“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Божественна Літургія як основа місії Церкви

В останні роки в православній екклезіології важлива увага приділяється євхаристійному розумінню Церкви. Поза всякими сумнівами, євхаристійна літургія являє собою вершину церковного життя, подію, в якій Божий Народ прославляє втілення, смерть і воскресіння Ісуса Христа стає причасником Його прославленого Тіла і Крові і вкушає грядуще Царство. Церковна койнонія утверджується участю охрещених у євхаристійному спілкуванні, актуалізації домобудівництва спасіння, звершується у прийнятті таїнств, живої реальності, яка одночасно належить як історії, так і есхатології. Не дивлячись на те, що таке розуміння Церкви міцно вкоренилося у біблійній та святоотецькій традиції і сьогодні має вкрай важливе значення, воно легко може змусити думати, що православні розуміють Церкву лише як общину, що звершує богослужіння, як захист і збереження благовістя для її членів. Тому виникає необхідність заявити, що літургія – це не служіння і діяльність, звернена на саму себе, а служіння в ім’я „созидання” єдиного Тіла Христового в домобудівництві спасіння для всіх людей усіх віків. Літургійне зібрання – це Отцівський Дім, де на гостину небесного хліба безперестанно закликають не лише членів Церкви, але також нехристиян і приходьків.

Така зосередженість на Літургії, на розумінні ”Літургії всередині Літургії” являється принципово важливою для Церкви, але її слід розуміти в усіх її вимірах. В літургії існує двоякий рух. З однієї сторони, Божий Народ збирається для того, щоб звершити спомин про смерть і воскресіння нашого Господа, допоки Він не прийде знову. Окрім цього, тут проявляється і звершується процес перетворення вселенної (космос) в Церкву (еклесія). Відповідно, приготування до літургії відбувається не тільки на особистісному духовному рівні, але і на рівні історичних та природних реалій, що є властивими людині. Готуючись до літургії, християнин розпочинає духовну подорож, яка відображається на усьому його житті: сім’ї, власності, авторитеті, його позиції і соціальних відношеннях. Вона змінює напрямок всього його людського існування в бік освячення Святим Духом.

З іншої сторони, члени Церкви, оновлені Святим причастям і Святим Духом, посилаються в світ, щоб стати істинними свідками про Ісуса Христа. Місія Церкви ґрунтується на променистій та преобразуючій силі літургії. Вона спонукає посилати Божий Народ у світ в ім’я сповідування Євангелія і участі у звільненні людини.

Літургійно цей безперервний двоякий рух подяки виражається в служінні, яке звершує диякон. З однієї сторони, він приносить і покладає на вівтар дари народу, з іншої – залучає Святих Таїн, що оформлюють життя християн. Все пов’язане з основною дією Церкви, якою являється Євхаристія і всі виконують функцію диякона, примирюючи роз’єднані реальності.

На зібранні в Егміадзині було сказано, що „Церква прагне до того, щоб упорядкувати все життя людини через освячення часу, літургійні цикли, звершення річних святкувань, дотримання постів, аскетичні вправи і регулярну сповідь”.  Ось чому рекомендується докладати зусилля для того, щоб привнести у повсякденне життя літургійний ритм освячення часу (ранньої, часів, вечірні, днів пам’яті святих і днів святкових).

Проте для Церкви сьогодні проблема полягає не лише в тому, щоб утримувати своїх членів в рамках традиційних літургійних циклів, але і в тому, щоб знаходити шляхи, за допомогою яких можна було б ввести в цей ритм нових людей.

Яким чином Церква через своє літургійне життя запрошує світ увійти в Дім Господній і як вона стяжає грядуще Царство? Здійснення цієї мети стане великим успіхом церковної місії і не лише тому, що для Церкви існує нагальна необхідність розширити свою уяву про тих, хто знаходиться поза її впливом (Мф.8,10), але і тому, що зібрання, яке звершує богослужіння, більше не може бути якимось надійним місцем, пристановищем бездіяльності і відчуження.

В якому значенні богослужіння народжує постійний місіонерський порив і визначає євангельське свідчення кожного християнина? Яким чином літургійний порядок стає порядком людського існування – як особистого, так і суспільного – і як він формує спосіб життя християн? По суті, свідчення віри, яке вбирає в себе євангелізацію, місію і церковне життя, завжди звершується в контексті молитви, богослужіння і причастя. Місіонерські структури зібрання створювалися на літургії Слова і Таїнств. В перші віки християнства, як і сьогодні, спостерігалося велике розмаїття літургій.

Являючись невід’ємною частиною життя Церкви, „Літургія після Літургії” передбачає збереження наступних моментів:

  1. Безперестанне нове затвердження істинної християнської ідентичності, повноти і цілісності, яке слід постійно поновлювати євхаристій ним спілкуванням. Учнівство і членство в Церкві являють собою умову та екзистенціальний особистий обов’язок, даний Господу Ісусу Христу (Кол.2,6). Багато членів Церкви стають „номінальними” християнами і відвідують Церкву просто як звичка. Багато хто з тих, хто приймає хрещення, з часом все таки відкидає Христа і робить це свідомо, або в силу власної байдужості. Нерідко такі люди все ще вважають можливим у соціальному, культурному чи етнічному плані зберігати якийсь зв’язок з християнською общиною. Оновлення християнського життя – важливе завдання євангельського свідоцтва Церкви;
  2. Необхідність розширювати простір для свідчення шляхом створення нового християнського середовища у своєму власному оточенні (сім’я, суспільство, робота, і т.д.) – означає не просто навернення нехристиян, що знаходяться недалеко від церковних приходів, але і пошуки місця, де християни, живучи і працюючи, можуть публічно здійснювати своє свідчення та богослужіння. Сьогодні особливо актуальним являється особистий контакт вірних з невіруючими на поприщі публічної діяльності. Пошук нового простору для свідчення, звичайно ж, вимагає засвоєння нових способів звершення місії, наявності нових церковних структур і, перш за все, здатності протистояти роздратуванню тих начал і сил, які панують в цьому віці.

Істотно важливу роль відіграє місіонерський порив святих і мужність сповідників, які ризикують кожного часу і кожного дня, дивлячись смерті у вічі (1Кор.15,31). Оскільки вони являються тими, хто бере Царство Небесне силою (Мф.11,12), Церква повинна виділяти і підтримувати тих її членів, які, не дивлячись на гоніння , сповідують і відстоюють надію на Христа (Мф.5,10-12;ІФн.15,20).

  1. Літургійне життя повинне живити життя християнське не лише в приватній сфері, але також і в публічній та політичній. Неможливо відділити істинне християнство від особистого освячення, а також любові і служіння людині (1Петр.1,14-15). Сьогодні все більшу стурбованість викликає етичний зміст віри – в тому, що стосується способу життя, а також соціальної, етичної і просто людської поведінки.

Який епос Церкви претендує на те, щоб бути ознакою Царства? Якою є духовність, яка сьогодні пропонується і обумовлюється у поширенні Євангелія і звершенні літургії? Яким чином літургійне бачення, зв’язане з Царством як силою майбутнього віку і початком нового життя, яке вливається в життя сьогоднішнє (Ін.3,5;6,33), стає соціальною реальністю? Що означає освячення чи теозис з точки зору екології і прав людини?

Християнська община може лише тоді звіщати Євангеліє – і бути почутою – коли вона являється живою іконою Христа. Рівність братів і свобода в Дусі, пережиті в Літургії, повинні знайти своє вираження і продовження у можливості спільної участі в економічному житті і в звільненні від соціального гніту. Тому затвердження в історії зримого християнського братства, що долає перепони на шляху до справедливості, свободи і єдності, які встановила людина, являються частиною цієї „Літургії після Літургії”. Церква повинна боротися за утвердження тієї справедливості і свободи, які Бог обіцяв всьому людству і постійно враховувати, яким чином Царство Небесне присутнє чи відсутнє в цій боротьбі. Вона повинна запитувати себе, чи не стається так, що в силу консерватизму свого богослужіння вона заохочує порушення прав людини всередині і зовні християнської общини.

  1. Літургія означає публічну і колективну дію і тому в певному значенні християнин являється творцем общини; сьогодні у зв’язку з все більшим погасненням братських відносин в суспільстві ця особлива харизма має вирішальне значення. Християнин повинен постійно надбудовувати койнонію любові і світу, навіть якщо в політичному значенні він являється маргіналом і живе у ворожому оточенні. На ідеологічному та політичному рівні ця койнонія може здаватися майже неможливою.

Проте існують „відкриті врата”, а саме готовність людського серця слухатися голосу Жениха (Возлюбленого) (Ін.3,29) і сприймати Силу Божого Слова (Мф.8,8). Тому більше уваги слід приділяти благовістю як заклику, що звернений до людини, як запрошення на гостину у весільний чертог (Лк.14,13). Сам Бог запрошує у Свій дім на гостину. Нам не слід забувати про особистісний аспект цього запрошення. По суті справи, християнин повинен нести своє особисте свідчення, живучи сімейним життям.

У зв’язку з цим цікаво згадати про те, що святитель Іоан Золотоустий, що визначив порядок євхаристійної Літургії, яка звершується православними, особливу увагу приділяв  „таїнству брата”, а саме духовній жертві, тому чоловіколюбивому служінні, яке християни повинні звершувати поза Церквою, в суспільних місцях, на жертовниках сердець своїх ближніх. З його точки зору існує принципове співпадіння між вірою, богопоклонінням, життям і служінням і тому приношення, яке звершується на „другому жертовнику”, доповнює богослужіння на Святому Престолі.

Є багато свідчень того, що Православ’я сьогодні знову осмислює природу цього внутрішнього єдинства між літургією, місією та соціальною дияконією, яке робило його справді народним і наділяло історичною життєспроможністю.

В кожній культурі євхаристійна динаміка приводить до „Літургії після Літургії”, тобто до літургійного використання матеріального світу, преображення людського співтовариства в койнонію споживацтва, в аскетичне відношення до творіння і відновлення людського достоїнства.

Таким чином, завдяки „Літургії після Літургії” Церква, яка свідчить про вселенський вимір події спасіння, щоденно і екзистенціально звершує на практиці своє місіонерське покликання.

Літургійна орієнтація православ’я.

Не буде перебільшенням сказати, що головною рисою Православної Церкви є її літургійна домінанта. Перш за все, це Церква, що звершує богослужіння. Маючи це на увазі протоієрей Георгій Флоровський стверджує: „Християнство – релігія літургійна, Церква – це спільнота перш за все тих, хто молиться. Богослужіння стоїть на першому місці, догмати і благочиння (благоустрій) – на другому.”  Звичайно, ці слова не слід розуміти так, начебто богослужіння можна звершувати без співвідношення з догматом, тому що богослужіння є вираженням правильного вчення. Неможливо належним чином зрозуміти православне богослужіння до тих пір, допоки не побачиш в ньому проголошення православної віри. Ці два аспекти нероздільні.

Тісний зв’язок між правильним вченням і належним прославленням Бога є ключем до розуміння важливості літургії у євангельському благовісті. Як зазначив Петер Хаммонд, ніхто з тих, хто хоч трохи жив серед грецьких християн, не міг не відчути могутньої сили впливу, який відчуває людське благочестя завдяки церковному богослужінню. У всьому православному світі літургія залишається серцевиною церковного життя.

Існує ще один вимір, який надає євангельському благовістю літургія – вимір, який часто не помічають самі православні. Це поширення православної віри завдяки літургії, при посередництві літургії і з тим, щоб літургія служилася у всьому світі. Іншими словами в літургії містяться мотивація місії, метод місії та її мета. Звичайно, прийнято вважати, що безпосередньою ціллю місії являється влаштування Церкви. Але що буде робити Церква, якщо не служити Богу? Подібним чином ми знаходимо головний мотив місії в єднанні з Богом, вищою точкою якого для Церкви, як соборного тіла, являється богослужіння. І, на кінець, в методології православного місіонерства наголос робиться на важливості перекладу Святого Писання, яке широко використовується в православному богослужінні, а також літургії на місцеві мови з метою, щоб люди могли віддавати хвалу Богу рідною мовою.

Факт тісного зв’язку між літургією та місією Православної Церкви не повинен нікого дивувати. Чого ж можна очікувати від Церкви, в якій літургії відведена головна роль? Насамперед, необхідно зупинитися на термінології. Грецьке слово „літургія” означає „спільна справа, служіння, суспільна робота”.  Виходячи з цього всі служби Православної Церкви, які являються суспільними і призначені для поклоніння Богу, можна класифікувати як літургії. Так, зазвичай, є на Заході. Проте, в Східній Церкві цей термін застосовується в основному для позначення головного богослужіння і якщо попереджається словами „Свята” і „Божественна” і т.д., відноситься безпосередньо до Євхаристії. Хоча будемо надалі користуватися цим терміном в православному розумінні, проте богословські коментарі не слід відносити виключно до однієї цієї служби. Інші богослужіння, а саме рання, вечірня, часи  і нерегулярні богослужіння (хрещення, вінчання) також свідчать про єдність догмату і практики. Було б неправильно зводити весь православний культ до однієї служби. Православ’я сформоване всією повнотою літургійного досвіду. Вища ступінь проникнення православного богослужіння в усі сторони людського життя дозволяє Православ’ю виживати в умовах переслідувань і є основою глибокої релігійності народів, які традиційно вважаються православними.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *