Православне богослужіння – це не просто слова. Разом із молитвами, піснеспівами, читанням Священного Писання Церква широко використовує невербальні символи для того, щоби виразити присутність Бога і наше відношення до Нього. В богослужінні виражає себе вся Церква і людина бере участь у ньому всеціло: розумом, почуттями і всім своїм єством.
Тілесна постава та жести християнина є елементами молитви Церкви, а також зовнішнім виявом особистої віри й побожності. До таких постав і жестів належать: хресне знамення, підношення рук, стояння, коліноприклоніння, поклони, цілування святих речей та ін.
Осіняючи себе хресним знаменням, християнин сповідує віру в Триєдиного Бога і втілення Сина Божого. Хресне знамення творимо правою рукою, благоговійно і без поспіху, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Трійцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа, освячуючи при цьому наш розум, внутрішні почуття та тілесні сили. Супроводжуючи хресне знамення словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо наше спасіння, яке є дією Пресвятої Тройці і яке звершив на хресті Ісус Христос.
Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, станьмо побожно». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, церковного письменника ІІ-ІІІ століть, у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа. Також і 20 правило І Вселенського (Нікейського) собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятидесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».
Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу.Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством та, водночас, нашу віру у розп’ятого і воскреслого Спасителя. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання: «людина торкається неба як житла Божого, росить дарів Його благодаті і водночас готова їх прийняти у відкриті свої долоні». У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «До неба піднесімо серця» та Господньої молитви «Отче наш».
Поклін є виявом нашого покаяння та знаком вшанування святині. Припадаючи до землі, сповідуємо власну гріховність, а підносячись – визволення від гріха силою хреста Господнього, знаком якого знаменуємо себе. Поклін є великим (доземним) і малим (поясним). Великі поклони чинимо переважно під час Великого посту, а малі – осіняючи себе хрестом, перед іконами, мощами та іншими святинями.
Стаючи на коліна людина виражає свою негідність, недостойність і дріб’язковість перед Богом .Оріген, церковний письменник ІІ-ІІІ століть пише: «Слід знати, що коліноприклоніння – символ поклоніння Богові і нашого смирення – потрібне, коли хтось приступає сповідувати Богові власні гріхи і прогрішення, прохаючи в Нього зцілення і відпущення». Коліноприклоніння є також знаком заступничої молитви: щороку в день П’ятидесятниці вірні всією спільнотою моляться за себе й за цілий світ у «коліноприклонних молитвах».
Сидіння у храмі – насамперед ознака авторитету. Той, хто очолює євхаристійне зібрання, сидить перед тими, що на цьому зібрані. Саме тому єпископ, як глава місцевої Церкви, сидить на горньому місці чи кафедрі, цим виявляючи своє покликання бути тим, що пильнує і вчить Христове стадо. Також і священики, як співучасники апостольського служіння, сідають побіч єпископа. Втім, як на Сході, так і на Заході вірний народ теж може сидіти на деяких богослужіннях, як слухач, який сприймає повчання. Сидіти, отже, можна під час проповіді, читання псалмів, старозавітніх читань-паремій тощо. Втім, за звичаєм, при читанні новозавітніх писань – особливо Євангелія – ніхто не сидить. Природньо, що право на сидіння мають хворі, немічні, старі люди та діти.
Як це не дивно, але танець теж є літургійною священнодією. Досі у деяких східних Церквах (приміром у ефіопській) танець є частиною богослужіння. Наша традиція теж має своєрідні різновиди танцю: обходи навколо престолу (під час воцерковлення дитини, дияконської, пресвітерської та єпископської хіротонії, кадіння на Літургії та інших відправах) чи тетраподу (під час хрещення та вінчання, співу величання на святковій утрені), навколо храму (хресні ходи) тощо. Завдяки цим жестам ми прилучаємося до вічності, яку являємо через замкнене коло.
Хода на Літургії – це реальний символ підходу людини до Бога, до початку стосунків із Ним. Господь перебуває з нами і для нас, однак Він не перехоплює нашу ініціативу, але чекає нашої добровільної відповіді на Його запрошення. Це виражають наші хресні ходи, прощі до святинь, приступання до Святого Причастя, хреста чи ікон тощо.
Цілуванням хреста, святого Євангелія, ікон і мощей виявляємо любов і поклоніння Господу й шанування святих. Також воно виражає наше довір’я і безпосередність, як дітей до Отця. Цілуванням виявляємо любов до осіб: священнослужителі обмінюються «поцілунком миру» під час Символу віри, а вірні між собою на Чині прощення на початку Великого посту й у час Пасхальних богослужінь.
Просячи й приймаючи благословення, відкриваємо себе для Божої благодаті і підтримки в різних обставинах нашого життя. Священнослужителі благословляють вірних рукою хрестовидно, складаючи пальці так, щоб вони утворювали перші літери Господнього імені: ІС ХС. Через єпископа або священика, Христос і надалі благословляє нас, так як благословив апостолів у день Свого вознесіння. Просячи благословення, складаємо руки навхрест, правою долонею догори, зі словами: «Благослови, владико (отче)». Прийнявши благословення, цілуємо благословляючу руку, оскільки нею нас благословив Сам Господь Ісус, а також тому, що ця рука тримає Божественну Поживу – Пресвяту Євхаристію. Також покладення рук є жестом благословення у святих Таїнствах (Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Священства і Єлеопомазання).
ієрей Василь Деркач