Сама людина, будучи обмеженою істотою, не може цілком осягнути таємниці світобудови чи, врешті, пізнати досконалого Бога. Для цього їй подається Одкровення, яке допомагає все це збагнути, а, що найголовніше, відкриває Бога настільки, наскільки людина може осягнути.
За вченням Православної Церкви, істинний християнин навчається віри в Бога з двох джерел богопізнання: природного і богоодкровенного. До останнього належить Святе Письмо і Священне Передання, які сповіщені нам через усну проповідь, і письмові твори богообраних людей, які мали особливі дари Святого Духа.
Святе Письмо і Священне Передання, взаємно доповнюючи одне одного, мають надзвичайно важливе значення для кожного християнина у питанні пізнання Бога і самого себе. З цих джерел християнин черпає все необхідне для морального вдосконалення і богослужбової практики.
Правильний погляд на джерела віровчення має дуже велике значення в богослов’ї, оскільки ним вирішується важливе питання про віру й церковне життя. Прийняття Священного Передання за джерело віровчення або відкидання його в цьому розумінні спричиняється до визнання або заперечення багатьох пунктів догматичного вчення Церкви. У плані практичного застосування через розуміння цього питання визначається саме ставлення віруючих до Церкви.
Сприйняття Священного Передання як джерела віровчення має супроводжуватись підпорядкуванням окремого, індивідуалістичного розуму загальноцерковному розумінню, бо інакше це неминуче призведе до відкидання авторитету Церкви, яка живе не сама собою, а керується дією Святого Духа, бо «Церква Бога Живого, стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15).
Історія Старозавітної та Новозавітної Церков свідчить, що Священне Передання є давнішим за Святе Письмо, бо дійшло до нас у неушкодженому вигляді, позаяк святі апостоли та їх послідовники не таємно проповідували Слово Боже, не для окремих осіб, не в одному місці, а привселюдно, перед великою кількістю народу та в багатьох місцях.
Значення Священного Передання зумовлюється ще й тим, що Господь Ісус Христос не вважав за потрібне записати все або залишити будь-які писані вказівки. Він проповідував лише усно: «Ідіть, навчайте всі народи,…навчаючи їх дотримуватися всього, що Я заповів вам» (Мф. 28, 19 – 20). Якби Христос, Який приніс на землю нове вчення, не був упевнений у тому, що Його усне слово сприйметься майбутніми поколіннями, то, безумовно, Його вчення було б викладене письмово з самого початку. Тому Слово Боже поширювалося через живу проповідь, яку багато людей сприймали серцем і ставали християнами.
Коли поглянути на апостольські послання, то видно, що багато з них адресовані окремим Церквам. У таких випадках апостоли вважали необхідним записати послання до цих Церков, аби зміцнити їх у правді і в живій християнській вірі. А решту вони повідомляли їм усно.
Не все те, що говорив Спаситель, що Він робив, що провідували й чинили апостоли, було записаним. Св. Іоан Богослов пише: «Багато й іншого вчинив Ісус, але коли б написати про це докладно, то думаю, що й сам світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25).
Багато апостолів не залишили жодних писаних пам’яток, але це не означає, що вони менше від інших працювали для проповіді віри Христової. Вони несли благовістя Слова Божого для багатьох людей через усну проповідь і в різних країнах світу.
Православна Церква вчить: «Передання потрібне для належного й правильного розуміння Святого Письма, для правильного відправлення таїнств і дотримування обрядів у чистоті первісного їх установлення». Тому Священне Передання як джерело Богоодкровенної істини у широкому його розумінні посідає важливе місце і значення у Православній Церкві, свідчить про власну багатогранність і нескінченність. І ще, щоби глибинно осягнути православне вчення, щоб жити таким життям і мислити таким мисленням, необхідно правильно сприймати джерела цього вчення і чітко структурувати їх за ступенем важливості і цінності.
Все вчення Ісуса Христа, яке ми отримали через Святе Письмо і Священне Передання, – це не абстрактна істина, призначена тільки для розумового сприйняття. Навпаки, увесь зміст Христового благовістя розкривається в безпосередньому співвідношенні з реаліями життя і має на меті піднести й освятити його. Тому, заклавши основу Своєї Церкви, Господь Ісус Христос вказав на Її високе призначення: бути світлом для світу в релігійно-моральній галузі; тією сіллю, яка необхідна для збереження людиною моральної чистоти; дав Їй силу закваски, що має сприяти людині досягати ступеня внутрішньої досконалості, потрібної для справжніх послідовників Христа. Всі ці аспекти християнського життя розкриваються через багатогранне Одкровення.
Прийнявши з уст Ісуса Христа спасенну євангельську істину, святі апостоли поширювали її та утверджували Церкву своїм словом. Як Передання – живе незаписане Слово Боже, – так і апостольська проповідь переходила в «діло віри в силі» (2 Сол. 1, 11). Таким чином, своїм змістом Передання обійняло всю апостольську проповідь, бо все, про що провідували апостоли, вони передавали Церкві, заповідаючи зберігати його і керуватися ним, як це бачимо в повчаннях святого апостола Павла: «Отже, браття, стійте і тримайтеся Передання, якого ви навчені або словом, або посланням нашим» (2 Сол. 2, 15). У такій формі Священне Передання від апостолів було передане їх наступникам, які через безперервність священства передають його до наших днів. Крім живого Передання, отці і вчителі Церкви залишили нам своє розуміння Передання, яким зумовлюється його важливе місце у Православній Церкві.
Неоціненний вклад у розвиток вчення Православної Церкви про Священне Передання внесли отці і вчителі Церкви, серед яких особлива заслуга належить святителю Василію Великому.
Вчення про Священне Передання знаходимо у таких творах святителя: в трактаті «Проти Євномія», в книзі «Про Святого Духа до св. Амфілохія, єпископа Іконійського», в моральних правилах, у бесідах і деяких листах. У цих працях святитель надає великого значення Священному Переданню, вказуючи на такі його характерні особливості: древність, загальність, спадкоємність від апостольських часів.
Проте було б помилково думати, що св. Василій Великий першим звернув увагу на Священне Передання, підкреслив його значення для устрою й життя Церкви.
Вчення про Передання певною мірою було розкрите його попередниками. Так, св. Климент, єп. Римський, у посланні до Коринфської Церкви писав: «Апостоли були послані проповідувати нам Євангеліє від Господа Ісуса Христа, Ісус Христос від Бога… Проповідуючи по різних країнах і містах, вони обранців серед вірних після духовного випробування висвячували на єпископів і дияконів для майбутніх віруючих… Вважаємо несправедливим позбавляти служіння тих, що були поставлені самими апостолами або після них високоповажними мужами, за згодою всієї Церкви, і при цьому протягом довгого часу від усіх мали схвалення… Будемо ж дотримуватися порядку, в Церкві Богом установленому». З цього можна сказати, що св. Климент наголошує на живому Переданні, яке рухається і передається посередництвом безперервності священства, у якому, крім благодаті священнодійства, передається живе і діюче в Церкві вчення.
На думку святого Іринея, єп. Ліонського, «всі,що бажають бачити істину, можуть у всій повноті Церкви пізнати Передання апостолів, відкрите в усьому світі; і ми можемо перерахувати єпископів, поставлених апостолами по Церквах, та наступників до нас… Ми відсилаємо їх (єретиків), знову ж, згідно з Переданням, яке походить від апостолів і зберігається в Церкві через спадкоємство пресвітерів». Як бачимо, св. Іриней апелює до Священного Передання у суперечках із єретиками, що засвідчує особливе ставлення до цього джерела Божественного Одкровення.
Тертуліан писав: «Де ми побачимо істинну віру, істинне вчення християнства, там без сумніву знайдеться і справжнє Писання і правдиве тлумачення та істинне християнське Передання… Я роблю висновок, що неможливо дізнатися про духовне, як за посередництвом Церкви, так і керованих і навчених спочатку усно людей, а потім і через Писання». Керівництво Церквою належить дії Святого Духа, і воно відбувається посередництвом саме Священного Передання і Святого Письма. Але Передання, як зазначає Тертуліан, існувало від початку, що і зумовлює його особливе значення у Церкві.
Климент Олександрійський у творі «Стромати» писав: «Відтоді як Спаситель навчив апостолів, через Передання почало доходити до нас уже і незаписане в Письмі: воно Всемогутністю Божою почало накреслюватися в оновлених серцях відповідно до Нового Завіту». Тут Климент Олександрійський окреслює характер Священного Передання, яке містить те, що не вміщене у Святому Письмі, і не суперечить йому.
Оріген заповідав: «Хай зберігається церковне Передання, через спадкоємність від апостолів передане і аж донині, яке перебуває в Церкві. Цій тільки істині і треба вірувати, бо вона ні в чому не суперечить церковному і апостольському Переданням». Оріген наголошує на тому, що істину визначає не окремо взята людина як особистість, адже в такому випадку розуміння завжди буде суб’єктивним. Прерогатива подавати і тлумачити істину належить Церкві через Священне Передання, яке надихається дією Святого Духа.
Святий Кипріян, єп. Карфагенський, надавав великого значення Переданню: «Душам благочестивим і простим легко уникнути помилки і знайти істину: достатньо лише звернутися до джерела Божественного Передання, як омана зникне». Розумною є не та людина, яка багато знає, а та, яка може уникнути помилок, а це, як вважає св. Кипріян, можливо тільки через черпання істинного знання зі Священного Передання.
Особливого значення Переданню надавав Василій Великий. Він розкривав своє вчення про Передання в боротьбі з єретиками. У ньому великий учитель Церкви протиставляв загальноцерковну істину про значення і необхідність апостольського Передання хибним міркуванням єретиків. Згідно із вченням святителя, Священне Передання є джерелом догматичного християнського віровчення. Воно являє собою взірець для перевірки поглядів щодо віри.
На думку св. Василія, Священне Передання містить у собі не тільки незаписане вчення віри, але і неписані звичаї. Церковне богослужіння, таїнства, церковно-дисциплінарний устрій ми запозичуємо з Передання. «Хто з тих, що поклали надію на ім’я Господа нашого Ісуса Христа, писанням навчив знаменувати себе хресним знаменням? Яке Писання навчило нас на молитві звертатися до сходу? Хто зі святих залишив нам на письмі слова благання при показанні Хліба подяки і Чаші благословення? Адже ж ми не задовольняємося тими словами, про які згадали апостоли і Євангеліє, але ж і перед ними і після них виголошуємо інші, як такі, що мають велику силу для звершення таїнства, прийнявши їх з ненаписаного вчення. Благословляємо ж воду хрещення, і єлей помазання, і навіть самого охрещуваного, згідно з викладеними на письмі правилами. Чи не за збереженим у мовчанні таємним Переданням?». Продовжуючи далі перелічувати те, що ми запозичуємо тільки з апостольського Передання, святитель згадує про помазання єлеєм, триразове занурення охрещуваного, зречення сатани і ангелів його та інші молитви. «Не вистачить мені і дня, – говорить св. Василій, – щоб переказати всі незаписані таїнства Церкви».
Святитель наголошує на важливості Передання як рівноцінного зі Святим Письмом. «Коли б задумали ми, – стверджує він, – відхилити невисвітлені в Письмі звичаї, як позбавлені великої сили, то непомітно для себе спотворили б найголовніше в Євангелії, краще сказати, обернули би проповідь у порожнє ім’я».
Святий Василій Великий з’ясовує відношення Священного Передання до Святого Письма. Він вважає Передання рівноправним, рівносильним і рівноцінним із Писанням. «З догматів і проповідей, збережених у Церкві, деякі маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, що дійшли до нас від апостольського Передання, за спадкоємністю в таємниці. Але ж одні й інші мають однакову силу для благочестя. І цього не заперечить ніхто, хоч трохи обізнаний з церковними постановами».
Між цими джерелами християнського віровчення існує тісний зв’язок. У Святому Письмі подається вчення, доступне всім, а Священне Передання охороняє таїнства і дає пояснення догматам. «Законодавці, апостоли й отці, спочатку святиню таїнства охороняли в Церкві таємністю і дотриманням у мовчанні. Адже взагалі те вже не таїнство, що розголошується голосно людям і кожному зустрічному… Інше догмат, а інше – проповідь. Догмат замовчується, а проповідь оприлюднюється Однак мовчання і та неясність, яку вживає Писання, робить зміст догматів, на користь читаючих, непростим для розуміння».
Святитель підкреслює, що справжнє апостольське Передання має завжди бути погодженим із Писанням. «Слухачі, навчені Писання, повинні перевіряти, що говорять учителі, і згідне з Писанням приймати, а незгідного і тих, що додержуються такого вчення, слід цуратися». Ці слова святителя чітко говорять про те, що не кожне передання є святим. Отже, святим вселенським Переданням є те, яке передали самі апостоли. Воно зберігається в Церкві, а критерієм для перевірки його правдивості святитель вважає Святе Письмо.
Священне Передання розкриває нам православне догматичне вчення про Односутність Осіб Святої Тройці. Саме сповідання віри в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, за словами святителя, ми одержали від святого Передання.
На думку святителя, якби всі християни у своєму житті й діяльності керувалися євангельською істиною, задовольнялися апостольським Переданням і простотою християнської віри, то Церкву не бентежили б ані єресі, ані розколи. Життя в ній завжди було б тихим, спокійним, плідним.
У своїх творах св. Василій торкається не лише суті й важливості Священного Передання, а вказує на його основні властивості і підкреслює необхідність дотримання. «Вважаю правилом апостольським, – пише святитель, – дотримуватися й незаписаного в Писанні Передання». «Тих, що увірували, треба вчити усього того, що звелів Господь у Євангелії та через апостолів, і того, що з цим згідне».
До догматів, викладених у Святому Переданні, слід ставитися з високою повагою, шанувати хоча б за їхню давність, «тому що древні догмати викликають до себе певне благоговіння і побожну шану за давність, начебто за свою сивину». Не довіряти апостольському Переданню, сумніватися в його силі і значенні, відкидати його означало б іти проти істинного сокровенного вчення.
Минуло вже багато століть відтоді, коли жили і творили святі отці і вчителі Церкви, але й тепер їхнє вчення про Священне Передання не втратило актуальності. Сила і простота, логічність і доступність цього вчення дають Церкві не тільки важливі аргументи для ствердження істини церковного вчення, але й становлять величну сторінку в православному богослов’ї, що з’ясовує походження і суть християнського віровчення.
Священик Микола СИМЧИЧ