“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Суспільне служіння православного священика: виклики сьогодення

 

В умовах складної політичної ситуації українського сьогодення, викривлення понять засобами масової дезінформації, геополітичної переорієнтації населення, доцільним було б визначити справжнє розуміння суспільного служіння православного священика в умовах моральних цінностей для окремої особистості та суспільства в цілому.

Внутрішнє, духовне життя людини реалізується через її природну сторону – душу і тіло, розум і почуття. Тож, чим буде наповнений внутрішній світ, таким буде і його зовнішній прояв, такими будуть і засоби для реалізації тих прихованих поривань, які підігрівають людські амбіції: «Бо де скарб ваш, там і серце ваше буде» (Лк. 12, 34).  Християнство поставило людину на найвищий щабель створеного світу; більше того, Священне Писання називає людину образом і подобою Божою (Бут. 1, 26 – 27).

Ніхто не буде сперечатися з твердженням, що попри багатовікову історію, тенденції «оновлення» вчення для християнства Святе Письмо залишається основним, фундаментальним джерелом його віровчення. Бути християнином як в V столітті, так і XXI – це в життя втілювати Слово, а Істинне Слово християнину відкривається в Святому Письмі.

Святе Письмо окреслює досить широке коло сьогоднішніх соціальних проблем, які вимагають участі священослужителів та       Православної Церкви – нагодувати голодного, напоїти спраглого, одягнути роздягненого, приймати подорожніх, відвідувати хворих , приходити до ув’язнених (Мф. 25).

Так уже церковний статут 996 року покладав опіку хворих, інвалідів, жебраків й інших соціально незахищених категорій населення на духовенство визначивши десятину на утримання монастирів, духовних храмів та притулків  при них.

Після свого славного Воскресіння перед своїм Вознесінням явившись апостолам, Христос сказав: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь.» (Мф. 28, 19 – 20). Апостоли розійшлись по всьому світу, виконуючи цю місію, навчаючи – просвіщаючи всіх побожності у правдивій вірі, бо Ісус Христос сказав: «Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16, 16). Апостоли цю місію передали священнослужителям і ті, в свою чергу, були проповідниками і вчителями, бо як пише ап. Павло «одних Бог настановив у Церкві, по-перше, апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями; далі, іншим дав сили чудотворення, також дари зцілення, заступництва, управління i різні мови» (І Кор. 12, 28).

Слід зокрема торкнутися історії священства, тому що прообразом новозавітнього священства стало служіння старозавітніх левитів, священиків і первосвящеників, яких відділив Господь із богообраного народу, “щоб носити ковчег завіту Господнього, стояти перед Господом, служити Йому і благословляти іменем Його” (Втор. 10, 8). Богослужіння старозавітньої Церкви вказувало на викупне служіння Спасителя, Котрий, “принісши одну жертву за гріхи, навіки засяяв по правиці Бога” (Євр. 10, 12). Ісус Христос, названий “від Бога Первосвящеником за чином Мелхиседека” (Євр. 5, 10), заснував Церкву, в якій Він, як “перебуваючий вічно, має священство вічне” (Євр. 7, 24). Із тих, хто повірив в Нього, Спаситель вибрав 12 апостолів, а потім ще сімдесять учнів і послав їх з дарами чудес і зцілень проповідувати Царство Боже. В день Свого Воскресіння Господь дав апостолам владу відпускати гріхи, а вознісшись на Небо, Він послав на них Святого Духа, силою Якого посвятив їх як ’’ловців людей’’, і вони отримали здатність передавати на інших спасаючу благодать Божу і керувати Церквою.

За прикладом Спасителя і по волі Святого Духа, апостоли вибрали собі із них приємників і учнів. Через таємниче рукоположення (хіротонію) вони посвятили їх на служіння Церкві і передали їм приємство пастирського служіння. Святий Климент Римський, учень апостолів, в першому своєму посланні до Коринф’ян (розділ 42) говорить: «Апостоли благовіствували нам від Господа Ісуса Христа, що Ісус Христос від Бога. Христос – посланий від Бога, апостоли – від Христа. Апостоли ставили перших віруючих після духовного випробовування на єпископи і диякони». З моменту сходження Святого Духа на апостолів продовжується в Церкві безперервна нитка «переємственного поставлення» священослужителів від Господа, які посвячуються на кожне служіння через Таїнство Священства.

