“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Життєвий шлях композитора Дмитра Бортнянського

Розділ 1. Ранні роки життя композитора

Ще не так давно ім я Д. С. Бортнянського сприймалось більшістю як відголосок давно минулої доби, зв язаної частково з історією православної церкви, а частково з деякими сторінками російського хорового мистецтва. Знаючи про його діяльність у сфері духовного , ми знаходились в полоні цих стереотипів. Але ж саме на традиціях, закладених Дмитром Бортнянським, зросли багато талантів. Саме він – один з основоположників російської національної композиторської школи. Саме він надихав своєю творчістю покоління російських музикантів.

Рід Бортнянських походить з Бецької області, що на території Польщі. Звідти родом був дід Степана Васильовича (батька композитора) – Дмитро Бортнянський. Від свого батька він отримав декілька сотень десятин землі.

Село, в якому жив дід Степана Васильовича, називалось Бортне. Звідси і пішло прізвище роду Бортнянських Дмитро Бортнянський займав посаду судді і, крім того, мав “привілей королівський”. Тому і землі у Бортнянських було достатньо. Син Дмитра – Василь – також користувався повагою у односельців. Від судді він отримав великий посаг, що дозволило йому мати велику сім ю і дати освіту своїм дітям. Сам Василь займався торгівлею. Цій справі навчався у батька Степан Бортнянський. А пізніше був посланий з дому для подальшого розширення справив “інші краї”.

Так відірвався від рідної землі батько майбутнього композитора. Доля привела його в Глухів, де він вирішив залишитись назавжди.

Не кожний чужинець міг ввійти в число жителів Глухова. Треба було прийняти присягу на вірність «Її Імператорській Величності». Степан Васильович Бортнянський не задумуючись прийняв цю присягу і став постійним жителем міста Глухова.

У 1740-х роках постачав для глухівської козацької сотні харчі та одяг,за що отримав подяку, де була відмічена його службова «безпорочність». Купив він у Глухові і будинок, але у 1748-му році у великій пожежі він згорів.Після цієї події оселився Степан Васильович у однієї козачки, чоловік якої загинув. Вона мала дорослого сина – Івана, який служив у Петербурзі при дворі на музичній посаді. Тому і мати його – Марина Дмитрівна –користувалась у Глухові повагою.

Менше, чим через рік Степан Васильович і Марина Дмитрівна обвінчались. Потім народилась у них дочка, а слідом за нею – син Тимофій, який помер у дитинстві. А у 1751-му році Марина Дмитрівна народила ще одного сина, якого назвали Дмитром. Батьківщиною майбутнього композитора стало українське місто, один з центрів козацтва, де будуть розгортатися події, що вплинуть на його долю.

Перша згадка про Глухів у літопису датована 1152-м роком. Місто знаходилось на кордоні чернігівських земель з Литвою і Польщею. У 1708-му році Петро 1 вирішив змінити місце гетьманства в Україні, яке до того часу знаходилось у Батурині, і переніс його у Глухів. І місто почало розвиватись.

Як відомо, ще з середини 17-го ст. до Москви стали приходити українські музиканти, що вносились в російську музику всілякі європейські новинки.

При Петрі І також кращими співаками вважались вихідці з України, особливо з Глухова. Після смерті Петра імператриця неодноразово запрошувала глухівських співаків до себе на службу.

Поступово за допомогою тодішнього гетьмана Данила Апостола у Глухові формується перша в Росії співоча школа. У 1738-му році на навчанні знаходилось близько двох десятків підлітків. В серпні цього року їм був влаштований екзамен і 11 найкращих були відправлені до двору Анни Іоанівни. Очолював хор регент Федір Яворський.

Розчулена імператриця 21 вересня 1738 року підписала указ про відкриття у Глухові музично-хорової школи. Ідея цього указу могла належати Олексію Григоровичу Розумовському, який сам вийшов у графи через співоче мистецтво. В дитинстві він був пастухом, але по святах співав у церкві, де його почув полковник Вишневський, що мав свій хор. Разом з хором Вишневського Олексій Григорович опинився в Петербурзі. Вже пізніше, завдяки таємному шлюбу з дочкою Петра І, Єлизаветою, він піднявся до статусу «першої людини» держави.

У 1743-му році Олексій викликав до себе молодшого Брата – Кирила і того ж року направив його на навчання за кордон. Закінчивши навчання, він повернувся на батьківщину і отримав титул графа, чи камергера і пост президента Академії наук. А у 22 роки Кирило Розумовський стає гетьманом України. І якраз у 1751 році Кирило Розумовський урочисто в’їжджає в Глухів.

Ось так співоча справа пов’язала між собою російський трон, українське гетьманство, древнє місто Глухів і його хорову школу, забезпечивши на найближчі роки багатьом найбільш видатним її випускникам досить привабливе майбутнє.

У Глухові Розумовський пробув недовго. Але за цей час він отримав від імператриці орден Андрія Первозванного, встиг об’їздити Україну, оглянув військо, міські укріплення. У Глухові у нього народився син, якого назвали Андрієм.  В цей час імператорський двір переїхав до Москви і цариця запросила туди і Розумовського.

У листопаді 1752 року гетьманська родина покинула Глухів. А Бортнянські продовжували жити в Глухові. Сім я жила в достатку. Степан Васильович користувався особливою прихильністю Кирила Розумовського. В його обов’язки входило постачання найкращих продуктів гетьманові, а також всілякого одягу. У1755 році по протекції Розумовського С. В. Бортнянському було присвоєно військове звання і внесено його в «список козацький» глухівської сотні. Дмитрові в той час було 4 роки і ніщо не віщувало майбутніх здібностей хлопчика. Перші пагінці його таланту виявилися коли Дмитрові було 6 років. Завдяки матері, яка мала любов до музики і співала з своїми подругами українських і козацьких багатоголосних пісень. Дмитро мав чистий, сильний голос і вловлював мелодії на льоту. Батько сприймав здібності сина без особливого ентузіазму. Він мріяв про воєнну кар’єру для свого сина. Але, завдяки старанням матері, через декілька місяців Дмитра привели в співочу школу. Батько до останнього моменту сподівався, що хлопця не візьмуть. Але Дмитра прийняли з найвищими оцінками. Вчився він легко. Дуже любив співати, а це було головним, бо не стільки навчання, скільки постійна служба була правилом для глухівських школярів.

1.1 Навчання Дмитра Бортнянського у Петербурзі

У Глухові гетьман займався всілякими справами у тому числі і музикою. Домашня гетьманська капела співала для Розумовського по святах. В цих концертах приймали участь і хлопчики з глухівської школи. Там і примітив Кирило Григорович відмінні голоси деяких співаків. Звернувши увагу на малого Дмитра і взнавши його ім я, гетьман наказав призначити Бортнянського у столичну капелу. Літом 1758р. вибрані співаки глухівської школи від’їжджали до Петербурга. Серед них був і Дмитро . Батько, як завжди, не дуже радів музичним успіхам свого сина. А мати сказала такі слова: “Знай, що за гарний голос все людині прощається…” Більше своїх батьків Дмитро Бортнянський не побачить ніколи… В той самий час з Києва також везли співаків до Петербургу. В дорозі ці дві групи зустрілися і об єдналися. В київській групі був 13-тилітній хлопчик Максим Березовський. Так відбулася зустріч двох видатних в майбутньому композиторів. В Петербурзі новобранців привели до покоїв старого Зимового палацу. Тут розташувались спеціальні кімнати для співаків. Видали одяг. Нагодували. І через два дні залучили до репетицій. Почалась робота, серйозна, відповідальна і тяжка. Адже їм належало співати У кращому хорі Росії. Дмитрові Бортнянському тоді ледь минуло сім років…

У той час на Російському престолі перебувала 48-ирічна Імператриця Єлизавета Петрівна. Вона дуже боялася старості і смерті. По цій причині заборонялося все, що могло нагадати про смерть. Навіть спів придворного хору повинен був звучати урочисто і радісно.

З перших же днів глухівським школярам прийшлося приймати участь у виступах капели. Не було попереднього навчання. Відразу почалась робота. Але це не означає, що не передбачалось ніяких занять. Виділялись свої ж, відомі вчителі – Яків Тимченко, Гаврило Головня. Хорова російська школа на той час досягла великої досконалості. Теоретичні положення про характер і методику вокальної майстерності були давно сформульовані і використовувались на практиці.

Вивчення нових творів відбувалося дуже просто. Весь хор ділився на декілька ансамблів. В кожний з них включалися баси, тенори, альти і дисканти. Потім, після розучування партій, хор об єднувався і зіспівувався. Навчали у Придворному хорі не тільки співу. Вчили іноземні мови – італійську, французьку. Серед інших занять виділялися “інструментальні студії”. Навчали грати на різних інструментах. Тих, хто виявляв акторські здібності, Прикріплювали до сухопутного Шляхетського корпусу для навчання театральній справі.

Навчали композиції. Викладачами були іноземці – Генріх Раупах і Йозеф Старцер. По закінченні кожного року проводився “генеральний екзамен перед директором і полковником М. Ф. Півторацьким” по всіх науках. Крім того, існувала і нелегка робота. Співаки хору привикли до довгих церковних служб, які ретельно вистоювала і вислуховувала імператриця Єлизавета. Вона любила слухати юних хористів.

Примітним став випадок, що стався на Пасхальній службі. Дмитро Бортнянський стояв у ту ніч на правому клиросі. Йому було доручено виконувати окремі сольні партії. Його голос зачаровував імператрицю. Вона відчувала до нього душевну симпатію. Служба підходила до кінця. У Дмитра була досить тривала пауза і він непомітно для себе задрімав. Коли настав час йому вступати, регент не почув його голосу. Сталася заминка, і всі побачили сплячого семилітнього соліста. В цей момент імператриця наказала не будити хлопця і віднести його до її покоїв. Коли Дмитро пробудився, він не повірив своїм очам. Своїм здивуванням і дитячим страхом він заставив сміятися свою покровительку

Цей випадок, звичайно ж, зіграв свою роль у долі Бортнянського. Але від цього його життя не стало легше, скоріше – навпаки. Хлопчика, що успішно співав сольні партії Придворного хору, направили до вчителів акторської майстерності – в сухопутний Шляхетський корпус. Що його чекало у найближчому майбутньому, він міг бачити на прикладі свого земляка – Максима Березовського – що на очах у Дмитра, буквально за рік, став таким відомим, що отримав перші ролі в кращих італійських операх, які ставила придворна трупа Великого князя Петра Федоровича (сина Єлизавети). Коли Бортнянський з малолітства почав займатися акторською майстерністю у Шляхетському корпусі, опери А. П. Сумарокова вважались найкращою школою виконавства, яку не можна було не пройти.

1759р. у Петербурзі відбулась прем’єра російської опери Сумарокова на музику Раупаха «Альцеста». Вона була виконана «малыми певчими». Саме в цій опері через деякий час прийдеться дебютувати і Бортнянському.

Бортнянський продовжував займати помітне місце у хорі. Рік від року зростала його майстерність. Досягнувши 12 років, він був уже визнаним солістом. А через рік він дебютував у опері «Альцеста» у головній партії – царя Адмета(1764р.). Адмет співає в опері три арії. Тринадцятирічний Бортнянський виконував їх у теноровому діапазоні. 31 березня 1763р. Катерина ІІ підписала указ «про виписання на службу до двору з Венеції славного капельмейстера Галуппі…». Зробивши цей крок, Катерина вплинула на долю малолітнього співака Дмитра Бортнянського. Бальдасаре Галуппі приїхав до Петербургу майже через два роки після видання указу і знайшов, що російські музиканти досягли великих успіхів у всіх музичних жанрах.

1.2 Навчання композитора у Італії

Пізньої осені 1769р. прибув на Апенинський півострів юний російський музикант – вісімнадцятирічний Дмитро Бортнянський. Він мав рекомендаційний лист до російського консула Маруція, якого відразу відвідав і отримав від консула перші поради і рекомендації стосовно свого життя у Італії. Перші музичні враження Бортнянського були різноманітними і яскравими. Італійська музика того часу відрізнялась зовнішньою святковістю, легкістю. Навіть церковні служби проходили, як добре організовані вистави, оформлені в самому вибагливому музичному стилі. Ця краса і доступність приваблювала до себе маси людей, що шукали хоча б тимчасового притулку в світі душевних конфліктів і потрясінь. Вона була зрозуміла кожному. Класична гармонія стала новою мовою, з допомогою якої можна було впливати на почуття і смаки кожного європейця, був він французом, росіянином або ким-небудь ще. Це була надсвітова музика, що ввібрала в себе всі найвищі досягнення музичної думки. Але для того, щоб по-справжньому слухати і розуміти музику, треба бути до неї серйозно підготовленим. Її зміст і форму треба було опановувати, а для цього потрібні були немалий час, сили і в певній мірі – здібності. Віднині музикант – це була не тільки і не просто професія, це було життя, віддане на служіння музі Евтерпі. Але навіть потрачені сили і час, навіть здібності не могли би сприяти успіху і славі, якщо композитор не був признаний у певних містах, колах, спілках. Мати вчителя з іменем отримати диплом і звання якоїсь з італійських академій або консерваторій – ось мета, яка стояла перед всіляким юним музикантом, що прибув сюди шукати щастя.

Отже, Дмитра чекала велика і копітка праця, навчання і багате на різноманітні події і зустрічі життя. Дмитро Бортнянський претендував на звання “досконалого музиканта”, але знання теорії і практики йому ще потрібно було здобути. Пішли один за другим довгі місяці навчання. Бортнянський займався контрапунктом, грав на клавесині і органі, відвідував венеціанські театри, не пропускаючи ні однієї важливої премєри. Любив заходити і у собор св. Марка, щоб послухати оперних співаків, які виконували там партії у месах.

Учнівські опуси юного музиканта стають усе більш професійними, самостійними. Галуппі прищеплював Бортнянському вироблений ним принцип – “витонченість, ясність і хороша модуляція”, що по суті означало вміння поєднувати простоту, ясність музичних фраз, з ледь помітною, але вражаючою грою мелодії. Систематично Бортнянському приходиться працювати над композицією. Але йому ще не дозволено виступати з великими, закінченими творами. Час від часу він покидає Галуппі і мандрує по Італії. Відвідує він і Рим, без визнання якого, ні один композитор не вважався модним. Він бере участь у роботі Римської академії і папської капели. Буває Бортнянський також в Болоньї і у Флоренції, у Мілані і Модені. В болонській академії він зустрічається з одним найяскравішим представником музичної Італії – падре Джалібаттіста Мартіні, в якого в цей час навчався Максим Березовський. Мартіні був дуже хворий, але все ж він вів активне музичне життя, був першокласним педагогом. ВІн звертав увагу своїх учнів на древні музичні традиції, які сильно вплинули потім на творчість Бортнянського.

Бортнянський сам, будучи в Італії, і пізніше, все своє життя, на протязі всього свого шляху сходження по придворних сходинках до слави видатного російського музиканта, був прикладом служіння високим ідеалам. Остання його опера – також про це. Полководець Квінт Фабій порушує заборону на воєнні дії, дану йому диктатором Люциєм Папирієм. Він вступає у бій з ворогом і отримує блискучу перемогу. Папирій прощає полководця за порушення. Але Квінт Фабій не задоволений цим “помилуванням”, і тоді суддею виступає народ. Він бере під захист Квінта Фабія. Нард кладе останню крапку в цій драмі, тобто він і є головним вершителем доль і справ. Це було явною відповіддю на відомі слова російської імператриці: “черни не должно давать образования, поскольку… не станут нам повиноваться в той мере, как повинуются теперь. У 1779р. Бортнянський отримує листа від директора Придворних театрів Івана Єлагіна, в якому його “просять додому ко двору, взявши з собою всі Ваші сочінєнія” і обіцяють, в разі його бажання ще раз відвідати Італію – відпустити. Що ж, пройшло десять років. В Росії багато що змінилося. Змінився і фаворит Катерини. Григорій Орлов вже не користувався впливом на імператрицю. Його місце зайняв швидко піднімаючийся наверх – граф Потьомкін. Згадалися і листи Максима Березовського. Його життя на батьківщині склалося невдало. Вже два роки пройшло з дня його смерті. Але треба повертатися. І восени 1779р. Бортнянський вирушає у дорогу.

Розділ 2. Період зрілості композитора

Бортнянський починає писати інструментальну музику для “потреб” малого двору, а також дає уроки Марії Федорівні.

Навчаючи музиці Велику княгиню, Бортнянський повинен був заповнити прогалину в нотному матеріалі. І він з честю виходить з цього становища, підготовлює для Марії Федорівни цілий альбом сонат, призначених для виконання на фортепіано, клавесині і клавікорді. Цей подарунок мав величезний успіх і у відповідь 30 квітня 1785-го року Дмитрові Бортнянському був наданий перший у його житті, поки що не високий, але все-таки, чин – колезького асессора, по армійському рахунку рівноцінний майорському. Сонати з альбому Бортнянського приваблювали мелодійністю, особливо в тих місцях, де серед музичних побудов типово італійського характеру з являлись мелодії і фрази з відомих російських або українських пісень.

В цей період Бортнянський викладав музику також і у Смольному інституті шляхетних панночок, і у сухопутному Шляхетському корпусі. Обидва ці навчальні заклади мали великі традиції в галузі драматичного мистецтва. Все це сприяло тому, що музичний театр у Павловську був одним зведучих у Росії. Саме тут була написана Бортнянським на замовлення Марії Федорівни у 1786-му році комедійна опера “Свято сеньйора”.

Всі основні артистичні сили двору приймали участь у “Святі сеньйора”. Успіх цієї опери, вправна гра акторів, а головне – чудова музика викликали бажання випрбувати сили учасників у новій опері, більш об ємній і складній. Марія Федорівна замовила Лафермьєру лібретто. Вже в липні воно було готове. Тут же була написана і музика – Бортнянський не заставив себе чекати. Оперу назвали “Сокіл”. Композитору згодились де-не-де мотиви італійської опери “Алкід”, яку він поставив в Модені.

Століттями складались традиції російського хорового співу і дуже нелегко було визначити – куди і як розвивати хорову справу? Що внести нового? Що зберегти в тому вигляді який є, а чому повернути древнє істинне обличчя? Всі ці питання повинен був вирішувати новий керуючий головним хором Російської держави – Дмитро Степанович Бортнянський. Павло І, наводячи свої порядки при дворі, наказав скоротити чисельність Придворної співочої капели в чотири рази. Бортнянський у письмовій формі обґрунтував неможливість виконання цього наказу. В той час це могло би прозвучати як підписання вироку про власне розжалування, якщо не гірше. Але, на диво, результат був фантастичним. Павло І, напевно, не міг відказати прославленому композитору. Склад Придворної співочої капели залишився таким, яким його подав Бортнянський.

Хор для Бортнянського був однією великою родиною. Він сам виріс в цій родині. І тепер створював всі умови для нормального побуту і життя своїх підопічних. Він особисто прослуховував всіх кандидатів в капелу. Як і раніше, привозили багато співаків з України. Бортнянський розмовляв з кандидатами, перевіряв в першу чергу їх голоси, а потім уважно вивчав здібності до інших наук.

В перші ж місяці капела під управлінням Бортнянського співає у Ермітажному театрі хорові концерти. Дмитро Степанович нарешті добився відділення основного хору від хору, призначеного для театральних вистав. Залежність придворної капели від оперних постановок закінчилась, але залишалась друга залежність – від не прогнозованих забаганок імператора.

2.1 Робота і життя в Петербурзі

Бортнянський повернувся на батьківщину, де, здавалось би, сама доля повинна би була йому сприяти. І він поринув у роботу. Зранку і ввечері він грає при придворному співочому хорі, а вдень керує роботою хору Смольного інституту шляхетних панночок. Поміж тим встигає створювати власні хорові твори, окремі романси, пісні, багато з яких пізніше стануть частинами його великих опер, також пише авторські духовні твори, як, наприклад, “Херувимська”.

Хори Бортнянського, написані ним в той час, співали по цілому Петербурзі, вони вже тоді увійшли в російську музичну скарбницю. Його хори – Відточена музична мова, використання всіх найбільш відомих форм музичної виразності, сміливе включення побутуючих світських жанрів, таких,як марші, менуети, канти. Композитор, в жилах якого текла кров вихідця з української козацької сім ї, зробив зрозумілими і привабливими в самих широких колах свої невибагливі музичні твори. Він був демократичним у своїй творчості і тому користувався успіхом в усіх прошарках російського суспільства.

В той період матеріальне становище композитора було досить скрутним. Єдиним його багатством була колекція картин, що він привіз з Італії. А в загальному він ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Але його тривожила друга проблема: ніде було прикласти свої сили, працювати у великих жанрах.

Композитор час від часу приймає участь в музичних постанов-ках. В якості капельмейстера його мають за честь в урочистих випадках запросити вельми поважні особи. К. Кніппер запросив

Бортнянського для участі в оперних постановках свого камерного “Вольного театру”. Цілими днями Бортнянський пропадав у театрі. І все ж таки монотонно, в якомусь заповільненому ритмі проходили дні, роки…

В столиці і по всій країні виникали нові театри. З 1779 до 1787 року відкрились Вольний театр К. Кніппера, що давав вистави у приміщенні Дерев’яного театру, новий театр Меддокса – Петровський театр у Москві, театри у Вологді, Тамбові, Рязані, Воронежі, Іркутську, московський Вокал на Рогожському полі, Великий або Кам’яний театр в Петербурзі, театр при Московському виховному домі і, нарешті, знаменитий петербурзький Ермітажний театр.

Велику роль в становленні музичного мистецтва зіграли державні мироприємства, проведені Катериною ІІ. 12 липня 1783р. вона підписала спеціальний указ про оперу. Указ по-справжньому регламентував всі діючі в столиці театральні трупи – по їх напрямку і по відповідному грошовому утриманню. По певному розпорядку вказувалось проводити музичні вечори. Діставав в указі конкретні вказівки і музикант-композитор: ”Капельмейстер зобов’язаний на кожний рік створювати по одній або по дві опери серйозних і по дві опери комічних з балетами”. Особливістю нового указу було те, що “вихованню музичної зміни з вітчизняних талантів віддається нині перевага”. Цим указом була відкрита широка вулиця для становлення російської опери. І саме головне – “ природні росіяни повинні користуватись в тому перевагою перед іноземцями”. Це була відчутна зміна для Бортнянського. Саме з цього часу розквітає його оперна творчість.

Використана література

1.Асафьев Б.В. Русская музыка (XIX и начало XX века). – Л.: Музыка, 1968. – 243 с.

2.Волинський Й. Дмитро Бортнянський і Західна Україна // Українське музикознавство. Вип. 6. – К.: Муз. Україна. – С.65-79.

3.Галина Побережна //Ставропігійські філософські студії. Збірник наукових праць з філософії, психології, мистецтвознавства, культурології, педагогіки та філософії освіти. Випуск 4. / [упорядник О. П. Опанасюк]. – Львів : «Ставропігіон», 2010. С. 35-56.

4.Горак Я. Р. Анатоль Вахнянин і становлення музичного професіоналізму в Галичині (друга половинаXIX– початокXXст.) / Яким Романович Горак. – Дис… канд. мистецтвознавства : 17.00.03 / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. – Львів, 2003. – 209 арк. : нот.

5.Доброхотов Б. В. Д. С. Бортнянский / Б. В. Доброхотов. – М. : Музгиз, 1950. – 56 с.

6.Єфіменко А. Літургічний жанр як інтеракція: контекст сучасної композиторської творчості / Аделіна Єфіменко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – Вип. 85 : Духовна культура України : традиції та сучасність : збірник наукових статей / [ред.-упор. М. М. Скорик]. – К., 2010. – С.343­356.

7.Іванов В. Дмитро Бортнянський / Володимир Іванов. – К. : «Музична Україна», 1980. 342 с.

8.Іванов В. Дмитро Бортнянський. – К.: Муз. Україна, 1980. – 86 с.

9.Как спастись: Крупицы с духовной вечери, собранные протоиереем Валентином Мордасовым. – М.: ООО «Ронда», 2006. – 197 с.

10.Келдыш Ю. Д.С. Бортнянский. – В кн.: История русской музыки в 10-ти томах. – Т. 3. – М.: Музыка, 1985. – С. 150-198.

11.Келдыш Ю. Русская музыка XVIII века. – М.: Музыка, 1965. – 382 с.

12.Кияновська Л. Духовна творчість у львівському музичному середовищі на зламі тисячоліть: естетико-психологічний аспект / Любов Кияновська // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – Вип. 85 : Духовна культура України : традиції та сучасність : збірник наукових статей / [редактор-упорядник М. М. Скорик]. – К., 2010. – С. 243-254.

13.Ковалев К. Бортнянський. – Регентское дело. – № 1. – Севастополь, 2006. – С. 54.

14.КовальовК.Бортнянский / К. Ковальов. – 2-еизд.,испр. – М. :Русскоеслово, 1998. -867 с.

15.Козаренко О. Феномен української національної музичної мови / Олександр Козаренко. – Львів : Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2000. – 284 с.

16.Левашева О., Келдыш Ю., Кандинский А. История русской музыки. – Т. 1. – М.: Музыка,1972. – 326с. Грабовський В. Національне музичне мистецтво у контексті духовності: про сакральну творчість Лесі Дичко / Володимир Грабовський // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – Вип. 56. Музика третього тисячоліття : перспективи і тенденції : Збірник статей. – Київ : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2007. – С. 224-232.

17.Ливанова Т. Русская музыкальная культура XVIII века. – Т. 2. – М.: Музгиз, 1953. – 356 с.

18.Мартьнов В. И. История богослужебного пения: Учебное пособие / ВладимирМартынов.- М. : РИФ Федеральнихархивов;Русские огни, -С.74-75.

19.Осадча С. Релігійно-храмова культура як чинник сучасної гуманітарної системи / Світлана Осадча // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – Вип. 85 : Духовна культура України : традиції та сучасність : збірник наукових статей / [редактор-упорядник М. М. Скорик]. – К., 2010. – С. 51-62.

20.Партесні концертиXVII-XVIII ст. з київської колекції / [упорядкування, розшифровка, зведення в партитуру, наукова редакція, вступн. ст. та комент. Н. О. Герасимової-Персидської]. – К. : Музична Україна, 2006. – 340 с.

21.Побережна Г. Спроба сакрально-холістичного підходу до феномену творчості /

22.Преображенский А.В. Культовая музыка в России. – Л., 1924. – 189 с.

23.Римский-Корсаков Н. А.Избранныеписьма к Н. Н. Римской-Корсаковой. Т. 2 : Публикации и воспоминания / Николай Андреевич Римский-Корсаков //Музыкальное наследство: Римский-Корсаков. – М., 1954. – 547 с.

24.РыцареваМ. Г. Композитор Д. Бортнянский:Жизнь и творчество/ М.Г. Рыцарева.-Л., – 342с.

25.Рыцарева М. Из творческого наследия Бортнянского // Страницы истории русской музыки. – Л.: Музыка, 1973. – С.187-209.

26.Рыцарева М. Композитор Бортнянский. Жизнь и творчество. – Л.: Музыка, 1979. – 98 с.

27.Скребков С.С. Бортнянский – мастер русского хорового концерта // Ежегодник ин-та истории искусств. – М.: Музгиз, 1948. – С.83-102.

28.Смоленский С.В. Значение XVII века и его кантов и псалмов в области современного церковного пения и так называемого «простого напева» // Музыкальная старина. – СПБ., 1911. – Вып. 5. – С.76-98.

29.Супрун-Яремко Н. Духовна спадщина Максима Березовського, Дмитра Бортнянськогоі Артема Веделя /Надія Супрун-Яремко //Музикознавчі праці. Збірникнаукових статей. – Рівне : видавець О. Зень, 2010. – С. 270-303.

30.Сухомлинський В. О. Мояпедагогічнасистема / В. О. Сухомлинський // Радянська школа.- 1988. – № 6. -С. 33-Ю.

31.Тальберг Н. К вопросу о русском церковном пении (Письмо П. И. Чайковского к ректору Киевской духовной академии) / Н. Тальберг // О церковном пении (Сборник статей).-М.:Талант, -С.97-105.

32.Финдейзен Н.Ф. Очерки по истории русской музыки в России с древнейших времен до конца XVIII века, тт. 1-2. – М., 1928, 1929.

33.Хіврич Л. Фугатні форми в хорових концертах Д.Бортнянського // Українське музикознавство. – Вип. 6. – К.: Муз. Україна, 1971 – С.121-32.