* За розкладом рядових євангельських читань, що враховує Воздвиженську переступку, на Неділю 27-ю припадає рядове Євангеліє Неділі 28-ої – про покликаних на вечерю (Лк., 76 зач.), Яке, за Уставом, належить читати в Неділю святих праотців, а на Неділю 28-ю, яка співпадає в цьому році з Неділею святих праотців, випадає читання Євангелія Неділі 29-ої. Тому в Неділю 27-ю слід прочитати Євангеліє Неділі 29-ої (Лк., 85 зач.), А в Неділю 28-у – Євангеліє Неділі 28-ої (Лк., 76 зач.).
Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про чудесне зцiлення Господом Iсусом Христом десяти прокажених. Проказа була, мабуть, найгіршою хворобою біблійних часів. Люди боялися хворих на проказу через можливість заразитися і водночас відчували відразу до прокажених як ритуально нечистих. Дотик до прокаженого прирiвнювався до дотику до мертвого і вимагав обряду очищення.
Саму хворобу розглядали як знак прокляття Божого. Тож не дивно, що прокажені жили поза містами, на околицях, тинялися по пустелях і горах. Таким людям не дозволяли навіть підходити до людських осель. Не насмілились прокажені підійти і до Ісуса Христа, тому лише здалеку попросили Його: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас» (Лк. 17,13). Тих, кого відкинули люди, не відкинув милосердний Господь, а, почувши їхнє благання, змилосердився й оздоровив їх.
У числі тих десяти прокажених мужів, оздоровлених Спасителем, був один самарянин. Господь не відкинув його від Своєї любові, а тим самим привернув його увагу до Себе. Тому він, оздоровившись, поспішив до Ісуса Христа, щоби скласти Йому подяку, голосно прославляючи Бога. Поява Ісуса в житті прокаженого та дія Божого Слова назавжди перевернула його життя. Дотепер він кричав тільки тоді, коли наближалися люди, щоб попередити їх про те, що поруч знаходиться він – хворий на небезпечну хворобу, тож усі мали триматись на безпечній відстані. До моменту зустрічі з Ісусом його крик був криком відчаю і болю. Тепер це був радісний крик прослави Бога, вияв поклоніння і подяки.
Звернімо увагу на спосіб оздоровлення прокажених. Спаситель не відразу їх оздоровив. Відправлення хворих до священиків означало навернення їх до Господа, джерела їхнього оздоровлення. Замість того, щоби навернутися до Бога, зцілені, окрім одного, прямують від Нього. Коли була біда, прокажені шукали Спасителя і просили про милість. Коли зцілилися – кожен став надто зайнятим власними справами, щоби “надаремно” витрачати час. На жаль, подібна іронія зустрічається на кожному кроці.
Усі десять, очевидно, мали необхідну віру, щоб оздоровитися, бо на слово Ісуса вони вирушили в дорогу, щоб показатися священикам, і власне по дорозі й оздоровилися. Якби вони не мали віри, то не вирушили б у дорогу. Маючи віру, дев’ятеро з них, однак, не мали іншої чесноти – вдячності.
Господь обдаровує кожну людину. Найбільшим незбагненним даром є життя людини. Кожен у своєму житті додатково отримує незчисленну кількість дарів і про кожного Бог щодня піклується. Проблема полягає в тому, що часто ми не усвідомлюємо ні грандіозності дару життя, ні Божої присутності у цьому житті, ні Його постійної діяльності.
Багатьох із нас Господь благословив добрим шлюбом. З роками такий шлюб перестав сприйматися як Боже Благословення. Чоловіки перестають цінувати те, що для них роблять жінки. А дружини більше не помічають самовідданості та праці чоловіків. Ми звикаємо один до одного. Те, що лише вчора сприймалося як послуга і дарунок, сьогодні стало обов’язком і нормою. Подібне відбувається і з дітьми, що живуть у добрих родинах. Вони виростають оточені любов’ю та достатком і сприймають це як норму. Ми звикаємо до Божих Благословень і очікуємо їх як своїх власних прав. Добре здоров’я, гарна робота і матеріальний достаток сприймаються не як дар, а як необхідність і право. Тому не дивно, що чужинець, самарянин, відчув і висловив подяку, коли юдеї відчували себе лише законно відновленими у своїх правах. Для ізраїльтянина самарянин означає чужий – той, хто неправильно думає та вірить. В очах Ісуса це чоловік, який терпить, вміє бачити, славити Бога та дякувати.
Люди, незалежно від їхнього соціального, культурного і релігійного статусу, можуть об’єднатися в єдиній біді. Бути прокаженим у той час означало бути виключеним із суспільства і покинутим напризволяще. Саме тому зцілення таких людей означало повернення їх до нормального життя, тобто, їм належало ніби народитися вдруге. Це зрозумів самарянин, тому прийшов подякувати і прославити Бога. Як бачимо, група поділилися на дві частини, ще недавно вони були об’єднані у єдиному горі, а тепер роз’єдналися в єдиному щасті. Подібне явище ми можемо зустріти і сьогодні, починаючи від наших сімей, які легко можуть об’єднатися, щоб просити, але не всі знаходять час, щоб подякувати. Інколи буває таке, що лише один із сім’ї приносить подячну молитву і робить жести подяки.
Наша молитва має бути спільною не тільки у тому, щоб просити, але й щоби вміти подякувати. Виховуймо своїх дітей, заохочуймо друзів та рідних, щоб ми були об’єднані як у труднощах, так і в радощах. Уміти дякувати – це вміти виявляти повагу, пошану і визнання. Зауважимо, що просити – це природний інстинкт виживання, а виявити подяку – це наш вільний вибір, якого маємо навчитися і практикувати, щоб це стало невід’ємною частиною нашого життя. Риса вдячності не тільки облагороджує людину, а й прихиляє серце ближнього. Хто є вдячним у малому, той отримає більше. Спільна подячна молитва має велику силу, бо примножує отримане благословення.
Щонеділі люди збираються в храмі для того, щоб подякувати Богові, але деякі християни легковажать недільним богослужінням і приходять до церкви лише декілька раз на рік. Слово “євхаристія” походить від грецького слова, яке означає “вдячність”.
Вдячність – це підтвердження пам’яті про отримане добро, це визнання отриманих ласки і милосердя. Хто дякує, той зрікається особистої слави і визнає важливість іншого. Відмова від недільної євхаристії є ознакою невдячності Богові, оскільки відсутність дії також є дією. Церква закликає нас задуматися над усіма благословеннями, які щедро виливаються на наші голови. Сповнювати свої серця вдячністю, щотижня повертаючись до храму.
Нехай слова Христові: «Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?» (Лк. 17,17–18) – завжди лунають у наших вухах і серцях, бо немає такої миті, коли б Господь не обсипав нас своїми щедрими дарами. Нехай взивають нас до повсякчасної вдячності через щиру і сердечну молитву, через побожне життя і виявлення любові до наших ближніх. Благаймо милосердного Бога, подати нам Свою небесну поміч і заступництво, щоб після смерті отримати життя вічне у Царстві Небесному! Амінь.