролито сліз матерями над домовинами юнаків, які захищали Матір-Україну, а їхні тіла синьо-жовтими прапорами вкриті. І до всіх сьогодні Господь говорить: «Не плач, повір. Не шукай свого сина, чоловіка, свою любов. Любов не помирає. Любов сильніша від смерті. Любов нас єднає на землі, поєднає і у вічності».

Тож, браття мої, навчімося і ми від Христа того, з яким співчуттям він ставиться до людського горя, коли говорить: «Не плач». Він не покидає нас із нашими бідами та з розпачем. Багатий ти — спасайся милосердям, щедрістю, і будеш багатий у Бога. Бідний ти чи хворий — спасайся терпінням і покорою. У Бога нема неправди. Навіть людина, яку ми зустріли на своєму життєвому шляху і послужили їй, може стати нам добрим подорожнім на шляху до вічного блаженства.

Прот. Микола Кравчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *