Літургія, в перекладі з грецької, означає «спільна справа», а синонім до слова «літургія» – євхаристія в тій же мові – благодаріння, подяка. Проживаючи Літургію, кожна людина перебуває в стані спільної подяки Богові. Цікаво, що в українській мові служитель, який допомагає громаді на чолі зі священником звершувати Літургію – Службу Божу, називається «дяк»: той, хто дякує.
Христос являє нам волю Божу – теономію, говорячи: не моя воля, а твоя хай буде (Лк.22;42), а не власну волю – автономію, до чого тяжіє недосконала природа в стані після гріхопадіння.
В чому ж проявлена теономія – воля Божа? Ісус Христос кожним своїм словом вводить нас у буття Пресвятої Тройці, бо каже, що «хто бачив Його, той бачив і Отця» (Ів.14;9). Говорячи, що Він прийшов «не для того, щоб йому служили, але щоб послужити іншим (Мр.10;45), Спаситель відкриває нам таємницю взаємин Осіб Божественної Тройці, які служать одна одній. Отець служить Синові і Святому Духові, Син – Отцеві і Святому Духові, Дух Святий – Отцеві і Синові. Це взаємослужіння трьох Осіб Бога. Літургія, євхаристія звершується у взаємній любові – бо Бог є любов.
Святі отці вважають за коректніше покрити благоговійним мовчанням таємницю трансцендентності Божого буття в самому собі, тому сказаного наразі хай буде достатньо.
Але ми можемо більше говорити про іманентність Бога – Його прояв у світі, Його присутність у божественних енергіях, за вченням святителя Григорія Палами.
Грецьке слово «енергія» означає дія. Отже, Триєдиний Бог діє у Всесвіті, проявляючи іманентну складову свого буття, і запрошує до нього людину.
Спілкування можливе тільки однакового з однаковим, або подібного з подібним. Тому Бог створює людину за своїм образом і подобою. Слово «сопричастя» має синонім «співучасть». У цих двох словах коренем є часть – частина. Саме людина стає тією частиною вселенського буття, яка по милості Божій, по благодаті, а не по природі, долучається до повноти буття Бога і єднається з Творцем синергійно, тобто у співдії.
Первинна, єдина людина Адам, є вінцем Божого творіння. Слов’янською мовою людина звучить як «чоловік» (чоло-вік). Чоло від латинського «цело» – небо. Вік – вічність. Небо вічності. Ось хто така людина за задумом Бога, в своїй незгіршеній праприроді – вічний небожитель!
Адамові дано благословення називати творіння і опікуватися ним (Бут.1,28;2,20). Відомий богослов Олександр Шмеман пише: «Назвати річ – значить благословити Бога за неї і в ній. А в Біблії людське благословення Бога є не просто виявом «релігійного культу» – це спосіб життя». Назва – це виявлення суті, в назві проявляється зміст речей. Людина покликана пізнати суть, як говорили давні грецькі філософи, «логоси речей». Пізнавши зміст, програму світобудови, яку відкриває нам вселенський Логос – Христос, людина стає співдіяльною з Творцем – його співтворцем. Тому і каже Спаситель: «Творець мій творить і нині, тому творю і я» (Ів.5,12), та «ось творю все нове».
Після гріхопадіння Адама Ісус Христос стає новим Адамом, відновлюючи втрачену боголюдську єдність як істинний Бог і істинна людина.
Літургія є буттєвим станом Бога в Тройці єдиного Отця і Сина, і Святого Духа. У взаємному служінні Осіб Пресвятої Тройці Літургія є вічною, поза часом і простором. З моменту сотворення людина введена в синергійне літургісання, а через неї в космогенезис включилося все творіння Боже. Приймаючи в подяці всі Божественні дари, користуючись ними і віддаючи їх Творцеві як подяку, виконуючи Його волю, людина уподібнилась до ангелів, які залишились вірні Богові, ставши навіки Його служебними духами, при цьому не втрачаючи своєї особистої гідності, з’єднавши свою волю з волею Бога, тобто від автономії перейшовши до теономії.
Так до гріхопадіння божественний ангельський і людський світи, а через людину – і ввесь створений світ нижчих істот були з’єднані в єдиній прославі Бога у взаємному служінні-спілкуванні, в Божественній любові.
Так літургійна трансцендентність стала іманентною.
Живучи в такій вселенській Літургії вічного життя, людині було дано можливість вдосконалюватись і виростати у її гідності образу і подоби Божої наслідникові Небесного Царства.
Гріхопадіння зруйнувало цю симфонію. Послухавши диявола, який через свавілля сам випав з гармонії Богом даного буття, його автономія стала гетерономією – демонічною волею, людина сама, зі своєї волі, втратила вічність, відкинувши отцівський дар життя в Божій волі, і стала рабом гріха.
Відомий православний богослов П. Євдокімов пише: «Гріх людини не в непослухові – він лиш його невідворотний наслідок. Гріх – у неприйнятті дару спілкування, у відмові від свободи і відреченні від синівської любові».
Тому для спасіння людини Бог-Отець посилає Сина-Логоса, який своїм воплоченням і страшною вільною смертю на Голгофі виправляє помилку людини і повертає людському єству його первинний логос-зміст, гідність богосинівства. Ісус Христос відновлює дар спілкування з отцем, відновлює свободу, приймаючи волю Божу, відновлює синівську любов, а в них і дар вдосконалення через дію Святого Духа, котрий зійшов за обітницею Сина в день Пятидесятниці.
Згідно зі святими отцями, самою суттю Дару Божого є Святий Дух. Саме тому серцевинною молитвою літургії є епіклеза – прохання про спіслання Святого Духа, на яке Отець відповідає миттєво.
З безмежної любові Бог творить в людині місце перебування: «Ми прийдемо і обитель Собі у нього сотворимо» (Ів.14,23). Святий Макарій Великий говорить: «Трійця просто живе в душі у відповідності до здатності людини її вмістити». Святий Симеон Новий Богослов, говорячи про євхаристійне перетворення, пише: «Ти стався єдиним духом зі мною, незлито, незмінно».
В історії взаємин Бога і людини розрізняють три епохи: епоха Бога-Отця – від сотворення людини до втілення Сина-Логоса; епоха Бога-Сина – від народження Ісуса Христа до виконання обітниці про зішестя Святого Духа; епоха Бога Духа Святого – від П’ятидесятниці і на віки віків, як про це каже Вселенський Патріарх Афінагор.
Всі ці три епохи відображені в Літургії поетапно і як єдине ціле, тому і звучить початковий літургійний виголос: «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа, нині повсякчас і на віки віків».
З часу гріхопадіння саме в сіонській горниці на Тайній вечері вперше було відновлено Літургію такою, якою вона є в плані Божому. Небо і земля, Божественне і людське знову з’єдналися в єдине ціле. Видимим знаком уматеріальному вимірі цього єднання стали хліб і вино, живі символи Тіла і Крові Спасителя.
Чому саме хліб і вино? Це постійно вживані продукти, які забезпечують життєздатність. Бог не хоче ускладнювати людині шлях повернення до себе. Адже взаємовідносини осіб Пресвятої Тройці між Собою основані на любові, а любов геніально проста і доступна, вона є природним станом буття Всесвіту.
Хліб і вино у готовому вигляді у природі не існують; вони – плід спільної праці Бога, який дарує речовину – зерно, плід землі та сік – кров землі, і людини, яка Богом дароване перетворює своєю працею і мудрістю через дар розуму і набутого досвіду.
Преображені плоть і кров землі уособлюють всю повноту матеріального світу, знову долученого до Вселенської Літургії.
Хліб також символізує людство, повернене до Бога. Адам був цільним зерном, квінтесенцією Божого творіння. Але в момент гріхопадіння він утратив цілість, роздробився, розпорошився, тому первинною речовиною хліба є борошно – «порох земний». Борошняні пилинки «розпорошеного Адама» з’єднуються докупи водою. Це символ Іванового хрещення водою на покаяння, для переміни, для вмирання гріховного стану і народження в новій якості – здатності «рівняти дорогу для Господа». Розчина, закваска символізує істину Божу, явлену Христом, яка, входячи в людину як в заміс тіста, пробуджує її до життя. Тісто стає живим, росте, так оживає тварна природа людини.
Однак тісто, яке дозріло, виросло і яке вже сформували, зліпили, ще не є хлібом, його треба спекти у вогні, у печі. Це символ хрещення вогнем. Адам знову став «душею живою». І вода і розчина і вогонь є символами Духа Святого, який зцілює, оживляє, очищає, просвітлює. Ось в такий геніально простий спосіб проживається створення і відтворення людини Творцем.
В епоху Бога-Отця, до народження Спасителя, до грішного людства посилалися Божі вісники – ангели і пророки, які трудилися, щоб повернути людину до цілісності в самій собі і єдності з Богом, як у притчі про виноградарів (Мт. 21;34-38).
Вино теж символізує життя створеного світу, який від тварної прісності води покликаний до переображення, до входження в Божественне, царське буття, в якому відкривається повнота радості і веселості. Тому вино називається царським, Божественним напоєм. Працівники винограднику повинні дяку віддати Господареві за право на таку благородну співпрацю і можливість користуватися плодами цієї праці.
Люди не почули ні ангелів, ні пророків, тому приходить Син; і його теж не чують і не приймають. Ісус мусить сам, з власної волі, виконуючи волю Отця, пройти всі етапи відновлення «вітхого Адама». Він через себе пропускає, проживаючи всю історію людства від часу гріхопадіння, приймаючи приниження, аж до стану пороху земного «черв’яка, а не людини».
Він опускається на дно пекла, де в рабстві сатани гинуть ті, хто повірили, що вони будуть «як боги» (Бут.3,5). Своєю смиренною смертю Спаситель перемагає смерть, воскреснувши.
Ісус стає Агнцем, подібно до ягняти-Агнця, якого приносили в жертву умилостивлення, як, наприклад, праотець Авраам, стає ягням, якого заколювали і їли, не ламаючи кісток, поспіхом, перед виходом з земного єгипетського рабства.
Втративши свободу, людина відриває себе від Бога, завдаючи Йому невимовного болю. На Голгофі Спаситель в муках промовляє: «Прагну..!» (Ів.19;28). «Ніяка людська спрага не зрівняється з Божою спрагою свободи для людини, вона створює пекло Бога, перш ніж створить пекло людини, і тому Бог в нього сходить» (П. Євдокімов).
На вечірній службі, яка є підготовкою до Літургії, під час співу 103 псалма, в якому оспівується краса і велич всього сотвореного, синергії Творця і Творіння, священник стоїть перед зачиненими царськими вратами, що символізують вхід до втраченого раю. Це плач Адама за втраченим.
В епоху Бога-Отця людина відпала від спілкування з Богом, але в її боголюдському аспекті з’явилися біль і плач.
Перша частина Літургії, проскомидія – приношення, на якій проводиться підготовка, приготування матеріальної основи, хліба, вина і води для звершення таїнства Євхаристії, супроводжується читанням 3-го, 6-го і 9-го часів, які є нагадуванням-проживанням голгофських періодів жертви Спасителя. Завершується проскомидія вирізанням агнця, частини просфори – літургійного хліба, яка Духом Святим під час епіклези буде перетворена на Тіло Христа, та вливанням у Чашу-потир вина і води, які стануть Кров’ю Христа, при цьому промовляються стихи зі Святого Письма, котрі пророкують та свідчать Голгофу.
Агнець розміщується на круглій тарілці-дискосі в центрі її. Праворуч від нього частичка, що символізує Пречисту Діву Марію, Богородицю, ліворуч – дев’ятичинні частички: символи Івана Предтечі, пророків, апостолів, святителів, мучеників, преподобних отців і матерів, цілителів-безсрібників, святих, пам’ять яких вшановується, і святителів, Літургія яких звершується. Нижче, під агнцем, розміщуються часточки, виймаючи які згадуються живі і спочилі, вожді і воїни, церковна і світська влада і весь народ Божий.
Дискос стає серцевиною Всесвіту, центром вселенського пам’ятання-спомину про те, що спасіння «звершилось!» (Ів.19;30). Навколо агнця Ісуса Христа на Голгофі зібрані всі, хто вірить і чинить спомин про нього, всі, об’єднані у вселенській подяці – Літургії. Під час євхаристійного канону дискос і чаша піднімаються перед обличчям Божим: «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все». Світ знову стає цільним, єдиним.
Тіло і Кров Ісуса Христа, які Він отримав від Своєї, а через Нього і нашої Матері, відновлюють втрачену боголюдську єдність. Завершується євхаристійний канон прославою Богородиці піснеспівом «Достойно є і це є істина», де Пречиста Діва, Матір Бога нашого, оспівується як «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». В Діві Марії зібрана вся абсолютна чистота і досконалість іманентного буття Пресвятої Тройці – матеріально проявленого світу. А жертва її Сина, в тілі якого Мати присутня своєю плоттю і кров’ю, підносить людську природу до незнаної досі висоти досконалості – вище за ангельський світ. Відновлюється виконання Божого благословення про духовне зростання людини аж до богоуподібнення.
На дискосі об’єднані три частини церкви. Торжествуюча – Богородиця і всі люди, починаючи від Предтечі до останнього в часі святого, нами в цю мить тут і зараз ще незнаного, але відомого Богові, бо долучився до Його буття. Воююча – всі, хто живуть на землі і ведуть духовну війну-боротьбу «не проти тіла і крові, а проти піднебесних духів злоби». Страждуча – душі померлих людей, які не довершили свій подвиг на землі і проходять митарства духовного очищення.
Під час Перетворення Дарів дискос стає осереддям всього воскреслого творіння.
Перед початком Тайної Вечері Ісус умиває ноги апостолам, говорячи Петрові, що кому Він умив ноги, той весь стає чистим (Ів.13;10). Миття ніг учням їхнім Учителем – вияв найвищого смирення. Тільки чиста душа перебуває в повному мирі, в стані істинного смирення. Тому, за святими отцями, головною умовою гідного Причастя є чиста совість. Ось чому християни сповіддю готуються до Святого Причастя, хоча ці два Таїнства і розділені між собою. Воскреслий Ісус, явившись учням, сказав: «Мир вам!» (Ів.20;19). Мир сердечний – ознака відновленої єдності, зустрічі з живим Богом, через примирення зі всіма, наслідуючи Ісуса в Його проханні на хресті: «Отче, прости їм, бо не розуміють, що роблять» (Лк.23;34).
Одним із символічних значень єпітрахилі, якою священник покриває голову, промовляючи молитву на розгрішення гріхів після сповіді, є рушник, котрим Ісус витирає учням ноги після миття, перед Тайною вечерею.
Висипаючи часточки з дискосу до чаші, ми просимо Господа, всіх, кого згадували на Службі «всіх і все», омити своєю кров’ю і молитвами святих своїх. Тут доречно згадати слова старця Силуана Афонського, що «молитися за ближніх – це кров проливати».
Глибоко проживаючи Літургію, християнин з’єднується з Троїчним Богом у болі і в радості, народженні і відродженні людини для синергійного спілкування з Ним.
Під час Літургії ми проживаємо всю епоху Бога-Сина в Дусі Святому, який відкриває нам всі тайни, тобто входимо в епоху Духа Святого, в якій зараз і перебуваємо.
Схиархимандрит Софроній Сахаров, учень старця Силуана Афонського, свідчить, що правдивим станом людини, яка народилася в Дусі, про що Спаситель говорив Никодимові, є стан «тихої радості з тихим смутком».
Радість – бо Христос нас вже врятував, спасіння вже звершилось. Смуток – бо якою страшною ціною це відбулося і ще як багато нам потрібно пройти «особистих Голгоф», щоб з’єднатися з Ісусом на його Гофгофі, щоб разом з ним воскреснути. «Чи солодка шлюбна ніч на розп’ятті?» – запитує автор одного вірша, говорячи про єдність Христа і Церкви-невісти.
Тому і каже апостол Павло, що «нам потрібно нести немочі слабких, а не собі догоджати» (Рим.15;1).
Приймаючи Святе Причастя, ми приймаємо істинне Тіло і істинну Кров Спасителя. Стоячи перед Чашею, ми стоїмо на Голгофі під Хрестом, і разом з Матір’ю, Іваном, улюбленим учнем і Марією Магдалиною, прощеною блудницею, котра стала святою, устами торкаємось понівеченого, розп’ятого Тіла і пролитої стражденної Крові. В мить Причастя «тут і зараз» пам’ятаймо це. В цю мить Бог-Отець, який з безмежної любові віддав Сина, Син, який виконав волю Отця вільною смертю, Дух Святий, в якому звершується євхаристія, присутні в максимально доступній для людини повноті. Тройця Свята вводить нас в своє буття. Людина входить в Святеє Святих, в саме буття Бога, стає «Богом по благодаті», як писав святий Василій Великий, що «людина – це твар (творіння), покликана стати Богом». Іманентне преображається в трансцендентне, небо сходить на землю, земля возноситься до неба.
Старець Силуан Афонський пише, що для людини, яка живе в Святому Дусі, весь світ стає храмом, серце – вівтарем, а ум сердечний – престолом. У цьому сенс ісихазму, внутрішньої молитви, внутрішнього царства. Такий подвижник стає носієм живого Бога, в сердечних глибинах якого безупинно звершується Євхаристія, Благодаріння, Літургія як частина Вселенської Вічної Літургії. Така людина, подібно до апостола Павла, своїм життям свідчить: «Вже не я живу. Живе в мені Христос» (Гал.2;20).
Блез Паскаль, відомий християнський філософ, писав: «Тільки в Христі людина пізнає Бога, ближнього і себе».
Приймаючи Тіло і Кров Христа, ми отримуємо можливість цього пізнання, присутності Бога в кожній миті нашого життя, в кожній зустрічі з кожною людиною, яку Господь посилає в наше життя.
Ми маємо навчитись перебувати в постійному Причасті Життям, тут і зараз, в храмі і за його межами, в спілкуванні з ближніми і в спогляданні власних сердечних глибин, де звершується вічна Літургія сопричастя в Бутті Пресвятої Тройці.