“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Деякі історичні свідчення про Хрест

Хрест в історичних джерелах означає знаряддя особливо жорстокої смертної кари. В древності смерть на хресті досить часто практикувалася на Сході. Засудженого прибивали до дерева, щоби всі могли спостерігати за його муками та насміхатися з нього.

Історики вважають, що страта на хресті була винайдена приблизно в IV столітті до Різдва Христового в Персії, в часи Олександра Македонського (356-323). На Заході, за свідченнями грецького історика Геродота (484-425 до н.е.) та письменника Плутарха (50-120 н.е.), цей вид страти практикувався доволі рідко.

В Палестині, часів Ісуса Христа, хресна страта відносилася тільки до судової компетенції самих римлян. Взагалі, таке жахливе покарання було чужим для євреїв.

Юдейський письменник Йосиф Флавій (37-97 н.е.) описує, що у євреїв хресна смерть в нормальних умовах не практикувалася та була огидною. Проте в них  були особливі випадки, коли засудженого підвішували до стовпа, як додаткове покарання після фізичної смерті засудженого. Так чинили з ідолопоклонниками та тими, кого звинувачували в богохульстві. З богословської точки зору важливим залишається наступний факт: підвішування вже мертвої людини на стовпі чи хресті означало Боже прокляття для самої людини.

«Як за кимсь буде переступ, гідний смерті, і він буде покараний на смерть, а ти повісиш його на палі, то нехай його труп не зостанеться вночі на палі; ти мусиш його поховати того ж дня; бо повішений (на палі) – то прокляття Боже, і ти не опоганюй твоєї землі, що її Господь, Бог твій, хоче дати тобі в посідання» (Втор. 21:22-23). Ці слова Старого Завіту юдеї відносили до хреста. Якщо такий вид смерті вважався найганебнішою стратою серед поган, то для євреїв засуджена людина була «проклята» Самим Богом. Нам потрібно пам’ятати про це, щоби зрозуміти вимоги самих євреїв щодо розп’яття Ісуса на хресті.

Апостол Павло, посилаючись на книгу Второзаконня, показує, що смерть Ісуса на хресті – це скандал для тогочасного всезагального релігійного уявлення. Він пише: «Христос нас викупив від прокляття закону, ставши за нас прокляттям, бо написано: «Проклят усякий, хто висить на дереві» (Гал. 3:13).

Згідно вірування юдеїв, смерть на хресті, як її описано в Євангеліях у випадку з Ісусом, означала повне виключення Ісуса із правильної та віруючої релігійної спільноти – саме за богохульство та самозванство. В Євангелії від Івана знаходимо їхню відповідь Пилату: «У нас є закон, і за законом мусить він умерти, бо він із себе Сина Божого зробив» (Ін. 19:7). Саме цей закон, включаючи смерть на хресті, означає виключення із спільноти як релігійного, етнічного, а також політичного «цілого» та «правильного». Факт виключення Ісуса із спільноти має доволі глибокий сенс в богословському та філософському висвітленні всієї драми Хреста.

Як не дивно, в самих римлян, як вільних громадян, ця смертна кара не використовувалася. Зазвичай, нею карали рабів, мандрівників, іноземців чи жителів чужих провінцій. Цицерон пише: «Саме слово «хрест» залишається далеким від тіл римських громадян, їхніх думок, очей та вух». Блаженний Августин в V столітті писав: «Нічого в ті часи не було найганебнішого, аніж смерть на хресті».

Як вид страти, хрест у римлян використовувався в особливо тяжких випадках. Можна привести в приклад повстання Спартака біля 70 року до Р. Х., пригнічене Римом. Чимало повстанців було страчено саме смертю на хресті. Досить часто римляни використовували така страту для людей, котрі загрожували державному устрої, особливо у випадках зради та дезертирства, а також пограбування Храму.

Перед виконанням страти відбувався процес та офіційний вирок. Смертна кара практикувалася римлянами на всіх підвладних їм територіях, а також і в Палестині. Така страта, на думку римлян, мала послужити залякуванням любих намірів проти підбурювання авторитету Римської імперії. Місцем винесення смертного засуду було місце всім відоме та відкрите, щоби будь-яка людина змогла прийти і побачити засудженого, простежити за самої стратою.

За свідченнями державного діяча Цицерона (106-43 до н.е), історика Тацита (58-117), а також історика та філософа Йосифа Флавія, розп’яття на хресті було надзвичайно жорстокою та страшною смертю.

Під час розп’яття кисті рук та ступні ніг засудженого прибивали цвяхами або прив’язували до поперечної балки чи стовпа. У римлян засудженого до розп’яття спочатку бичували: «Забрав тоді Пилат Ісуса та й звелів його бичувати» (Ін. 19:1). Згодом засуджений повинен був нести хрест на місце своєї страти, яке, зазвичай, знаходилося за межами міста: «І забрали вони Ісуса; і, несучи для себе хрест, вийшов він на місце, зване Череп, а по-єврейськи Голгофа» (Ін. 19:17). Зазвичай, засуджений ніс тільки поперечну балку, до якої згодом мали прибити його руки. Після цього страченого, з прибитими до поперечної балки руками, піднімали на триметровому хресті та довгими цвяхами прибивали ступні ніг до вертикального стовпа.

Одяг засудженого залишався в команді римських солдат, котрі виконували страту. У випадку Ісуса, євангелист Іоан пише: «Тоді вояки, розіп’явши Ісуса, узяли його одіж та й зробили чотири частини, по одній частині кожному воякові, і хітон. Та був хітон не пошитий, лише ввесь від верху тканий» (Ін. 19:23).

Історично доведено, що після смерті засудженого його тіло: або розкладалося, залишене на хресті, або його клювали хижі птахи, або його віддавали рідним.

Як бачимо, хресна смерть була доволі жахливою і не менш болісною.

Вже з перших віків Церква вшановує хрест та співає: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико». Це поклоніння не слід розуміти як ідолопоклонство, але як поклоніння святині, як поклоніння розп’ятому Христові та Його стражданню. Церква завжди почитала хрест: його цілують, носять на собі, перед ним моляться, бо на кожному хресті: чи натільному, чи напрестольному зображений Сам розп’ятий Христос.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *