“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Проповідь на Неділю сьому після Пасхи, святих отців Першого Вселенського Собору

Уявіть собі, що ви бачите учнів якогось учителя, про котрого ніколи нічого не чули; бачите, що вони лагідні, тверезо мислять, мудрі, працелюбні, слухняні і сповнені усяких чеснот під сонцем. Що ви подумаєте про їх учителя? Безумовно, найкраще, що взагалі можна думати про вчителя.

Чи уявіть собі, що ви бачите воїнів якогось воєначальника, ім’я котрого вам ледь знайоме; бачите, що вони кмітливі, хоробрі, дисципліновані, відзначаються почуттям товариськості і готовністю до самопожертви. Як ви відгукнетеся про їх воєначальника? Звісно, з найбільшою похвалою і захопленням.

Чи уявіть собі, що вам запропонували якісь фрукти, що їх ви ніколи в житті не куштували і не бачили; вони чудові зовні, мають надзвичайний смак і дивовижний аромат. Ви запитаєте, з якого дерева ці чудові плоди. І навіть якщо ви ніколи не чули про таке дерево, ви будете вважати його найкращим деревом на світі і віддасте йому усіляку хвалу і славу.

Отже, побачивши добрих учнів, ви й учителя їх будете вважати добрим. Побачивши добрих воїнів, ви й воєводу їх будете вважати добрим. І побачивши добрі плоди, ви й дерево будете вважати добрим. Бо усяке дерево пізнається по плоду своєму (Лк.6:44). Добре дерево не приносить поганих плодів, і погане дерево не приносить добрих плодів. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків? (Мф.7:16)?  Ні; як і з виноградної лози не збирають терену, і з фіґи  – реп’яхів. Дерево добре приносить плоди добрі, а дерево погане – плоди погані. Це настільки очевидно для кожного, що не потребує доказів. Такими очевидними прикладами з життя природи Господь наш Ісус Христос користувався, щоб зробити для людей очевидними духовні і моральні істини. Бо природа взагалі служить найкращим відображенням душевного життя людей.

Уявіть собі на хвилину, що ви не знаєте про Господа Ісуса Христа; що ви ніколи про Нього не чули; що ви ніколи не читали Його Євангелія. Але в той же час, уявіть собі, ви опинились в якійсь країні, де живуть тільки Його апостоли, святителі, мученики, Його угодники і угодниці, словом, всі ті, хто пішов за Ним і жив, керуючись Його заповідями і Його прикладом. Ви б опинилися, таким чином, серед учнів не відомого вам Учителя; серед воїнів не відомого вам Воєводи; і побачили б плоди не відомого вам Дерева. І, нічого не знаючи про Христа, ви пізнали б Його по Христових. По учнях Його ви пізнали б найкращого Учителя під сонцем; по воїнах і послідовниках Його ви пізнали б Воєводу, наймогутнішого і переможного з усіх, що коли-небудь ходили по землі; по плодах Його ви пізнали б найсолодше і найкорисніше Дерево, Дерево Життя, солодкість Котрого переважає солодкість всіх інших дерев у створеному світі.

Сьогодні Церква святкує пам’ять лише однієї малої групи Його учнів і послідовників. Сьогодні вона ставить перед очі ваші всього лише триста вісімнадцять Його солодких, пахучих і нетлінних плодів. Всього лише триста вісімнадцять! Воістину: малий, але вибраний загін. Це триста вісімнадцять святих отців Першого Вселенського Собору, що відбувся за царя Костянтина Великого в Нікеї  325 року, щоб віру Православну захистити, роз’яснити і утвердити. Бо у ті часи з’явилися під виглядом пастирів Церкви люті вовки (Дії.20:29), котрі через своє розпусне життя не могли вмістити істини Христової, але, спокушаючи вірних, вчили їх так само облудно, як облудно й жили. Тому Дух Божий і скликав святих угодників Божих на Собор, щоб явили вони себе істинними учнями Христовими на противагу хибним; і щоб помірялися силами ті, хто воює за Христа, і ті, хто воює проти Христа; і щоб були видимі істинні і солодкі плоди Доброго Дерева, Христа, на противагу гнилим і гірким плодам дерева поганого. Як світять зірки небесні, приймаючи сонячне світло, так світили в Нікеї святі отці, приймаючи світло від Господа нашого Ісуса Христа Духом Святим. То були христоносці, бо в усякому з них жив і світив Христос. То були більше громадяни неба, ніж громадяни землі, більше подібні до ангелів, ніж до людей. То воістину був храм Бога живого, як сказав Бог: вселюсь у них і буду ходити в них (2Кор.6,16).

Чи не досить згадати лише трьох з них, найбільш відомих вам, щоб ви змогли оцінити й інших триста п’ятнадцять: святителя Миколая, святителя Спиридона і святителя Афанасія Великого? Багато з них прибули на Собор з ранами на тілі, отриманими за Христа. У святого Пафнутія одне око було вибите мучителями. Всі вони сяяли внутрішнім світлом від Бога, світлом, у якому можна було бачити і пізнати істину. І як послідовники Розіп’ятого на Хресті, вони всі страждання мали за ніщо, тому й безстрашність їх у захисті істини була безмежною і невисловленою. Цим своїм богоданим знанням істини і своєю безстрашністю у її захисті святі отці спростували і перемогли єресь злочестивого Арія; і прийняли вони Символ Віри, якого ми і нині дотримуємося і який сповідуємо як Божу і спасенну істину.

Однак сьогоднішнє Євангельське читання говорить не про цей Собор, але про останню молитву Господа нашого Ісуса Христа до Отця Небесного. Чому саме ця молитва читається у Євангелії нинішньому? Тому що вона явила свою дію і на цьому Першому Вселенському Соборі. Силою молитви цієї Бог зробив святих отців цього Собору освіченими і безстрашними поборниками істини і переможцями омани і злоби людської та бісівської. Сильна ця молитва звучить так:

У ті часи Ісус підняв очі Свої на небо і сказав: Отче! Настав час: прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе. Все те, чому Господь Ісус Христос учив людей, Він виконував і Сам. Він учив людей молитися Богові так: Отче наш, що єси на небесах! І ось Він підносить очі Свої на небо, де перебуває Отець, і говорить: Отче! Не говорить Він, як ми говоримо: Отче наш, – але просто: Отче! Лиш Він один міг сказати: «Отче Мій», – і ніхто інший ні на небі, ні на землі. Бо Він є Син Єдинородний Отця Небесного, Єдиний рівний Отцю за єством і суттю, з милості і благодаті Божої. Підвів очі Свої на небо, – не тільки тілесні, але й розумові, і, насамперед, – розумові. Митар не смів навіть підняти очі на небо, бо усвідомлював свою гріховність. Безгрішний же Господь вільно підніс очі Свої на небо, бо Він безгрішний. Близьким був Його час, час найбільшого страждання. Час цей, найстрашніший від початку і до кінця часів, ясно бачив лише Він, бачив його з самого початку, і з самого початку пророкував його і говорив про нього учням Своїм. Але учні не зрозуміли цього і не засвоїли серцем, доки відстань до години цієї стала рахуватися вже не днями, а хвилинами.

Прослав Сина Твого. Тобто: прослав Його у цей страшний час, як Ти прославляв Його і раніше. Прослав Його у смерті, як Ти прославляв Його і в житті. Прослав Його у приниженні і стражданнях, як Ти прославив Його у могутніх ділах і словах. Прослав Його серед людей, як споконвічно Він прославлений серед ангелів. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе. Якщо з першого речення може видатися, що Син менший від Отця, то з цього другого речення видно Їх рівність і рівносильну взаємодію. Отець прославляє Сина, і Син прославляє Отця, нероздільною силою і нероздільною любов’ю. Як побачив це і виголосив тайновидець: Кожен, хто відрікається Сина, не має Отця; хто визнає Сина, той має Отця (1Ін.2:23). Отець послав у світ Сина, щоб Син явив світу Отця. Ні Сина не знали б без Отця, ні Отця не знали б без Сина. Як ні світла не знали б, якби воно не сходило від сонця, ні сонця, якби світло не являло його. І апостол використовує це порівняння, називаючи Христа сяйвом слави і образом іпостасі Його (Євр.1:3), тобто, Отчої. Але цього прославлення Свого Господь наш Ісус Христос просить від Отця не заради Себе Самого, а заради людей, як показують наступні слова:

 

Так як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. Ось у чому чоловіколюбний Господь бачить славу Свою! У тому, що Він може дати людям життя вічне. Про це Він молиться Отцеві Своєму. Свого прославлення Він просить у Отця. У той час як люди готують Йому гіркий час страждань, поту і крові, Він молиться, щоб зміг дати людям життя вічне. На найважчий камінь відповідає Він найсолодшим хлібом. Те, що Отець дав Йому владу над усякою плоттю, Господь говорив не раз. Передав Мені все Мій Отець, – сказав Він (Мт.11:27); і ще: Усе, що має Отець, то Моє (Ін.16:15). А після Воскресіння Свого Він оголосив учням Своїм: дана Мені усяка влада на небі і на землі (Мт.28:18). Отже, Господь хоче від Отця можливості мати у своєму розпорядженні і життя вічне у відношенні даних Йому душ, тобто, можливості дати їм життя вічне – так само, як Він мав владу над усяким живим творінням. Бо одне – мати владу над смертним світом, а друге – розпоряджатися життям вічним. Коли Бог хотів спочатку створити живу і безсмертну людину, тоді у творінні цьому брала участь Свята Трійця, бо сказано: Створімо людину за образом Нашим (Бут.1:26). І сьогодні, коли Обновитель і Спаситель світу хоче дарувати смертним людям життя вічне, Він молитовно радиться зі Своїм Отцем, при цьому розуміється і присутність Духа Святого. І в першому, і в другому випадку Свята Трійця виділяється як єдиний Владика вічного життя. І в першому, і в другому випадку вічне життя проголошується великим благом, яким володіє Бог. Ця мить повернення людини у вічне життя так само велична і незрівнянна, як і мить сотворіння людини з пороху земного. Бо зробити смертну людину безсмертною – така ж піднесена і Божественна дія, як і створити її з пороху.

Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого тобою Ісуса Христа. Пізнання Бога у цьому земному житті становить початок і передчуття життя вічного. Пізнання Бога – ось для нас життя вічне, доки ми знаходимось на землі. А яке ж життя вічне у світі іншому, не бачило цього око, не чуло вухо, і  на серце людині не спало (1 Кор. 2:9). Бог відкрив це Духом Своїм ще у світі цьому тільки найбільшим Своїм угодникам. Але і у житті вічному, у Царстві Небесному, найвища насолода, як уявляється, полягає у найвищому богопізнанні, тобто у спогляданні лиця Божого, бо й Сам Господь про дітей говорить: Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі (Мт. 18:10). Невситиме споглядання Бога, безперервне життя у присутності Божій, у невимовному захопленні і радості, у безперервному славослов’ї і замилуванні – чи ж не таке життя ангелів і праведників у світі іншому? Чи не є це життя у богопізнанні? Але поки ми тут, на землі, як говорить апостол, тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло, можливо, а потім пізнаю, як і пізнаний я (1 Кор. 13:12). Тепер наше пізнання Бога є частковим, а тоді буде повним. Не слід, однак, вважати, ніби людина, яка лише прийшла до висновку, що Бог якось і десь існує, знає Бога. Знає Бога той, хто відчуває Божий подих життя у собі і повсюдно довкола себе; той, хто і розумом, і серцем, і душею відчуває величну і страшну присутність єдиного істинного Бога як у природі, так і в житті людей – і у своєму власному житті.

Чому Господь особливо виділяє: єдиного істинного Бога? Щоб видалити із Своїх вірних усяке багатобожжя і всяке ідолопоклонство, і щоб ще раз підтвердити слова, виголошені Ним через Мойсея: Я Господь, Бог твій…; нехай не буде у тебе інших богів перед лицем Моїм. А чому Він підкреслює, що життя вічне – і в пізнанні Його, Ісуса Христа? Тому, що через Нього Бог відкрився у найвищому ступені, у якому тільки міг відкритися смертним людям, і тому, що лиш через Нього люди приходять до найвищого богопізнання, до якого взагалі можуть прийти у цьому житті. Як Сам Господь сказав іудеям: якщо б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого (Ін.8:19); з чого ясно: Отця можна пізнати тільки через Сина, Господа нашого Ісуса Христа.

 

Я прославив Тебе на землі, здійснив діло, котре Ти доручив Мені виконати. Що означають слова на землі? Вони означають: у плоті і серед людей. Діло, яке Господь здійснив у плоті серед людей, є ділом людського спасіння. До Його смерті на Хресті діло це полягало у животворящих словах, яких ніколи доти не чули на землі, і в незліченних чудесах, що їх ніколи доти не бачили серед людей. Але і слова, і чудеса Свої Господь приписував Отцю Своєму Небесному, щоб, разом з покірністю, навчити людей і смирення.

І нині прослав Мене Ти, Отче, у Тебе Самого славою, котру Я мав у Тебе до буття світу. Що могли б сказати на це ті, хто твердить, ніби Христос – звичайна людина і таке ж творіння Боже, як і інші творіння? Господь говорить про славу, котру Він мав у Отця до створення світу! Якось Господь сказав про Себе іудеям: перш, ніж був Авраам, Я є(Ін. 8:58), а другого разу на питання: хто ж Ти? – відповів: Той, Хто спочатку (Ін. 8:58). Що Він є, перш ніж був Авраам, і що Він від початку Сущий – це зволив Він сказати нерозумним іудеям; але що Він перебував і був у славі і до буття світу – того Він не хотів розкривати їм. Нині, через цю молитву, Він розкриває це усьому світові. Чому саме тепер? Тому, що Він заздалегідь знає: молитва ця досягне слуху людей тільки після Його славного Воскресіння, після якого людям легше буде вірувати і в предвічну славу Його. Слава Його рівна славі Отчій, бо це є слава Єдинородного від Отця (Ін.1:14). Чи не Сам Господь засвідчив: Все, що має Отець, є Моє (Ін.16:15)? Отже, і слава Отця є славою Його. І у славі, як і в силі, Він рівний Отцю. Але чому тоді Він молить Отця прославити Його? Він молить про прославлення не Божественної Своєї природи, але людської. Його людська природа, а не Його Божественна природа є новиною для сотвореного світу. Її треба обожнити і ввести у славу Божественну, щоб і ми, люди, могли наблизитися до слави цієї. В цьому – вінець усього служіння Спасителя світу. У цьому – велика таємниця примирення людей з Богом і їх благодатного всиновлення через славу Боголюдини. Зверніть увагу і на такий дуже важливий момент: Господь молить Отця прославити Його після того як сказав, що звершив діло, котре Отець доручив Йому виконати. Це є ясне повчання усім нам: лише виконавши волю Божу, ми можемо надіятися на нагороду від Бога. Згадайте пророцтво Христове про те, що в кінці часів, коли прийде Син Людський у славі Отця Свого, Він тоді віддасть кожному згідно з ділами його (Мт. 16:27). Блаженні у ті дні праведники, бо у стократ будуть вони винагороджені за добрі діла свої і засяють, як сонце, у світлі слави Христової перед престолом Всевишнього.

Я відкрив ім’я Твоє людям, котрих Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Яке ж ім’я Боже Господь наш Ісус Христос відкрив людям? Ім’я Отець. Ім’я це однаково не було відоме ні язичникам, ні іудеям. Ім’я це є цілком нове одкровення людям. Старозавітні пророки і праведники знали Бога під іменем Бога, чи Творця, чи Господа, чи Царя, чи Судді, але ніяк не під іменем Отця. Це ім’я Боже було для людей одвічною таємницею. І ніхто із смертних не міг відкрити цього сокровенного імені Божого, бо під тягарем гріховного мороку і страху ніхто з них і не міг відчути Отцівство свого Творця. А те, чого не можна відчути, не має великої ціни, навіть якщо випадково і спаде на язик. Лише народжений від Бога може назвати Бога Отцем; лиш Він може явити Його як Отця, не збрехавши ні серцем, ні язиком. Єдинонароджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був (Ін. 1:18).

Кому Господь відкрив це премиле ім’я Отець? Людям, – говорить Він, – котрих Ти дав Мені від світу. Деякі тлумачі вважають: Господь навмисне сказав від світу, щоб було зрозуміло, що мова йде не про ангелів, людей небесних, а про людей звичайних, земних. Але, безумовно, правильніше вважати, що Господь тут мав на увазі учнів Своїх, у більш вузькому і в більш широкому сенсі. Це ясно з наступних слів молитви цієї, де говориться: Не про них же тільки молю, але й про віруючих у Мене по слову їх (ст.20). Зовсім не обґрунтована , тим часом, думка проповідників фаталізму, котрі у цих словах вбачають Боже передпризначення одних людей на спасіння, а інших – на погибель.

Вони були Твої, і Ти дав їх Мені. Тобто: вони були Твої як творіння і раби, які знали Тебе лише як Творця і Суддю; а нині вони навчились від Мене Твого найсолодшого і найдорогоціннішого імені і через Мене всиновлені. Ти дав їх Мені рабами, щоб Я привів їх до Тебе синами. І вони явили себе гідними цієї честі, бо зберегли слово Твоє. Так чоловіколюбний Господь дає велику похвалу учням Своїм перед Отцем Небесним. І продовжує цю похвалу:

Нині зрозуміли вони, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є. Бо злі іудеї не хотіли зрозуміти цього, а зводили наклепи на Господа, ніби у Ньому біс і ніби Його чудотворна сила – від вельзевула, князя бісівського. Треба згадати, як старійшини іудейські постійно дивувалися і сперечалися про Христа: від Бога Він чи ні? І тоді ми зрозуміємо, чому Господь складає учням похвалу за те, що вони зрозуміли: Він від Бога. Все, що Ти дав Мені; тобто: всі слова і всі діла.

Бо слова, котрі Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли, і зрозуміли істинно, що Я зійшов від Тебе, і повірили, що Ти послав Мене. Під словами слід розуміти мудрість і силу, які Господь передав Своїм, а не тільки слова. Дію цієї мудрості і сили учні вже відчули під час земного життя Спасителя і переконалися, що це воістину Божественна мудрість і Божественна сила.

Я про них молю: не про весь світ молю, але про тих, котрих Ти дав Мені, тому що вони Твої. Що означає, що Господь молить не про весь світ, але тільки про учнів Своїх? Учні є доброю землею, на котрій Небесний Сіяч посіяв Своє спасенне насіння. Про цю ниву, яку Сіяч сам обробив і засіяв, Він і молить насамперед. Господь робить так, по-перше, тому, що хоче навчити нас молитися Богові зі смиренням і лише про найнеобхідніше; а, по-друге, тому що діло Його має характер швидше органічний, ніж механічний. Серед дикого поля цього світу Він обгородив одну малу ниву і на ній посіяв добірне насіння. Коли це насіння проросте і принесе урожай, тоді нива буде розширюватися, і насіння буде поширюватися далі. Чи не природно, таким чином, що Трудівник молить Бога лише про обгороджену і оброблену, і засіяну ниву, а не про все дике поле? Протягом світової історії багато марнославних реформаторів намагалися, застосовуючи свої теорії, відразу ощасливити весь людський рід, апелюючи до всього людства. Але їх спроби швидко сходили нанівець, ніби бульки на воді, залишаючи розчарованих людей у ще більшій скорботі. У діла Господа нашого Ісуса Христа – початок непомітний і незначний, як зерно гірчичне під землею: повільно воно росте, але коли виросте, то ніякі вітри не можуть похитнути його. І якщо трапиться землетрус, він пошкодить і найбільші вежі, вибудувані механічно, – але нічого не зробить дереву. Втім, Господь молив Отця не лише про учнів, але – як ми бачимо далі – і про тих, хто вірить у Мене по слову їх. І все-таки не про все дике поле світу, а лише про поширену ниву, на котрій учні будуть сіяти добірне насіння Євангелія.

