Щоб зрозуміти що таке апокриф, потрібно почати з поняття що таке Біблійний канон. Біблійний канон – це чітко сформульований і прийнятий за зразок список священних текстів, сукупність книг Біблії, що визнаються церквою як богонатхненними і застосовуються в богослужінні як Священне Писання. Цей список священних книг, що входять до Біблії визначені як ті, що були написані за натхнення Божого і які за своєю сутністю є правилом віри та моралі та визначені Церквою як богонатхненні.
Натомість, під «апокрифами», зазвичай, розуміють древні тексти, які в силу певних обставин до біблійного канону не увійшли. Особлива зацікавленість аудиторії до апокрифів зумовлена тим, що ці тексти мають особливе таємниче, сакральне знання, доступне лише вибраним, звідси назва – апокрифос – прихований, таємний. Спершу цим словом називали праці, які зберігали для учнів певної філософської школи і які були приховані від решти людей.
Ряд біблійних текстів Старого Завіту Православна Церква називає неканонічними книгами. Тут хотілося б зуважити, що не канонічність тієї чи іншої книги полягає не в тому, що її вчення порушує вчення Церкви, а тому, що певний текст не увійшов до біблійного канону євреїв і древньої Церкви. Зокрема, в цей список не увійшли книги: Ісуса сина Сирахового, Товіта, Премудрості Соломона, Юдифи, Третя книга Ездри, книги Маккавеїв. Але вони також священні і, як зазначає Святий Афанасій, призначені святими Отцями найперше тим, що вступають у Церкву. Для всіх же вірних вони мають велике педагогічне значення. Окрім цього, у науці прийнято розрізняти Старозавітні та Новозавітні апокрифи. Відповідно, вони мають на меті доповнити собою ту чи іншу частину Святого Писання.
Біблійна наука сьогодні розрізняє три типи текстів, які називають одним словом «апокрифи». Цей поділ, як і будь-який поділ, доволі умовний, тим не менше, нам важливий.
У перший список увійшли тексти, які фактично є записаним усним переданням вчення Церкви, яке було відомим віруючим на той час. Звісно, воно теж не є позбавлене помилок авторів, але написано воно таки християнами без намагання запропонувати своє власне трактуання Біблії чи розкрити принципово новий, невідомий раніше образ Спасителя. Сьогодні відомо близько десяти книг-апокрифів, які розглядаються Церквою як корисні, чи принаймні не шкідливі, доповнення до основних. Саме вони і лягли в основу багатьох православних свят, більше розповідаючи нам про події, про які мовчить Сяте Письмо Нового Завіту. Скажімо, до цього списку можна додати «Протоєвангеліє Якова» (середина ІІ ст.), «Дідахе чи вчення 12 апостолів» (поч.ІІ ст.,) «Євангеліє від Никодима» (поч.IV ст.), «Пастир» Єрма (ІІ ст.,) «Сказання про Успіння Богородиці» (бл.V ст.) Не дивлячись на те, що ці тексти у багатьох аспектах цікаві, повчальні та навіть корисні, Церква не включила їх у біблійний канон, маючи для цього певні причини:
– Вони написані значно пізніше ніж основні книги – мінімум чверть століття і більше й не могли бути написані Апостолами, хоча сам дух таких текстів був дуже близький Новозавітнім текстам.
– Чимало авторів апокрифів, за існуючою на той час практикою, для того, щоб надати своєму тексту більшого авторитету й знайти йому значно більшу аудиторію, підписували свої творіння іменами відомих осіб, зокрема апостолів чи інших біблійний особистостей. І хоча в уявленні сторонніх і часто неграмотних людей певний манускрипт асоціювався з іменем апостола чи Богородиці, Церква точно знала, що вони цього тексту не писали.
– Важливо зауважити, що християнські апокрифи («першого типу») в своєму змісті не мають нічого принципово нового, чого б уже не було в каноні.
До другого типу апокрифів слід віднести явно фальшиві тексти, які мають сектантське походження та частіше всього спокушають необізнаного читача. Пригадаймо «Євангеліє від Юди», «Євангеліє Фоми», «Євангеліє дитинства», «Ходіння апостола Павла по муках». Зазвичай ці книги написані у середньовіччі. Найстарші з них – на межі античності та середньовіччя. За свідченням авторитетних біблійних дослідників, перші фальшивки почали створювати з ІІІ ст., і тривало це до IX ст., а деякі й далі. Одним із пояснень такого феномену слід шукати в факті легалізації християнства. До Церкви приходили випадкові люди, які прийнявши хрещення не переставали бути язичниками. Погляди таких людей часто нагадували дивне як за їх уявою поєднання юдейства, християнства та поганства. Іноді все це перемішуючись виливалось у рукописи. В текстах яких автори замість того, щоб дивитися на світ християнськими очима , дивилися язичницькими.
До третього, найбільш небезпечного типу апокрифів, належать тексти, в яких є всі недоліки двох попередніх типів. Деякі секти спеціально працювали над рукописами, які б підтверджували їх віровчення. При цьому вони не просто додавали щось невідоме нікому та нечуване раніше, але намагалися писати нове беручи за основу давні церковні тексти. Скажімо, т. зв. «Тібетське євангеліє». У ньому очевидна єретична концепція одягалася в християнські форми, а її авторство було приписане Церкві та апостолам. Звичайно, це спокушало багатьох читачів, які не просто читали ці твори, але й покидали Православну Церкву на користь нових, небезпечних культів. Звісно, розрізнити таку «підробку» від оригіналу могли і можуть лише члени Церкви, які добре знають богослов’я та живуть досвідом Церкви.
У апокрифах закладений і небезпечний зміст, оскільки, апокрифи – це завжди лише обривки правди або взагалі її перекручення, вчені богослови стверджують, що читати їх треба з великою обережністю. Навіть апокрифи першого типу не є бездоганними відносно змісту. Як ми вже згадували, вони мали на меті лише доповнити відомі на той час церковні тексти. Відтак, у них містяться другорядні подробиці з життя Христа та Богородиці, але при цьому зовсім може не бути основного – викладеного вчення про Спасіння. Чотири Євангелія Матфія, Марка, Луки та Іоана – гармонійно доповнюються одне одним. Вони не суперечать, але показують спільну думку. В той час, коли апокрифи дуже часто саме тому були написані, щоб приписати повноті Церкви чиюсь окрему єретичну думку.
Апостоли писали свої Євангелії часто саме для того, щоб заперечити чи доповнити існуючі на їх час недосконалі тексти, які розповідають про Церкву та Спасителя Ісуса Христа. Зокрема, апостол Лука прямо про це пише: «Оскільки багато хто почав складати оповіді про добре відомі нам речі, як передали нам ті, що від самого початку були очевидцями і служителями Слова, то спало на думку й мені, старанно дослідивши все від початку, по порядку описати тобі, високодостойний, Феофіле щоб ти пізнав тверду основу того вчення, в якому був наставлений.» (Лк.1:1-4).
85-те Апостольске правило свідчить: «Для всіх вас, хто належить до кліру і мирян, шанованими і святими нехай будуть книги: Старого Завіту, Мойсеєвих п’ять: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня. Ісуса сина Навина одна. Книга суддів Ізраїлевих одна. Руфі одна. Царств чотири. Паралипоменон (тобто залишків від книги днів) дві. Ездри дві. Есфирі одна. Маккавейських три. Іова одна. Псалтир одна. Соломонових три: Притчі, Еклезіаста, (або проповідника), Пісня пісень. Пророків дванадцять. Ісаї одна. Єремії одна. Єзекиїля одна. Одна Даниїла. До цього треба зауважити, аби юнаки ваші вивчали премудрість багато вченого Сираха. Наші ж, тобто Нового Завіту, Євангелія чотири: Матфея, Марка, Луки, Іоана. Павлових послань чотирнадцять. Петра послань два. Іоана три. Якова одне. Іуди одне. Климента послань два . І постанови вам, єпископам, мною, Климентом, написані у восьми книгах (котрі не личить обнародувати перед усіма заради того, що є у них таємничого). І Діяння святих апостолів.» Подібне читаємо і в Апостольському правилі 60; Трул. 2; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята. Григорія Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма. Стосовно ж Постанов написаних Климентом, то через пошкодження цієї книги єретиками, 2-м правилом Трульського Собору, воно було скасоване.
Чи гріх читати апокрифи? Розумна та освічена людина з аналітичним складом розуму може читати все, що побажає. Однак, пам’ятаючи про те, чим насправді є апокрифічна література, вона не буде будувати своє духовне життя на книгах невідомих людей, написаних невідомо з якою метою. Характерною особливістю апокрифів є те, що вони не тільки суперечать Новому Завіту, але й постійно суперечать і сперечаються одні з одними. Це ще одна підстава прийти до висновку, що відомі нам апокрифічні письмена не є та не можуть бути богонатхненними. Це лише історичні письмові пам’ятки своєї епохи та фантазії авторів. Майже кумедним є зміст так званого «Євангеліє миру від есеїв», про яке відомо тільки з публікації Едмонда Бордо Секея (1905-1979), який стверджував, що ознайомився з текстом в 1923 році в секретних архівах Ватикану. В опублікованому тексті апокрифів Христос вчить поклонятися крім Бога-отця, Землі-матері і її ангелам. Також він вчить людей бути вегетаріанцями та сироїдами, тобто не готувати їжу на вогні.
Таким чином, ми бачимо що церква включила до священного писання книги Богонатхненні та Боговдухновенні Святим Духом які необхідні хистиянам для спасіння їхніх душ.