Незмінними залишаються і основні літургічні частини тайнодії хіротонії, про які неодноразово згадується в книзі Дії святих апостолів: покладення рук апостола (пізніше єпископа) на голову вибраного і соборна молитва. З молитвою були покладені руки на Савла і Варнаву в Антіохії, коли Бог покликав їх на діло служіння (Дії 13, 1 – 3). Через рукоположення і молитву були возведені на дияконське служіння сім мужів в Єрусалимі (Дії 6, 1). Апостоли Павло і Варнава, проходячи по містах Лістри, Іконії і Антіохії і, стверджуючи там учнів своїх у вірі, рукоположили пресвітерів для кожної Церкви, “помолились з постом і передали їх Господу” (Дії 14, 23). Про рукоположення, як священнодійний спосіб поставлення у Священство говориться в посланнях апостола Павла до Тимофія, в яких крім цього, згадується і на особливий дар, який отримували через це посвячення. В першому посланні апостол пише: “Не занедбуй благодатного дара в собі, що даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів” (1 Тим. 4, 14). Про це саме він говорить йому і у другому посланні: “Нагадую тобі, щоб ти зігрівав Божого дара, який у тобі через покладення рук моїх” (2 Тим. 1, 6).

Церква, як нова людська спільнота суттєво відрізняється від будь-яких інших людських утворень і об’єднань. Христос Сам часто Свою Церкву називав Царством Божим і говорив, що «це Царство не від світу цього» (Ін. 14, 27; 15, 19; 17, 14, 16; 18, 36), тобто характер його не від світу, не світський. Воно зовсім не схоже на царства політичні, земні. Думка про Церкву, як зовсім відмінну спільноту, прекрасно виражена в кондаку на День зішестя Святого Духа, коли Церква і отримала свій початок: „Коли Ти, зійшовши, мови змішав, розділив Ти народи, Всевишній. Коли ж вогненні язики роздавав, то покликав усіх до єдності, і однодушно славимо Святого Духа”.

Проте, можна з впевненістю сказати, що суспільство засноване лише на людському праві, ніколи не може злити людей в єдиний організм. Єдність руйнується самолюбством, егоїзмом, а право не знищує егоїзму. Навпаки, воно лише   утверджує людський егоїзм, оберігаючи його від егоїзму інших людей.

Такому, земному суспільству, можна протиставити спільноту християнську — Церкву. „Коли ж вогненні язики роздавав, то покликав усіх до єдності”. Христос створив Церкву не для того, щоб оберігати людське самолюбство, а для того, щоб його повністю знищити. В основу церковної єдності покладено не правові начала, які охороняють людський егоїзм, а любов, яка є началом протилежним егоїзму. В Своїй прощальній бесіді Христос сказав учням: „Заповідь нову даю вам, щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви щоб любили один одного. По тому знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13, 34-35). Ось ця нова основа церковної єдності і створює не зовнішнє механічне єднання розділених особистостей, а єдність органічну. Таке єднання апостол Павло уподібнив до єдності тіла (Рим. 12, 4, 5; 1 Кор. 6, 15; Єф. 1, 23; і ін.).

Як в людському тілі кожен член виконує свою функцію, так і у членів Церкви відмінні види служінь. „Дари різні, але Дух один і той же; і служіння різні Господь один и той же; і діяння різні, а Бог один и той”.  Котрий творить все у всіх… І одних Бог настановив в Церкві перше, Апостолами, по-друге, пророками, по-третє, учителями” – говорить апостол Павло (1 Кор. 12,4-6,28).

В Церкві ієрархічне священство нерозривно пов’язане з народом Божим — і одне не може існувати без другого: як громада не може бути Церквою без священика, так і священик не може бути таким без громади, без церкви.

Постає питання: яким же чином можливе існування такої єдності, адже гріх вніс розділення в людську природу, а відповідно і в людську спільноту?

Дійсно, для людини, допоки вона буде оберігати свій гріховний стан, самоутвердження, самолюбство, досконала єдність буде лише порожньою мрією. Господь наш Ісус Христос дав нам заповідь любити один одного, проте, одної лише заповіді зовсім не достатньо. В людській природі, спотвореній гріхом, немає сили для впровадження в життя заповіді любові. Але знову слід наголосити, що Христос не просто залишив вчення, заповіді, і зокрема заповідь любові: Він дав людям нові заповіді, які і дають можливість створити нову церковну єдність.

«Кому церква не мати, тому і Бог не Отець » – сказав святий Кіпріан Карфагенський.

Ці сили даровані тому, що у Втіленні Сина Божого людство найтісніше з’єдналося з Богом. Церква є справою Боговтілення Христового, вона є це боговтілення — сприйняття Богом людської природи і засвоєння Божественного життя цією природою її обоження, як наслідок поєднання цих двох природ у Христі.

В той же час, справа преображениня людства в Тіло Христове не звершується силою одного Боговтілення і навіть Воскресіння: ..краще для вас, щоб Я пішов, бо, як Я не піду Утішитель не прийде до вас…” (Ін. 16, 7); воно потребувало заслання Духа Святого, яке і стало звершенням Церкви.

Сам Христос говорив, що той хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже (Ін. З, 5). Так само і апостол Павло, коли говорить про єднання людей в Церкві, чітко вказує на Духа Святого як Джерело цієї єдності. Церква для апостола це не тільки ..єдине тіло”, але і „один Дух” (1 Кор. 12. 13). Як в тілі дух є начало, що все зв’язує і об’єднує, хоч члени різні так і у віруючих є Дух Святий, котрий об’єднує всіх, хоч ми відрізняємося один від одного родом, і характерами, і заняттями, — пише блаж. Феофілакт Болгарський.

Отже, ми вияснили, що Церква – це, в першу чергу, нове життя з Христом і у Христі, що здійснюється дією Духа Святого. Слід підкреслити, що це життя не може бути повністю визначене якимось формулами, теоріями, тому і вичерпного визначення Церкви, як такої, не може бути. „Прийди і подивись”, — це слова апостола Филипа до Нафанаїла (Ін. 1,46), які вказують нам, що лише на досвіді, благодатно може пізнаватися Церква через причасність до її життя. В цьому розумінні Церква є предметом віри і пізнається вірою: „вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву”.

В древньому Ізраїлі, священиками могли бути лише особи, що належали до коліна Левія, для всіх же інших священство було недоступним. Христос Сам став і Священиком, і Жертвою за гріхи людей. Він не належав до коліна Левія, але став єдиним істинним „Первосвящеником повік за чином Мелхиседековим” (Пс. 109, 4). Віддавши Своє Тіло на смерть і проливши Кров за людей, дарувавши в таїнстві Євхаристії це Тіло і Кров вірним під виглядом хліба і вина, створивши Свою Церкву, яка стала Новим Ізраїлем, Христос скасував старозавітну церкву з її жертвами і левитським священством, зруйнував стіну між сакральним левитством і народом. В Церкві Христовій усі люди являються „царями і священиками” (Апок. 1, 6).

Вчення про царственне священство всіх християн виражене і розкрите в Новому Завіті з повною ясністю. Проте, вже в апостольські часи у Церкві існувало ієрархічне священство, тобто особливі люди, вибрані для служіння Євхаристії і предстоятельства над народом. В книзі Діянь говориться про вибрання семи дияконів (з гр. означає „служитель”) і посвячення їх на служіння (Діян. 6, 6). Проповідуючи в різних містах Римської імперії, апостоли засновували там християнські спільноти і рукопокладали єпископів (гр. букв, „наглядач”, „блюститель”) і пресвітерів (гр. букв, „старший”, „старець”) для очолення цих спільнот. Служіння єпископів, пресвітерів і дияконів було служінням таїнств, учительства і духовного керівництва, зумовлене відмінністю служінь всіх членів Церкви.