І все Моє Твоє, і Твоє Моє; і Я прославився в них. Крім іпостасних властивостей, Син цілком рівний Отцю і Духу Святому; рівний у превічності і безсмерті, рівний у силі і владі, рівний у премудрості і праведності. За іпостасними властивостями Отець не народжується, Син народжується, а Дух Святий сходить від Отця. Отець по відношенню до Сина є Батьком, Родителем, а по відношенню до Духа Святого – Ізводителем. Панування і влада над усім сотвореним світом, видимим і невидимим, однаково і нероздільно належить Отцю, як і Сину, і Сину, як і Духові Святому. За природою і суттю Ці Троє являють Собою Одиницю Нероздільну, а за іпостасями – Трійцю Незлиянну. Звідси усе, що має Отець, має і Син, і Дух Святий – і все Моє Твоє, і Твоє Моє. Це дійсне і у відношенні послідовників Христових. Вони належать Отцеві як і Синові, як і Духові Святому. Чому Господь, щойно сказавши: вони були Твої, і Ти дав їх Мені, – тепер говорить: І все Моє Твоє, і Твоє Моє? Тому що Він, Отчий Посланець, прийняв їх від Отця як сирий матеріал, ушляхетнив їх і викупив від гріха; нині ж з любові знову дає їх, ушляхетнених і викуплених, в надбання Отцю. Отже, Отче надбання – і Його надбання, а Його надбання – Отче. Як важко розділити любов двох, що  люблять одне одного, так важко розділити і надбання їх. І ще говорить Господь: і Я прославився в них. Як Бог Він прославився перед людьми, а як Людина – перед Святою Трійцею і ангелами. Чим прославляється дерево, якщо не плодами своїми? І Господь не шукає порожньої слави, але бачить славу Свою в плодах Своїх, тобто, у послідовниках Своїх, які наслідували Йому вірою, добрими ділами, любов’ю і ревністю. Чи шукають батьки слави більшої, ніж бути прославленими у дітях своїх? І для Господа найбільша радість, що Він прославився у дітях Своїх, у вірних Своїх.

Я вже не у світі, але вони у світі, а Я до Тебе йду. Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, котрих Ти Мені дав, щоб вони були одне, як і Ми. Чому Господь говорить, що Він уже не у світі? Тому, що Його діло було звершене, і тепер Він очікував лише того, щоб перетерпіти останнє і найбільше страждання і кров’ю Своєю невинною відобразити звершене діло. Погляньте, з якою ніжністю молиться Він за учнів Своїх! І мати не молиться так за рідних своїх дітей. Отче Святий! Збережи їх. Він залишає їх як овець серед вовків. Якби над ними на небесах не пильнувало Отче око, істинно, вовки б усіх їх розікрали. Пильнуй їх в ім’я Твоє, тобто, як Родитель, як Отець. Будь і їм Отцем, як і Мені; і Отчою любов’ю пильнуй їх і захищай від злих вовків, і керуй ними, щоб вони були одне, як і Ми. У цьому досконалому єднанні виявиться не лише всепереможна сила вірних, але й слава Божа, і сутність Божа. Як Отець і Син у сутності єдині, але Лицями різні, так нехай буде і між вірними:  безліч  різних лиць при єдиносутності любові, волі і розуму.

Далі Господь говорить: Коли Я був з ними у світі, Я беріг їх в ім’я Твоє, – тобто, піклувався ними як дітьми в ім’я Отця. Тих, котрих Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Ніхто з вибраних Господом не загинув, крім Іуди зрадника, як і сказано у Священному Писанні. Однак і Іуда загинув не тому, що так написано, а тому,  що не був вірним Богові і був ідолопоклонником срібла. В Писанні ж написано про Іуду: що мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту – Хто хліб споживає зо Мною, підняв той на Мене п’яту свою (Пс. 40:10, Ін. 13:18). І ще: хай інший маєток його забере – а служіння його забере нехай інший(Пс. 108:8, Дії 1:20). Обидва цих пророцтва збулися на Іуді. Він їв хліб з Господом Ісусом Христом і підняв на Нього п’яту свою. Після зради Іуда повісився, а його апостольське служіння прийняв Матвій.

Нині ж до Тебе йду, – завершує Господь, – і це говорю у мирі, щоб вони мали в собі радість Мою досконалу. Розлучаючись зі Своїми учнями і зі світом, Господь підносить цю молитву до Отця Небесного. Господь знає, що Його чекає смерть і гріб, але Він не згадує про це в молитві до безсмертного Отця Небесного, бо смерть і гріб в очах Божих – ніщо. Він говорить про повернення до Отця Свого: Нині ж до Тебе йду, у вічну славу, котру Я мав у Тебе до буття світу. Ще Він молить, щоб учні Його мали радість Його. Що це за радість? Це радість покірного Сина, що виконав волю Отчу. Це радість Миротворця, внутрішнього Божественного миру Котрого не може порушити усе біснування світу цього. Це радість Домовласника, Котрий розчистивши, зоравши і засіявши ниву, веселиться дивлячись на посіви, що зростають і процвітають. Це радість Переможця, який здолав усіх противників Своїх і дарував переможну міць друзям Своїм, щоб перемагали до кінця віку. Це, нарешті, радість чистого і незлобливого серця – радість, що означає життя, любов і силу. Цієї радості, і до того ж, рясної, бажав Господь Ісус Христос учням Своїм під час розлуки зі світом.

 

Цю передсмертну молитву Господа нашого Ісуса Христа Отець почув повною мірою, і її плоди незабаром явились. Первомученик за віру Христову, святий архідиякон Степан під час страждань своїх побачив славу Божу і Ісуса, що по Божій правиці стояв…(Дії7:55).  А прозорливий апостол Павло пише, що Бог діяв, воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все за Голову Церкви…(До Ефесян 1:20-22). Все, що стосується прославлення Господа Ісуса Христа. А що стосується духовного єднання послідовників Його – і це відбулося так, як Він молив Отця. Бо говориться у Діях святих апостолів, що всі вони однодушно були на невпинній молитві (1:14); а люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу (4:32).

Однак, як ми відзначили, молитва Христова відноситься не тільки до апостолів – хоча до них в першу чергу – але й до усіх, хто увірував і вірує в Господа по слову їх. Ця молитва відносилась, таким чином, і до святих отців Першого Вселенського Собору, пам’ять котрих ми сьогодні здійснюємо. Збережи їх, – молиться Господь Отцю Своєму. І Отець зберіг їх від оман аріанства і Духом Святим надихнув, просвітив і зміцнив – і вони віру Православну захистили і ствердили. Але ця молитва стосується і всіх нас, хрещених у Церкві Апостольській, що дізналися від апостолів і їх послідовників про спасенне ім’я Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. О, брати мої, подумайте про те, що Господь Ісус Христос дві тисячі років тому перед самою Своєю смертю думав про вас і молився за вас Богові! Нехай збереже і очистить вас всесильна молитва ця від усякого гріха, нехай наповнить вас радістю і з’єднає серця і душі ваші! Щоб були всі єдині у прославленні Отця і Сина і Святого Духа – Тройці Єдиносущної і Нероздільної, Котрій належить слава нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.

Святитель Миколай Сербський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *