Звичне для нашого вуха слово «паломник» «проросло» із пальми. У давнину людина, яка поверталася зі святих місць, брала в руки пальмову гілку – знак святої і чистої справи, молитовного подвигу, перемоги над самим собою, здійнятих в молитві до Бога долонь. У грецькій і латинській мовах слова «пальма» і «долоня» мають спільний корінь.
Долонями люди вітаються. А пальма – це ніби твої долоні. Помахати долонями – це відлуння глибинної архаїки, це відгомін прадавньої потреби людини випліскувати найсильніші емоції за допомогою рук і танцю.
Свято Входу Господнього в Єрусалим має ще три назви: Неділя Ваїй, Неділя Квітна або Вербна Неділя.
Греки подарували римлянам і їх наступникам слово «паламе», а самі обходилися запозиченим у єгиптян словом «ваїон». Це теж пальмова гілка. Заплутавшись у грецьких і єгипетських словах, наші предки охрестили це свято спочатку Неділею Квітною, а потім і Вербною Неділею. У нашій культурі переможців вітають квітами. Та і пальми в нас не ростуть. Зате завжди під рукою невибаглива верба і ніжні «котики».
Красиво і урочисто. Ми теж зустрічаємо Переможця смерті. Виходимо на зустріч зі своїми скромними гілочками.
Palmaris – гідний пальмової гілки. Це про Христа. Але чому Христос гідний пальмової гілки? У чому Він переміг? Кого здолав?
Христос – Переможець смерті! Жителі Єрусалиму і околиць бачили Його перемогу на власні очі. Лазаря знали всі. Світ єрусалимських юдеїв був тісним колом знайомих і родичів. Хто не знає Лазаря? З дитинства він у всіх на очах. Знають його батька, Симона, сестер. Лазар ріс у нас на очах. Потім він захворів, і це теж бачили усі. Смерть його оплакали, як слід. Поховання відбулося при шанобливій багатолюдності, і в дні плачу часто ходили до гробу, і сумнівів не було – Лазар мертвий, як самий мертвий мрець з усіма слідами тління.
Але прийшов Ісус. Розплакався. Владно покликав його з печери. І Лазар вийшов! Своїми ногами! Той самий Лазар, якого знали всі! Не хтось інший – чи нам не знати! Справжнісінький Лазар! Живий! Здоровий! Сам вийшов з гробової печери! Пророки, бувало, підіймали небіжчиків, але щоб повернути назад тління, повернути розпад тіла у зворотний бік! Лазар живий! Тому свідки – Пів-Єрусалиму!
Ось йде Переможець смерті! Той, хто зробив таке, що було не під силу самому шанованому пророку! Але чогось Він вимагає Собі осляти і заходить в місто не на Своїх ногах, а в’їжджає як Цар! З чого дивуватися! Цій людині можна все! І тріумфуючий народ стелить свій одяг, махає гілками, квітами і просто долонями, вигукуючи «Осанна» переможцю смерті!
У цій історії все не випадково, усе – знаки. Тріодь стверджує, що віслюк зображував собою неприборканих язичників, неосвічені народи. Вони з усіх боків оточували єврейський світ, тіснили його. Але в євреїв було одкровення про прихід у світ Примирителя, в якому не буде «ні елліна, ні юдея», Він здолає розподіли і вікові розбрати.
Патріарх Яків передрік прихід завойовника язичників: «Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів» (Бут. 49:10).
Спаситель довірив Себе осляті, на якого ще ніхто не сідав. Господь вибрав непередбачуване звіря, ще не об’їжджене, і це був знак – Євангеліє буде довірене язичникам, Господь відкриє їм Євхаристію, покличе їх стати єдинокровними і єдинотілесними Собі.
Це про нас каже прозорливий Яків, про нас і про Христа: «Він прив’язує до виноградної лози осля своє і до лози кращого винограду сина ослиці своєї; миє у вині одяг свій і у крові грон убрання своє» (Бут. 49:11). Це пророцтво про Пасху Хресну, яка подарує Спокутування і Чашу Життя усім народам. Осляти прив’яжуться до кращої і найцілющої з виноградних ліз.
Перед очима євреїв було зображено пророцтво про прихід у Церкву язичників. На одному боці Єрусалим, на другому – Цар з прирученим віслюком. Люди тягнуть руки, не стримуючи вигуків. І крізь ліс пальм і долоньок не всім видно – Цар і Переможець плаче, дивлячись на древнє місто: «І коли, наблизившись, побачив місто, то заплакав над ним» (Лк 19:41).
Христос бачить усе інакше. Нам відкрито лише сьогодення, і те – малий фрагмент. Той, Хто придумав час, бачить завершений «портрет», в якому склалося і минуле, і майбутнє. Погляду Спасителя відкрився «портрет» Єрусалиму: «О, коли б зрозуміло ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру! Але це сховано нині від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, і вороги твої оточать тебе валом, і візьмуть в облогу тебе, і стиснуть тебе звідусіль. І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх» (Лк. 19:42-44).
Тріумфуючий Єрусалим став містом зради. Не знайшлося в ньому місця для Царя. Тому при урочистому вході не торкалися стопи Спасителя тієї землі, яка відмовилася носити Його. Христа прихистив ослик.
Не своїми пречистими ніжками Христос входив в Єрусалим. На цій древній дорозі не залишилося Його слідів, тільки покірливий відбиток повільної ходи сина ослиці. Не прийшов, а приїхав, був принесений. Люди падали ниць, палко вигукували, стелили одяг. Діти ламали гілки, рвали квіти і щедро кидали перед Благословенним. Вони зустрічали Переможця смерті. Був загальний підйом, багато надій. Лазар – ожив! Той, хто помер на очах у всіх, був похований, чиє тіло торкнулося безповоротне тління – воскрес і живий по-справжньому і незаперечно.
Але чи розуміли вони, куди Він йде? Навіть в апостолів не було ідеї – що ж тут відбувається, що означало це воскресіння Лазаря, царська зустріч Христа біля воріт столиці. Усе потонуло у святковому тріумфуванні. Ми зараз розуміємо, що воскресіння Лазаря було прообразом загального воскресіння, учасниками якого будемо одного разу ми всі, але для сучасників і одноплемінників Христових це було одне з чудес, тільки можливо, яскравіше, ніж інші, але – нічого надзвичайного.
Христос – чудотворець, і всі це знають, а чудотворцям абсолютно природно творити дива, інакше і бути не може. І от Господь сідає на віслюка і їде назустріч смерті і стражданню, знаючи про зраду – не лише гріх Іудин, – усі розбіжаться, а народ цей, що так палко його вітав, плюватиме Йому в обличчя, вимагатиме розп’яття, сміятиметься над його нелюдським стражданням. І все це дуже скоро. Лише через декілька днів після цього грандіозного входу в Єрусалим.
Але Господь приймає цю честь від своїх майбутніх зрадників і мучителів. Приймає з вдячністю, добре знаючи непостійність серця людського. Для нас ці верби, які ми з такою радістю приносимо в храм, за які з такою надією тримаємося, не лише знамення перемоги, але і знак поблажливості і всепрощення.
Наші серця непостійні. Наші думки нетверді, а наміри мінливі. Ми зраджуємо Бога так часто, так звично. Каємося, просимо вибачення і знову хапаємося за верби, як діти, у захваті і надії вигукуючи ім’я Боже, але потім знову зраджуємо, самі беремо участь у Розп’ятті Христа своєю легкодухістю і пристрасністю. А Господь все одно приймає від нас це приношення, знаючи непостійність наших сердець, знаючи нетвердість наших устоїв, – приймає без докору, з вдячністю і благословенням.
А тому верба це ще і символ не лише Божественної, але і людської поблажливості, всепереможної доброти: якщо нас Господь прощає і приймає від нас навіть малі крупинки добра, без докору і суду, так і нам слід наслідувати Боже милосердя, приймаючи своїх близьких і зглянувшись до них, помічаючи і відмічаючи з вдячністю, можливо, найнезначніші зерна добра і доброти в житті тих, хто, здається, зовсім відмовився від усього доброго і святого, «сходячи до них любов’ю», цілуючи їх радісні долоні.