“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Проповідь на Неділю десяту після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогодні Апостол Матфей повчає нас про одну із вагомих чеснот, якої постійно нам усім бракує. Віра – чеснота, яку, здається, нам найбільше хотілося б розвинути у своєму духовному житті.

Подія, яку ми прослухали в Євангелії від Матфея, відбувається після того, як Ісус разом із своїми апостолами Петром, Яковом та Іваном, зійшли із гори Фавор. Біля підніжжя гори на Учителя чекав чоловік, який прийшов просити Його за свого сина.

Євангелист Марк, який теж описує цю подію, звертає нашу увагу на те, що батько приклонив свої коліна перед Ісусом. Що спонукало цього чоловіка стати на коліна? Мабуть те, що він був невіруючим, але це не причина ставати на коліна. Можливо відчай його заставив піти на такий крок.

Батько звертає увагу Ісуса на немочі свого сина. Однією із них вважає вплив місяця на поведінку хлопця. Як говорить Святитель Іоан Золотоустий, «демони роблять все, щоб від себе відвернути увагу, а тому навіюють думки про вплив в даному випадку Божого творіння – місяця». Сучасна медицина, здебільшого нетрадиційна, дуже часто багато своїх посилань робить на вплив небесних світил. Ісус, який бачить важкий стан хлопця вимагає віри від батька. Тому слова Ісуса «О роде невірний доки Я буду з вами», адресовані не тільки апостолам, але і до батька хлопця.

У нашому житті Бог потрібний нам, щоб добре жити, отримувати земні блага. Працювати над своїм духовним ростом не хочемо, можливо і не вміємо, а може і не маємо такої віри. Отці церкви стверджують, що віра – чеснота, яку можемо у собі розвинути, збільшити. Для цього ми з вами маємо усі посередники: молитва, піст, покаяння, участь у богослужіннях, Святі Тайни.

Подивімось на святих, ніхто із них не народився святим, але святими вони ставали. Вони не від свого народження почали творити чудеса, але після певних особистих духовних подвигів. Ми ж усі прагнемо пожинати плоди віри не проявляючи жодних зусиль, жодної праці, а лише хочемо задовільнити власне «я» та власні бажання. Після короткого спілкування з батьком, Христос виганяє злого духа з хлопця. Спаситель не картає апостолів за слабу віру при всіх, вони самі відчуваючи неспокій підходять до Нього і питають про причини фіаско. Господь, як добрий пастир знаходить потрібні слова для викладення суті цієї проблеми, вказуючи на їхню слабку віру. Для чуда потрібна віра, в апостолів її не було. Вони напевно сподівались на оправдання у тому, що не могли допомогти повернути здоров’я юнакові. Можливо хотіли почути від Христа якусь особливу причину через яку не могли зробити цього. Але Господь говорить причина слаба віра, а для осягнення чи вирішення їм потрібні піст і молитва.

Порівняймо тепер себе із апостолами, у нас з вами ще менше віри, а відповідно нема і чудес у житті. Схіархимандрит Авраам наводить цікавий приклад, який буде для нас дуже актуальний. Одна жінка мала трьох синів, двоє з них один за одним помирають, а третій починає тяжко хворіти.

Великі випробовування вона переживає. За якийсь час після довгої боротьби за здоров’я помирає третій, наймолодший син. Втрата останнього сина не може зломити серце жінки. Йдучи по вулиці вона бачить жінку, яка виходить із дому, це була блудниця. Матір просить її: «Помолись за мого сина, може Господь змилується наді мною». Блудниця зупинилась і подивилась в очі засмученої матері: «Хіба ти не бачиш, хто я? Ще кілька хвилин тому я чинила свій черговий гріх, ти думаєш мене послухає Господь?» Та напевно не хотіла до кінця розчаровувати її, вона стає на молитву і Господь творить чудо. Хлопчик повертається до життя.

Наводячи такий приклад старець хоче сказати усім нам, віра у людей перших століть християнства була набагато більшою, якщо Господь вислуховує блудницю і творить по суті неможливе. Наш розум і душа настільки викривлені, що в нас нема навіть простоти перших християн. Але дуже часто ми при такому собі лукавстві та гордості вимагаємо у Бога чуда.

Господь Бог використовує різні способи, щоб достукатись до нашого серця. Для одних достатнім є – взяти в руки Святе Письмо; прочитавши його людина вже змінює своє життя. Для когось же цього замало. А для когось треба, щоб Господь якимось іншим чином облаштував це: наприклад, щоб знайшлися інші люди які навчать, проповідують, і тим самим навернуть людину до Бога. Але більша частина людей, які нині живуть на землі, потребують якогось особливого, більш різкого втручання Бога в наше життя. І дуже часто Господь звертає увагу на Себе навіть через хвороби.
І ми знаємо, що дуже часто хвороба є тим моментом для людини, коли вона зупиняється, задумується над тим, чим вона жила, для чого вона жила, чому вона живе, і навіщо їй жити далі. І якраз хвороба є тим способом, за допомогою якого можна відчути присутність Божу. Дуже часто навіть найбільші грішники від сили тих страждань, які вони зустрічають у своєму житті, вони навертаються до Бога і змінюють своє життя. Напевно, багато з нас знають таких людей, котрі пережили якісь важкі хвороби, і після того змінилися – якщо чи зовні, чи внутрішньо. Після того, як Бог через хворобу відвідав цю людину, і допоміг побачити, що «без Бога ні до порога», що без Божої допомоги людина, якою б сильною вона не була, вона все одно нічого не зможе зробити.

І ось ми з вами дуже часто зустрічаємося з Богом під час хвороб. Але стається, що ми маємо настільки затверділі серця, що навідь наша власна хвороба не допомагає нам в тому, щоб ми духовно вдосконалились. Є і багато випадків, коли людина замість того, щоб усмирити себе ще більше, протестує проти Бога, протестує навіть проти ближніх, які доглядають її. Така людина все більше дратується і нервується на своїх ближніх. Тому Господь, знаючи такі наші немочі, знаючи наш стан душі приходить до нас по-іншому – через хвороби наших ближніх.

Бо якими поганими ми б не були, хай навіть найгіршими, але хвороби наших близьких родичів, дітей обов’язково на нас впливають. Бо зараз нема такої людини, яка б не любила свою дитину. І ви знаєте, що якщо стається якийсь життєвий випадок, ми завжди захищаємо своїх дітей, які для нас є найкращими за всіх. І тому Господь Бог хоче навчити нас хоча б через хвороби наших дітей, показати нам, що Він є, і Він це нам показує, Він говорить нам Своїм голосом: «Людино, пам’ятай, що ти не вічна. Ти народжена для того, щоб жити з Богом».

І от євангельське читання показує, як Господь через віру цього чоловіка хоче звернутися і до нас усіх; бажає, щоб ми запитали себе, наскільки наша віра сильна, наскільки ми можемо віддати себе в руки Божі. Навіть найстрашніший нелюд вчиться співчувати. Ви знаєте з життя тваринного світу, що тварини позбавленні цього почуття, тому що воно притаманне тільки богоподібним істотам: співчувати людям прийшов на землю Сам Господь Бог. І Він вчить всіх нас уподібнюватися Йому, співчувати ближньому.

В тварин цього немає: коли вони побачать смерть подібного собі, то найбільше, на що вони здатні – це відчуття жаху. Але нічого особисто близького для серця вони не можуть взяти. Максимум – страх і відчай через передчуття того, що і їх може спіткати така доля. Однак часом буває й так, що все закінчується тим, що вони навіть поїдають собі подібних.

Але Господь не хоче, щоб ми уподібнювалися тваринам. Він хоче навчити нас, як зробити наші серця не кам’яними а плотяними. Щоб ми були з плоті і крові; відчували свого потребу ближнього, відчували біль тих людей, які нас оточують. І саме якраз після хвороби нам дається розуміння, що наприклад ось цей ближній потребує тої допомоги, якої я не мав, коли я так само лежав у ліжку. І ви знаєте, що якщо поглянути на наше земне життя, то можна побачити, що найкращі стосунки між людьми існують тоді, коли вони перебувають в лікарні. Всі вони, що там зібралися, відчувають, що вони хворі. Кожен з них потребує певної підтримки, і кожен надає іншому цю підтримку.

Господь Бог далі продовжує Свою справу в цьому Євангелії – він вчить цього батька через страждання його сина і своє страждання розумінню того, що потрібно вірити в Бога, надіятись на Нього і звертати на Нього особливу увагу. Бо ж батько приходить до Нього і каже: «…якщо можеш, то зціли». Як ви вважаєте, чи є в світі така річ, якої би Бог не міг зробити? Звичайно, нема, бо для Того, Хто створив цей світ, Того, Який премудро впорядкував його, Того, Який дав людині можливість керувати всією природою, звісно, немає ніяких труднощів вислухати кожне наше прохання.

І нині ми маємо твердо знати те, що нема такої людини, яка б молилася і її не чув Бог. Адже Бог за Своєю природою є і всемогутнім і всюди присутнім. Тому кожна молитва, промовлена нами з вірою, буде обов’язково почута, бо не можна навіть так зробити, щоб ми щось сказали або подумали, а Бог нас не почув. А тим більше, коли ми говоримо від щирого серця нашу молитву!

Але тут перед нами постає подальше цікаве продовження теми. Господь, відповідаючи батькові, каже: «Якщо ти віриш, якщо ти маєш цю віру, то я можу зцілити твого сина». А той каже: «Вірую, поможи моєму невірству!». Це ті слова, які кожен з нас повинен зробити власним девізом в житті. Тому що ми живемо, і надіємось на Бога.

Ми називаємо себе віруючими, думаючи, що те, що ми ходимо до храму, вже робить нас християнами. Насправді, християнами нас робить подальше життя. Лише тоді ми будемо християнами, коли пам’ятатимемо про те, що є християнами, вже вийшовши з храму. Бо в церкві виглядати християнином дуже просто: достатньо знати якісь молитви, достатньо мати голос і співати чи уважно слухати проповідь священика або євангельське читання. Однак, християнське життя полягає зовсім у іншому – в ношенні щодня, щосекунди цього Хреста Господнього.

І ось Господь каже, що якщо ти віриш в це, що Я можу зцілити твого сина, то Я його вилікую. І так дійсно сталося, що Господь вилікував того сина; вийшло це так по вірі батька, який хотів повірити, але в той момент в нього не було сильної віри. Той батько перед цим звертався і до апостолів, для яких також було недостатньо цієї віри, тому що вони в той момент багато думали про себе – думали, що вони вже все можуть і все знають, та Господь і їм показав, що на якому б високому щаблі духовного розвитку не перебувала людина, вона завжди може впасти під тягарем гріхів та спокус, які можуть бути.

І ми знаємо, що Господь далі відповів цим людям – Він каже, що лише молитвою і постом відганяється диявол. Ми повинні знати в своєму житті, що біси все одно є; незалежно від того, помічаємо ми їх своїми фізичними очима, чи ні – вони все одно існують. І з ними треба боротися тому, що вони заздрять нашій славі, як і заздрили Адамові, коли він насолоджувався богоспілкуванням. Диявол спокусив Адама з Євою, і не припиняє й донині, до ХХІ століття спокушувати кожного з нас. І Господь вказує ці два способи, якими можна його вигнати – молитва і піст. І ми мусимо про це пам’ятати. Адже ми постимо лише тоді, коли обмежуємо себе в їжі. А це, звичайно, неправильно. Такий фізичний піст – це лише приготування до справжнього духовного посту, коли ми утримуємось не від їжі, а утримуємось від гріхів. Ось що дуже важливо!

Разом з тим, ми повинні пам’ятати, що й молитва, яка в нас відсутня, завжди повинна приводити нас до Бога: від самого початку дня, і аж до його закінчення, коли ми відходимо до сну. Вона повинна бути нашим супутником. Правильно молитися Святі Отці навчалися все життя. І ми знаємо про них дивовижні речі: серед них бували такі отці, які прожили більше ста років, і все одно казали: «Я не вмію молитися», і просили Бога, щоб навчив їх молитися. Бо молитва повинна виходити з серця. Коли ми беремо книжку, і з неї читаємо молитву, то тут часто моляться лише наші очі; коли ми промовляємо устами, то тут моляться наші уста. А буває так, що під час молитви ми думаємо зовсім про інше. Думаємо про ті турботи, які нам подарував цей день. З одного боку, це ніби добре, що ми переживаємо і не є безучасними як до своєї долі, так і до долі ближніх…
Бог, який створив цей світ, мудро його впорядкував і дав усі закони – як відомі людям, так і ще не вивчені наукою, чує нас, і хоче почути, але поки ми не будемо достойні цього, поки ми не приготуємо своє серце, доти наша молитва залишатиметься молитвою тільки наших уст. Тому, дорогі браття і сестри, нинішнє Євангеліє вчить кожного з нас, персонально, вірити в Бога так, як вірили наші святі предки. Не обов’язково так, коли сила віри полягає в тому переконанні, що Бог є (навіть диявол знає, що Бог є; однак він – противник Бога), ми повинні вірити так, щоб реагувати на Його слова, які ми чуємо зі Святого Письма. Лише тоді наша віра буде чистою і правильною. Коли ми постимо, то повинні розуміти, що це утримання від гріхів а не від їжі. Бо як казав, апостол Паво, їжа не наближає і не віддаляє нас від Бога…

Основне, що ми має бути – це наша готовність не тільки під час посту, а і взагалі, до останнього свого подиху, могти відмовитися від гріхів, які в своїй більшості приносять нам лише зло. І, звичайно, молитва, котра ніколи не повинна покидати наших уст (а якщо й покидає, то повинна залишатися в пам’яті), одна з найкоротших і найцінніших молитов, які має наша свята Церква – Молитва Ісусова, і яка складається лише з єдиного речення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!».
Сьогодні немає такої людини, яка б не могла вивчити ці слова напам’ять. І коли каже, що він не помолився ввечері чи вранці коли дуже хотів спати – це виправдання перед самим собою. Бо для того, щоб промовити молитву, потрібна лише віра і бажання догодити Богові і бути з Ним. А коли ми виправдовуємося лінню, тоді дійдемо до того, що Господь Бог буде нас смиряти хворобами нашими і наших ближніх.

Господь допомагає кожній людині, яка чогось прагне на життєвому шляху. І праведники, які жили, вони завжди були щасливими людьми. Ми всі дуже багато говоримо про щастя, шукаємо його, і думаємо, що ми знаємо, в чому особисто для нас воно полягає. Але Господь Бог в євангельському читанні каже, що блаженні, тобто щасливі, убогі духом – тобто ті, що розуміють своє духовне недостоїнство. І для того, щоб уподібнитися Богові, наблизитися до Нього, і отримати щастя ще тут, живучи на землі, Господь сказав молитися, постити і мати віру. І хай Він допомагає нам в цьому. А якщо нам цього не вистачає, то повторюймо за цим батьком, який звертаючись розумів, що окрім Бога нема ніякої помочі, сказав до Христа: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству». Амінь!

прот. Іван Лавришин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *