«Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Мк. 8:35). Слова, які ми чуємо від Ісуса у Євангелії, підтверджує апостол Павло, говорячи про власне життя: «Я співрозп’явся Христові» (Гал. 2:19); я живу, але «вже не я живу» (Гал. 2:20) – не моє «я», «а живе в мені Христос» (Гал. 2:19-20). А як є в нашому житті, в нашому реальному досвіді?
Чи свідомі ми того, що відбувається протягом Божественної літургії, яку служимо? Кого ми шукаємо – Христа чи себе? Коли ми причащаємося Його Тілом і Кров’ю, чи перемінюємося на Нього? Коли закінчується святе причастя, чи живе Христос у нас, чи може ми знову вирушаємо на пошуки власного «я»? Адже саме у Євхаристії Господь Ісус приходить, щоб ми могли безпосередньо розділити Його страждання, перенесене з любові, яке нас усіх спасає від смерті і дає нам життя.
Наше навернення – це не суто вибір добра і відмова від зла. Коли віримо в того, Хто любить нас і віддав за нас Своє життя, навернутися набагато легше: треба вибрати Його, шукати Його, чекати Його, «бажати Його», тобто любити Його. Важливо, щоб наше життя йшло в напрямку до Ісуса. Навіть якщо ми не робимо нічого поганого, прожите життя може не мати жодного сенсу. Розп’ятий Ісус перебуває в центрі не лише історії людства, а й історії життя кожного з нас. Він є для нас центром, звідки все гармонійно витікає і куди все сходиться. Він є нашим початком і кінцем. Він може постійно жити у нас, звільнивши нас від усіх форм смерті.
Нехай кожен перевіряє себе і з погляду Святого Духа, Духа істини, Якого Ісус дав нам, відходячи від нас, відверто скаже: кого ми шукаємо? Що зазвичай входить до поля зору нашої свідомості? Якщо наш внутрішній погляд не зосереджений на Ісусі, це означає, що ми замкнулися в собі, зайняті власним «я», яке «я хочу спасти», тоді я переживаю фрустрацію чи відчуття провини, вмію спритно виправдовувати себе, тривожуся, коли треба пережити незручності, міцно тримаюся своїх бажань тощо. Поле нашої свідомості – це немов барометр нашого внутрішнього тиску, перепади якого найбільше відчуває наше оточення. Коли ми споглядаємо Ісуса, то рухаємося вгору, до зрілості. Як тільки я починаю ухилятися від «розп’яття з Христом», то регресую в зрілості і «гублю своє життя».
Збагнімо, що Ісус не є одним з багатьох; Він не є також кимсь, до кого ми приходимо час до часу, погоджуючись приділити Йому увагу. Його Присутність усе наповнює, Він – найлюдяніша Особа, бо Він – Бог, Він бажає бути з нами, притягує нас до себе.
Його животворний хрест завжди з нами. Він може вдихнути життя в усе, що ми переживаємо щомиті. Якщо ми тоді відкриємося Йому, в нашому житті не буде нічого банального, нічого втраченого. Наше найглибше бажання – це бути любленими і любити. Від самого народження ми саме цього шукаємо, але помиляємося, якщо зосереджуємося лише на власному «я». Але якщо виходимо за межі цього «я» – це й означає бути розп’ятими з Христом – тоді ми віднаходимо Христа, Отця та інших людей. Тоді нарешті ми є «віднайдені», живемо і даємо життя.
Дозвольмо Ісусові торкнутися наших душ, пригорнути нас до Себе. Бути розп’ятим з Ним – означає віддати себе безмежно доброму Отцеві, не належати більше собі, бути відкритим до інших. Всі наші радощі й страждання перемінюються в цій покірній самопожертві з любові. Якщо ми невтомно шукатимемо Його у довірі й убогості серця, то зрозуміємо значення радісних слів Церкви, яку уособлює наречена з Пісні Пісень: «Знайшла того, кого любить душа моя, схопилася за нього, і не відпустила його» (Пісн. 3:4).
Жан Корбон