“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Зміцнення церковної громади як запорука захисту християнина від секулярного світу

Між християнством і сучасним світом однодумності немає і це буде неможливим доти, допоки людина „потіснившись” не дасть місця в своєму житті присутності Божій.

Яким повинно бути відношення християнина до цього світу? Чи сприймати все як належне, чи ж протистояти світу, спасаючи свою душу?

Дилема не проста. Сприйняти секулярний устрій життя – означає в чомусь зрадити Церкву. Визнавати законним нерелігійний устрій життя – це не те, що курити фіміам перед статуєю Кесаря, визнавши суспільне благо і владу, що його уособлює своїм „господом”.

Інша позиція, а саме протистояння, також не може бути визнана бездоганною, оскільки протистояння часто породжує холод нелюбові. Тут вже інша небезпека – любов завжди передбачає єдність буття, подібно до того, як вогню завжди властиво, за своєю природою, спалювати, любов завжди об’єднує і таким чином наша така позиція щодо світу може бути перешкодою до любові.

Святі йшли в пустелі не для того, щоб протистояти світу. Ними керувало інше бажання. Святі йшли в пустелю для боротьби з своїми гріхами і зовнішнє усамітнення не зменшувало їх любові: у своїй молитві за світ вони не гордовито стояли осторонь світу, що погруз у нечесті, але, подібно до Христа, брали на свої плечі його гріхи, виживаючи їх з глибин власного існування.

„Якщо почитати життя святих. Чи звернутися до питань Старого і Нового завіту, – пише митр. Антоній Сурожський, – ми чітко побачимо, що ніхто не буває таким чуйним до світу і до його слави в Бозі, не дивлячись на гріх і до його трагічної відокремленості від Бога, не дивлячись на присутність божу в ньому, як святі, а в більшій мірі – Сам Бог, що відкрився нам у Христі”.

Наше ж неприйняття світу носить інший характер. Своєю поведінкою, відчуженням від мирського, ми часто нагадуємо гностиків, що відкидали тілесність Христа. Наше протистояння не передбачає співстраждання, не передбачає відкритості світу. Ми протистоїмо світу індивідуально, в гордовитому усамітненні, а нерідко нас відкидає від нього не бажання бути з Христом, а лише самовпевненість і покадове фарисейське благочестя.

Що краще – прийняти спосіб життя, який пропонує секулярний світ, чи театрально зовні відректися від світу у внутрішній від нього залежності?

Цей вибір, що здається нам таким очевидним, насправді не цілком правомірний. Християнство не проповідує шлях меншого зла. Христос дав більше – кожен з нас вільний жити у свободі від гріха. Вибір Христа – це вибір абсолютного добра, а значить в нашому запитанні ми не можемо задовольнитися так званим „меншим злом”. Якщо ми з Христом, то повинні перебувати в правді та істині, уникаючи як монофізитської спокуси зневажати історичну плоть, так і несторіанської спокуси розчинення у мирському.

Фальш тут полягає вже у самому запитанні, коли кожному з нас пропонується самому по собі, без спів братів у вірі визначити своє відношення до світу.

Я не один. Христос прийшов не для того, щоб спасти лише мене одного. Він покликав нас до спілкування і до спілкування з Богом та один з одним.

„Я і світ” – не неправильне протиставлення. З нього слідує висновок, що світ – це ціле, а я його частина, що моє „я”, моя особистість являється лише незначним фрагментом загальної картини буття, а моя свідомість може розчинитися у світі, наче краплина в морі.

Але це не так. Світ не може поглинути нас вже в силу того, що кожен з нас являється особистістю і в силу того, що Тіло Христове більше світу: як влучно виразився євангеліст, якщо б він описав все те, що звершив Христос, то світ не зміг би вмістити написаних книг…

Складовою частиною секулярного світу є самотня людина. Це людина соціальна. Її життя, саме її існування пов’язане зі світом безліччю життєвих ниток. Але у своїй останній глибині ця людина живе сама по собі, у буттійній відмежованості від всього сущого. Вона не бачить в ближньому Христа. Вона не знаходить у Христі іншої людини. Тому вона залишається завжди самотньою, незалежно від того, чи знаходиться в колі друзів, чи на самоті милується зоряним небом. Самотність – це її внутрішній стан. Вона невід’ємна її частина, як і власне дихання. Буває час і людина забуває про неї, безпечно віддається розвагам чи з головою пірнає у клопоти буденного життя. Але приходить час, наступає роковий момент і самотність відкриває свою чорну пащу всередині самого її існування і тоді серце обвіває холодний вітер небуття.

Не знаючи Христа, знаходячись поза Христовою любов’ю „секулярна людина” бачить в ближньому свого конкурента. Людське життя перетворюється у спортивне змагання, а мир у суспільстві підтримується спеціальною угодою про співпрацю, бо для того, щоб вижити, людина має потребу в суспільстві і праці подібних собі.

Громада живе по-іншому. Кожний тут живе у буттійній  прозорості один перед одним. Ніхто ні над ким не володарює, але усі підкорені один одному в любові. В зосередженні свого життя громада набуває Христа. І в Ньому, як в істинному центрі спілкування члени громади знаходять один одного, у Ньому стають братами і сестрами.

Це Сам Христос таємно, з глибини нашого серця, являє нам чудо буття іншої людини, яка входить в наше життя не ззовні, а з середини, вслід за Христом. Входить в наше серце благодаттю Духа Святого, що дарує нам істинну, нелицемірну любов до ближнього.

Громада не складається з суми своїх членів. Людина, яка відкрила своє серце Богу – не частина. Якщо ми хоч у чомусь подібні апостолу Павлу і в нашому житті присутній Христос, кожен з нас не може бути частиною.

Благодать Духа Святого, Яким ми з середини самих себе пізнаємо Христа, робить нас цілим. Кожен з нас – частина цілого, частина громади. Але будучи членами єдиного церковного Тіла, ми не знаходимося в якій-небудь опозиції один до одного. Нас пов’язує любов. Ми любимо не своєю немічною людською любов’ю. Виконуючи заповідь Христову і перебуваючи в Його святій Любові, ми стаємо причаєними горньому способу буття, відображаючи в єдинстві церковного Тіла те невимовне єдинство, в якому перебувають один до одного Отець, Син і Святий Дух.

Яким чином може змінити моє відношення до світу факт моєї приналежності громаді?

Як говорилося вище, якщо я причаєний світу через общину, членом якої являюсь, я вільний від неправильного вибору між розчиненням в секулярному світі і індивідуальному йому протистоянні.

Громада не дає мені розчинитися в світі, бо вона складається з таких же, як і я сам, наважуся сказати, християн. Навпаки, вона не дає мені оступитися, підтримує в моменти малодушності і укріплює віру в період духовної кризи. Громада – це мій дім, моя сім’я, найближчі мені люди і мої справжні брати і сестри, разом з якими я приношу Подяку і підходжу до Євхаристійної Чаші.

Ця єдність видима, історично-конкретна. Тому в певному змісті громада (община) – це моє надійне сховище в секулярному світі. Вона нагадує собою місто, що заховує своїх жителів від бурхливих житейських хвилювань, які відбуваються за його стінами.

Це дивовижне, не схоже на всі інші місто. Воно заховує вибраних, але нікому не протистоїть. Його стіни не відділяють. Їхнє значення в іншому: вони повинні єднати, приводити до цілісного буття, про що свідчить і сама християнська семантика міських стін і у середньовічній свідомості місто уподібнювалося Богородиці, а його стіни символізували її приснодівство, ціломудріє, цілісний образ буття.

Громада – це місто, ворота якого завжди і для всіх відкриті. Вона об’єднує покликаних, тих, хто відгукнувся на поклик Божественної любові і прийшов в еклесію, зібрання народу Божого. Община, громада відкрита світу. І ця відкритість виключає будь-яку, навіть тінь протистояння. Це темрява протистоїть світлу. А світло лише співстраждає темряві, закликаючи повернутися до Джерела Життя тих, хто надав перевагу смерті над життям.

ієрей Василь Деркач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *