Оскільки справа місіонера є продовженням земного служіння Господа, йому належить засвоїти і спосіб життя свого Владики. Життя місіонера повинно характеризуватися як самоприниження (Фил.2,1) і служіння (Мк.10,45). Він зобов’язаний йти по стопах першого Посланця Божого, Який „не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мк. 10,45), Хто „будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерті і смерті хресної” (Фил.2,6-8). Як Той перебував між людьми і явив славу Свою (Ін.1.14), так і місіонер покликаний жити серед людей, являючи славу Божу і тайну Втілення.
Щоб завжди бути живим свідком явлення Господа, місіонеру потрібно перебувати у постійному спілкуванні з Ним: не лише думати чи говорити про Нього, але і „жити у Христі” (пор. Гал. 2,20). Це передбачає глибокий зв’язок з Христом усієї людини, а не одного лише розуму – іншими словами, преображене життя всецілого єства у Христі, яке і вирізняє істинного місіонера.[i]
Спаситель визначає місіонерське служіння Свої мучеників як пряме продовження Його Справи. „Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас” (Ін. 20,21). В контексті цих слів ми повинні шукати не лише зміст, але і засоби місіонерської справи. Євангеліє від Іоана підкреслює зв’язок і єдність Отця і Сина. Всяке слово і справа Господа обумовлена Отцем і пов’язана з Ним: „нічого не роблю від Себе, а як навчив Мене Отець Мій, так і говорю, Той, Хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного, бо Я завжди роблю угодне Йому” (Ін.8,28-29). Його благовістя не що інше, як те, що Сам Він чув і бачив. „І що почув Я від Нього, те й кажу світові”, „Я говорю те, що бачив у Отця Мого”, „Я від Бога вийшов і прийшов” (Ін.8,26,38.48). Його воля така ж, як і в Отця Його: „Бо не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Який послав Мене” (Ін.5,30). Діла Його – діла Отця. „Бо діла, які Отець дав Мені звершити, саме ці діла, які Я творю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав”(Ін.5,36). Апостоли співпричасні цим відносинам Отця і Сина: „Хто приймає того, кого Я пошлю, Мене приймає, а хто Мене приймає, приймає Того, Хто послав Мене” (Ін.13,20).
Основна проблема для кожного місіонера – досягнення такого тісного і живого зв’язку з містичним життям Святої Тройці.
Встановленню такого живого зв’язку сприяє два моменти. Перший – освячення місіонера євангельською істиною: „Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина” (Ін.17,17). Другий – свідома участь в таїнствах, особливо в таїнстві Святої Євхаристії: „Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене” (Ін.6,56-57).
Звідси зрозуміло, що існує тісний зв’язок між „їжею і питтям” і „посланництвом”, тобто між участю в сакраментальному житті Церкви та місіонерською діяльністю.
Місіонер – це „емісар”, „з волі Божої апостол Ісуса Христа” (Єф.1,1), і без прагнення до спілкування з Христом всі його міркування про місію нічого не вартують. Справа не в тому, що він планує сказати і зробити, а в тому, що скаже і звершить через нього Господь.[ii]
Тому наш обов’язок – максимально використати усі сприятливі можливості і доступні засоби сучасного світу для поширення Царства Божого, не впадаючи при цьому в спокусу поверхового активізму. Головна наша турбота повинна полягати не в тому, що робити, а в тому, як бути живим свідком присутності Господа в світі.
прот. Павло Мельник
[i] Анастасий (Яннулатас), архим. Православие и миссия // Стамулис И. Православное богословие и миссии сегодня. – С.436.
[ii] Там само. – С.438.