В древній Церкві рукоположения священика і єпископе звершувалося при згоді народу і, як правило, в ці степені позводилися особи, обрані народом. В чині рукоположения до цих пір зберігається виголос народу „аксіос” (гр. „достойний”), в якому народ висловлював згоду на посвячення цього кандидата у священство.

За вченням Церкви, моральна недосконалість того чи іншого священнослужителя не робить таїнства, звершені через нього, недійсними. Тому що, при звершенні таїнств, він являється лише знаряддям Бога. Сам Христос звершує всі таїнства Церкви. Проте, якщо Христос через Своє безмежне милосердя терпить недостойних служителів в Церкві, як Він терпів Іуду серед апостолів, це не виправдовує тих священиків, які через своє аморальне життя, не мають права носити священний сан. Будучи знаряддям, свідком і служителем Бога, священик повинен бути, наскільки можливо, чистим, непорочним, непричасним до гріха.

Сьогодні православні християни живуть в умовах секуляризованого суспільства. Релігія стала приватною справою людини.

Здобуття Україною незалежності започаткувало нову епоху суспільного служіння православного священнослужіння церкви. Церква отримала можливість стати не уявними, не декларованими, а реальними дієвими чинниками суспільного життя громади. Їхні успіхи й досягнення на ниві виконання власних фундаментальних завдань сьогодні – явний і беззаперечний факт. Суспільно значуща діяльність церков відбувається в непростих умовах. Церква до цього часу в Україні не отримала офіційного законодавчого врегулювання щодо опікування інтернатами, дитячими будинками чи окремими сиротинцями.  Все це робиться церквою на ниві благодійництва – фактично є результатом їхньої власної громадської ініціативи.

Що ж стосується життя українського Православ’я, то воно стикається з кількома суттєвими факторами, що істотно впливають на процес духовного відродження нашого суспільства. По-перше, ми живемо в постатеїстичному суспільстві, яке довгий час було відірваним від церковного життя. По-друге, нормальному розвитку українського Православ’я заважає опір ворожих до України сил утворенню Помісної Православної Церкви. Від цього страждає Вселенське тіло Церкви. Проте, не дивлячись на всі перешкоди, церковне життя відроджується. Тому, сьогодні на мирянах, а особливо на священослужителях і свідомій православній молоді, лежить особлива місія у відродженні Православної Церкви в Україні, визнаної Вселенським Православ’ям.

Місією Церкви є моральне оздоровлення суспільства через кожну людську особистість. „Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Не даремно Христос сказав: „Шукайте насамперед Царства Божого, а все інше додасться вам” (Мф. 6, 33), тобто насамперед турбуйтеся про духовні цінності, а матеріальні будуть наслідком вашого духовного життя. Царство Боже, яке приніс Ісус Христос на землю і яке не від світу цього, тому і називається Божим, що його центром є Бог. А це означає, що духовні цінності повинні мати пріоритет над цінностями матеріальними. Такого принципу додержувались перші християни, завдяки йому вони, будучи нечисленною групою, подолали могутню Римську імперію, яка на той час уже морально загнила.

У вік апостольський проповідь слова Божого мала велику силу. Коли ап. Петро в Єрусалимі в день П’ятидесятниці проповідував «перед народом, коротко і просто навчаючи слова Божого, увірувало й охрестилося майже 3000 людей (Дії 2, 41 ), а коли Він проповідував у притворі Соломона, увірувало до 5000 людей (Дії 4, 4). Мала великий успіх в Самарії проповідь ап. Филипа, який благовістив «про Царство Боже та ім’я Ісуса Христа» (Дії 8:12), бо охрестилися чоловіки й жінки. Треба пам’ятати, чого саме навчали Апостоли своїх слухачів. Вони навчали їх покинути свою батьківську віру і прийняти іншу — віру в Ісуса Христа, навчали прийняти інший закон, закон євангельський, не схожий з їхніми законами, громадськими і державними, намовляли їх лишити свої звичаї і прийняти інші, християнські, триматися іншого життя, духовного, замість тілесного, небесного — замість земного. Тому вони, чуючи проповідь євангельську, відкинули давнє й батьківське служіння і прийняли нову й незвиклу для них віру. Ні в що вони поставили свободу своїх законів і прийняли закон євангельський. Відкидаючи всі приємності й насолоди світу, вони вибрали труди, біди, зневагу, гоніння і смерть.

А що ми спостерігаємо сьогодні? Нині і читається і проповідується слово Боже, однак мало ми бачимо плодів від нього. Навчають же сьогодні проповідники церковні не того, щоб покинути батьківську віру, але щоб зберегти її чистою, непошкодженою, навчають не того, щоб прийняти якийсь новий закон, а щоб дотримуватись християнського закону, який ми прийняли від наших батьків; навчають не того, щоб прийняти інші звичаї, але щоб ми жили відповідно давнім звичаєм – християнським, але мало наслідків цієї проповіді. Добре ми знаємо, що наскільки важливо було колись слідувати за євангельським вченням і, що означає тепер, однак, ми маємо мало успіхів від зусиль проповідників.

Дехто каже, що колись слово Боже було плодотворним, тому що його зміцнювали чудеса. Першу науку ап. Петра в Єрусалимі прийняли 3000 людей, бо вони були здивовані, чуючи, як апостоли розмовляли різними мовами (Дії 2, 7); повірили другій проповіді ап. Петра 5000 людей, тому що бачили зцілення «каліки» (Дії 3, 2); вірили в Самарїї проповіді ап. Филипа, бо багато розслаблених і кривих зцілилися (Дії 8, 7). Дійсно, як казав євангеліст Марк, «вони проповідували всюди, і Господь допомагав, і слово стверджував наступними вслід ознаками» (Мк. 16, 20), але ж багато людей увірували, хоч і не бачили чудес! Спочатку не бачили чудес Симон волхв, євнух, котрим благовістив ап. Филип (Дії 8, 13; 27 – 38), не бачили чуда антіохійці, ікконійці, мешканці Берії (Дії 17, 10 – 12), однак стали віруючими. Яке чудо сотворив Іван Хреститель, коли говорив: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне», – однак «приходили до нього з Єрусалима і всієї Юдеї і країна Йорданська і хрестилися від нього, сповідаючись. в гріхах своїх» (Мф. 3, 2). Якби чудеса мали вирішальне значення в ділі успіху проповіді слова Божого, то всі ті, що бачили чудеса, повинні були б навернутись до Бога і увірувати в Xриcтa. Фарисеї бачили багато чудес Ісyca Христа, однак говорили про Христа: «Цей чоловік не від Бога, бо суботу не шанує» (Ін. 9, 16 – 24).

Інші кажуть, що слово Боже не має тепер успіху, бо діла проповідників недостойні їхньої проповіді. Про таких проповідників ап. Павло каже: «Навчаючи другого, себе ти не навчаєш? Проповідуючи не красти, сам крадеш? Кажучи, не чинити перелюбу, сам чиниш? Гидуючи ідолами, крадеш святе?» (Рим. 2, 21 – 22). Ап. Павло не сказав, що слово Боже залишається безплідним тільки тому, що проповідники недостойні, але він докорив посоромив учителя, який інших навчає, а про своє виправлення не турбується. Христос, бачивши недостойні діла фарисеїв, сказав юдеям: «Всього, чого тільки вам кажуть триматися, держіться і чиніть, а по ділах же їх не робіть» (Мф. 23, 3). Не можна, правда, заперечувати, що, коли проповідник людина побожна і благочестива, то проповідь його сприяє наверненню заблудлих і виправленню грішників. Ми не кажемо, що побожність і святість проповідника слова Божого є причиною плодотворної сили проповіді, а нечестя його перешкодило їй. Якби одно слово святих мало силу навертати до Бога невірних і виправляти грішників, то ввесь світ навернувся б, коли навчав Сам Христос, Найсвятіший із Святих, Син і Слово Бога Живого. Коли слово Боже благовістили свв. апостоли, однак багато з тих, хто слухали слово Боже з уст Самого Ісуса Христа, з нього не скористалися, а залишились із своїми сумнівами і недовірством.

Яким же повинно бути сьогодні життя християн у Церкві? Насамперед, нам потрібно долати існуючу „розділеність” мирян і духовенства, яка створюється через охолодження віри в усіх християн і їх недостатню участь в літургійно-богослужбовому житті Церкви. Членам православної громади потрібно, в міру можливості, приймати молитовну участь у всіх церковних службах! Нам, сучасним православним християнам, необхідно кожної хвилини, при допомозі благодаті Божої, яка перебуває в Церкві і подається в таїнствах, долати і роздвоєність власного життя, коли християнин у храмі є „християнином”, а поза храмом – „світським” членом секуляризованого суспільства.

Саме тому, Літургійно-богослужбове життя Церкви повинно стати основою духовності і чистоти православної спільноти. Через участь у богослужбовому житті Церкви та духовно- моральне вдосконалення, свідомі (практикуючі) християни зможуть повернути в Церкву і тих її членів, які сьогодні лише формально називаються християнами, а це чи не є найбільш актуальніша задача сьогодення православного священика.

Необхідно ще раз наголосити на тому, що Євхаристія є центром життя православних християн. Ми всі добре знаємо, шо в древній Церкві причастя всіх вірних за кожною Божественною Літургією було самоочевидною нормою. Важливо, однак, підкреслити, що саме загальноцерковне і регулярне причастя сприймалося і переживалося не тільки як акт особистого благочестя і освячення, але перш за все, як акт, шо вказував на саму приналежність до Церкви. Відлучення від Причастя було покаранням за тяжкі гріхи, через які людина сама себе відлучала від благодатного життя в тілі Христовому — Церкві. Євхаристія і називалася Таїнством Церкви, Таїнством зібрання, Таїнством єдності. „Для того Він змішав Себе з нами, — говорить святитель Іоан Золотоуст, — і розчинив Тіло Своє в нас, щоб ми були чимось єдиним, як тіло, з’єднане з Главою”. Часта сповідь і причастя під час Літургії повинна знову стати прагненням і нормою церковного життя — життям християн, життям тіла Христового.

Євхаристія – основа духовного життя Церкви. В Церкві, силою Духа Святого, продовжується постійне і незмінне єднання людини з Христом. Це єднання являється джерелом духовного життя. Без єднання з Христом настає духовна смерть. Як же відбувається це єднання? Через Таїнства, особливо через Причастя Тіла і Крові Христа- В євхаристичному хлібі і вині ми єднаємося з Ним і стаємо в Ньому єдиним тілом: „Один хліб, – пише апостол Павло, — і нас багато одне тіло; бо всі причащаємося від одного хліба” (1 Кор. 10,17).

Церква – євхаристичне тіло Христа. Євхаристія нас єднає з Христом і один з одним. Наскільки ми ближче до Бога, настільки ми ближче один до одного, чим повніша любов до Христа, тим сильніша любов до ближнього. Відновлюючи єдність з Богом, через життя в таїнствах, ми єднаємося один з одним, долаємо нашу звичайну роз’єднаність і відчуженість, стаємо членами єдиного нероздільного організму, з’єднані між собою союзом любові. Таким чином, людина може вільно  отримувати, за співдією Духа Святого, обожнення, заради якого ми створені, і яке людська природа один раз і на завжди одержала у Христі.

 

Ще одним важливим моментом суспільного  служіння православного священика у Церкві, повинно стати постійне свідоцтво про Христа і Його Церкву. Один із видатних богословів митрополит Антоній Сурожський вбачає „царственне священство” будь- якого християнина — і мирянина, і священика, одним словом — народу Божого, в тому, щоб кожного дня віддавати своє життя за життя кожної людини. „Ми спільнота людей, — пише митрополит, — які повинні йти в світ, іти туди, де не чули про Христа, туди де не вірять в Бога, іти туди, де розбещеність, де неправда, де немає віри, де немає надії, де немає радості, де немає любові, і все це приносити в собі і давати ціною свого життя”. Таке віддавання свого часу, таланту, знання, віри, любові, — життя — може найкраще реалізовуватися в діяльності братств, гуртків, недільних і катехитичних шкіл при парафіях чи єпархіях. Діяльність таких церковних інституцій буде давати можливість християнам свідомо приймати участь в житті Церкви і повертати у Церкву її „формальних” членів.

І насамкінець, хочу наголосити ще на одному. Кожний християнин, а особливо священик, покликаний до обожнення. Кожен із нас повинен стати «храмом Духа Святого» (І Кор. 3, 16). Шляхом власного духовно-морального вдосконалення, через благодатне життя в Церкві, преображати себе і світ. Ми повинні пам’ятати слова Спасителя „Царство Боже… силою здобувається і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11, 12). Це означає, що духовне життя – це щосекундна боротьба з гріхом у собі, це максимальний (наскільки дозволяють сили) аскетизм і молитовна праця, які ведуть християнина до найтіснішого єднання з Богом в єдиному тілі Церкви. Ми не повинні підмінити саму духовність розмовами про неї, а церковне служіння – на приємне проведення часу. Як зазначає ще один відомий православний подвижник ХХ-го століття ієромонах Серафим (Роуз), Православ’я – це життя. Якщо ми не живемо по православному, ми просто не православні, не залежно від того, до якої віри ми формально належимо. Кожен з нас на власному досвіді повинен пізнавати Православ’я прилучаючись до життя Церкви і тим самим освячувати себе і навколишній світ. Цей шлях нам показали святі угодники Божі. Серед них були і єпископи, і священики, і миряни. Своїм життям і служінням в Церкві вони показали шляхи і можливості виконання свого покликання, адже Церква це зібрання покликаних для служіння Христу і всім людям.

Церква проповідуючи Боже милосердя з одного боку є ініціатором соціального служіння у суспільстві, а з другого – сама отримує благодійні кошти і живе на пожертви вірян та займається благодійницькою діяльністю «Бо все що зробили одному з найменших оцих, те Мені ви зробили» (Мф. 25, 40). Благодійність проявляється у різних формах. На особистому рівні – це співчуття, допомога, молитва, добре слово, порада, відвідування хворого у лікарні чи у тюрмі, тому вона закликає піклуватися про вдів і сиріт (Діян. 6 і Як. 1, 27), йти до грішників, вчити тих, кому не вистачає знання, давати поради тим, хто сумнівається втішати тих, хто страждає, прощати кривдників, молитися за друзів і ворогів (Мф. 5). І це ще  далеко неповний перелік завдань які сьогодні стоять перед церквою і священнослужителями.

Ось ті головні духовні підвалини, на яких сьогодні християни, члени Тіла Христового повинні будувати своє служіння в Церкві, в міру дарів Духа Святого, Який перебуває в Церкві.

Навіть в Біблії (яка звичайно не може прямо відповісти на поставлені питання через часову віддаленість сьогодення і того періоду, коли творилося Святе Письмо) закладено ідею, того, що у всі часи, а надто в часи найбільших криз, Церква повинна постійно супроводжувати свою паству. Церкві, яка справді уповає за рівень моральності та істинної релігійності своїх вірян, варто промовляти до них зрозумілою їм мовою та через доступні для них засоби, адже ж сказано: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори». «Не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всій у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця Вашого Небесного».(Лк. 8.16-18).

Церква, за заповіддю Божою, вбачає своїм головним завданням турботу про єдність своїх чад, про мир і злагоду в суспільстві, про залучення всіх його членів до загальної творчої праці. Церква покликана проповідувати й будувати мир з усім зовнішнім для неї суспільством: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12,18); «Старайтесь мати мир з усіма» (Євр. 12, 14). Але ще важливішим для неї є внутрішня єдність у вірі й любові: ~ Благаю вас браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб… не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці» (1 Кор. 1, 10). Святий Ігнатій Богоносець. звертаючись до членів Церкви Христової, пише: «Усі ви складайте із себе наче один храм Божий, наче один жертовник, наче одного Ісуса».

Церква завжди звертається до народу із закликом: «Змінюйтесь оновленням розуму вашого, щоб ви пізнавали, що є воля Божа, блага, угодна і довершена» (Рим. 12, 2). Водночас Церква застерігає: «Улюблені! Не всякому Духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони» (1 Ін. 4, 1). Людина не завжди має достатній духовний зір, щоб відрізнити справжнє божественне натхнення від «натхнення екстазу», за яким нерідко стоять темні сили, які руйнівно діють на людину. Останнє відбувається, зокрема, у результаті зіткнення зі світом чаклунства й магії, а також внаслідок вживання наркотиків. Церковне виховання допомагає набути духовного зору, що дозволяє відрізняти добре від поганого, божественне від демонічного, тому священнослужителі 21 століття повинен бути не тільки виконувачем треб і Таїнств, але і носієм і проповідником Слова Божого, мудрим дипломатом, вчителем, психологом і лікарем людських душ.

Надзвичайно важливою частиною православного священнослужителя є робота з алко і нарко залежними. Таким чином повинна бути пильна увага до підростаючого покоління та молоді і таким чином прив’язувати своє майбутнє з притоком свіжих сил. Священнослужителі повинні розуміти що молодь у якої ще не сформувались повною мірою світоглядні принципи, система переконань їх легше підкорити православним поглядом. В умовах поглиблення духовної кризи, соціальних негараздів, глобальних проблем людства деяка кількість молоді в надії віднайти душевний спокій звертаються до нехристиянських вчень, традицій чи соціальних мереж.

Причиною віддаленості молоді від релігійного життя українського Православ’я є дистанційне становище церков і священнослужителів, які не враховують весь комплекс особливих характеристик молоді: психологічну специфіку окремих вікових груп, соціальною різницю молодіжного середовища, особливості молодої людини як суб’єкта держави. Для здійснення продуктивної соціальної Політики молодіжного служіння українського Православ’ю необхідно врахувати теоретичні засади взаємодії з молоддю.

 

Підсумовуючи вищевикладене, ми можемо стверджувати, що тема соціальної відповідальності перебуває у якості ключової у житті і діяльності Православ’я впродовж усіх етапів її історії. Впродовж останніх 30-ти років становлення Української Держави, на жаль, у диспозиціях політичної та духовної влади в Україні особливих змін не відбулося. Загалом, українська спільнота продовжує залишатися в полоні ілюзій недалекого комуністичного минулого, яке надавало надто великого значення світській владі, всіляко принижуючи і зневажаючи при цьому роль і значення релігійно-духовної влади у соціокультурному та політико-економічному поступі суспільства. Й досі більшість українського населення продовжує вірити у «месіанську роль» політичних «чудотворців», на прихід яких очікує після чергових виборів і в яких одразу ж після них розчаровується, не усвідомлюючи при цьому, що справжнім чудом є Преображення людських душ згідно з принципами християнської моралі, основними з яких є рівність усіх людей перед Богом, любов до ближнього, справедливість в оцінці ролі і місця кожної людини в житті кожної людини і кожної нації. Між тим Церква, як влада духовна має величезний потенціал у витворенні позитивних констеляцій суспільної свідомості, що в умовах глибокої духовної кризи, яку нині переживає українська нація, є чи не тією єдиною конструктивною силою, яка здатна вивести її на якісно новий рівень в розбудові демократичної держави. Однак особливого значення це питання набуває на сучасному етапі, остільки правильний розвиток нашої молодої держави не мислимий без правильних духовно-моральних орієнтирів, тією основною духовною рушійною силою, якою повинні бути священики Православної Церкви України.

 

 

митр. прот. Микола Симчич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *