Слідування за Христом „разом з усіма святими” вказує на те, що метод Церкви за своєю природою – соборний метод, а її методика – соборна методика. Це означає, що метод Церкви не результат чиїхось здогадок, але метод соборного переживання однієї всеохоплюючої і невичерпної Істини. Церква навчає і виховує не лише словом, проповіддю, вона навчає і виховує усім своїм Боголюдським існуванням і усім багатством свого соборного Передання і історичного святительсько-сповідницького досвіду і переживання Христа. Багатовіковий досвід святих Божих, його засвоєння і використання, найбільш вірна запорука правильності методу. Цей метод може знайти лише той, хто живе, думає, дихає соборним Переданням і життям Церкви. Той, хто досягне такого ступеня духовної досконалості, щоб думати, жити і дихати соборним освяченим Переданням і життям Церкви, сам стає „правилом віри” і вірним вчителем на шляху, що веде до життя вічного. Такими були святі, через яких найдосконалішим способом здійснювалося і здійснюється місія Церкви. Ще при житті вони осяяні світлом Істини, випромінюють її і після смерті за собою: святим прикладом, чеснотами, чудами. Тому життя святих були і залишаються невичерпною ризницею, в якій можна знайти не просто життєписи їх святих богодухновенних ликів, але незлічені приклади їх служіння в різноманітних умовах і обставинах, керівництва людьми, що шукають шлях спасіння, благодатні методи їх власного духовного зросту.
Церква за своєю природою, безкінечний і безперервний ріст одного життя і однієї віри, тому все в ній соборне, тому всі в ній безперестанно навчаються і всі співпрацюють для спасіння і преображення всіх. Це безперестанне вчення і удосконалення в спілкуванні і спілкуванням з усіма святими, що завжди перебувають в Церкві – головне правило і програма життя Церкви і її місії. Це єдиний шлях набуття Повноти Істини і Життя, що відкриті і даровані нам в Ісусі Христі.
Соборний характер церковної методики, попри все, полягає і в тому, що вона не обмежується лише одним періодом життя людини, виховання і навчання її у певному віці, дитячому наприклад, але охоплює своїми настановами все життя кожного віруючого, від народження до смерті. З біологічної точки зору людина – дитина лише на початку життя, в духовному ж значенні вона – „дитя Боже” все своє життя і покликана до безперестанного росту до „віку Христового”. Відповідно місія Церкви полягає саме в тому, щоб відкрити людину для таких вічних горизонтів на принципах соборного зростання до Христа.
На цю вимогу безперервної освіти і зростання у вірі, добродіяння і христоподібному житті так, як і на соборний характер такого зростання, вказує річне коло церковного богослужіння. Річне богослужбове коло – це заклик до постійного (ще і ще) переживання істин віри і до більш глибокого проникнення вростання в одну єдину, але невичерпну таємницю Христа і життя у Христі.
Богослужіння – це дихання Церкви, її соборна пам’ять з Таїнством Євхаристії в своєму центрі – воно жива присутність живого Христа в житті людини і світу і через це, реальне преображення творіння і часу. І таким чином відкривається як „шлях новий і живий” до Істини, як образ і засіб безпосереднього близького спілкування з Нею.
Богослужіння, як живе дихання Церкви, її соборна пам’ять, завжди мало виняткове значення для реалізації церковної місії. Православна методика завжди мала літургійний характер. Богослужіння було і залишилося незамінною благодатною школою, школою вічно новою, в якій виховується не лише людський розум. Вона виховує не лише накопиченням знань, як це відбувається в різних європейських школах, вона виховує, формує всю людину як цілісну особистість. Не дивно, що протягом всієї церковної історії, початком і кінцем високої церковної місії було богослужбове євхаристійне зібрання.
Богослужіння за самою своєю природою, за своїми нестаріючими методами несе в собі вічно оновлюючу преобразуючу силу. Сутність її – молитва, а про неї справедливо сказати, що вона, особливо літургійна, є найтонкішим вихователем ума, серця, всієї особистості і єдиний метод сутнісного самопізнання.
Містагогічний та іконічний методи місії.
Літургійно-молитовній методиці Церкви властивий і містагогічний метод. Він має свій біблійний корінь. Бог поступово відкриває свою вічну тайну і веде в неї. Він відкриває її в силу людської здатності сприйняти її, починаючи з Закону і Пророків, продовживши явленням і втіленням Сина, посланням Духа Святого, що веде до всякої істини, відкриваючи її все більш досконалим чином, готуючи людину до зустрічі з Богом „лицем до лиця” у вічності і до спілкування з Христом „у невечірньому Його Царстві”.
Такий містагогічний метод широко застосовувався у ранньохристиянські часи існування Церкви. Особливо чітко це проявилося у встановленні оголошення і так званої „таємної дисципліни”: воцерковлення служило для поступового введення посвячених, тобто охрещених, у глибинні таємниці віри не лише з допомогою містагогійного катехізису, але з допомогою всього церковного стилю і способу життя, мислення і поведінки. Сама побудова літургії, по сьогоднішній день – живий свідок такого містагогійного характеру церковної методики. Склад Літургії виражає собою внутрішній устрій самої Церкви і її духу. Літургія містагогічним чином робить реальним в кожному моменті часу все спасительне Божественне домобудівництво, починаючи від старозавітних пророцтв і „тіні” і подаючи реальність Тіла і Крові Христових, але і відкриваючи єдність одного і другого, як предвкушення майбутніх вічних благ.
Усі досвідчені носії церковного духу, протягом церковної історії застосовували цей метод, що веде у тайну у повсякденному житті, тобто в проповіді Євангелія і його втілення в житті кожного, починаючи з „молочної” і поступово переходячи до „твердої” їжі. Таком чином, містагогічний метод, органічно пов’язаний з практичною стороною людського життя. Головний принцип цієї практичної сторони, яка ніколи не була самоціллю, говорить: „практикою досягається богобачення, споглядання боготайни”. Цей принцип – не замінимий метод, шлях істинного зростання, дозрівання і просвічення. Містагогічному методу властиві очевидність і осяжність, але одночасно він все більше і більше розвиває живе і досвідне пізнання про недоступність і невимовність тайни. Саме це і є найкращим способом реалізації церковної місії в світі: від чуттєвого, реального життя і дійсності, від конкретної практики, знаходити глибину, реальність і проникати в неї, як по сходинках; від видимого і у видимому, від їх реального відчуття і пізнання їх змісту – відкривати невидиме, приховане і затаєне у його глибинах.
У зв’язку з цим слід підкреслити ще одну властивість літургійної методики, яка також має велике значення для здійснення місії Церкви, для проникнення в людське серце і розум, для пре ображення і зростання людини. В літургійному житті використовується іконічний метод, який можна назвати також і символічно-типологічним. Богослужіння так само і Біблія не дають реально визначених, жорстко сформульованих істин. Мова Одкровення і Літургії, а відповідно і мова Церкви – мова ікони, символу, образу. Їй відомо, що вона виражає собою невимовне, що вона – ризниця Невмістимого . Тому, уникаючи розумових визначень, пояснень того, що за природою пояснити неможливо, намагається за допомогою здорово мислячих символів і образів зробити доступним сприйняття очима серця чуда небаченої тайни Божої. Не дивно тому, що ця мова завжди несе в собі і щось образне і священне, краще сказати – крилате. Але не дивлячись на всю свою розкішність і натхненність, в ній немає нічого схожого на мову романтичної фантазії чи туманної невизначеності. В ній все чітко і просто, безпосередньо, але і піднесено. В ній поєдналися дитяча простота з невичерпною мудрістю, вона ненав’язливо веде від тіні – до образу (ікони), від образу – до дійсності, і від зустрічі з нею – до більш глибинної дійсності. До цієї дійсності, котра тут серед нас і в нас, як Еммануїл, що означає – з нами Бог, тобто живому і чудному Христовому лику; Лику, в якому відкривається вся повнота Божої тайни, одночасно залишаючись сокровенною у своїй апофатичній над розумній глибині.
Символічно-типологічний метод, користуючись такою мовою, не опирається на пусту алегорію – літургійний символ сповідує і свідчить про присутність тайни, розкриває її реальну силу і могутність, вводить в її неосяжну безмежність і недоступність. На відміну від такої мови Церкви, мова сучасної європейської культури, чи мова раціоналістичного мілкого мислення, поверхова і обмежена, чи мова ірраціональної невизначеності і абстрактної туманності, де єдина позитивна риса – прихована в ній спрага вищого. Але і ця спрага найчастіше втамовується льодяним мороком магічного містицизму, який замість світла і просвічення веде в безвихідну темряву.
Вище було сказано, що церковна методика і реалізація церковної місії залежать від самої Істини, яка звільняє, але одночасно і від соборного переживання цієї істини. Правильний метод завжди має ґрунтуватися на живій зустрічі Істини, того хто передає її, і того хто її приймає, враховуючи час і місце, де відбувається ця свята зустріч (епоха, культура, освіта, вік). При цьому, залишається в силі святе і незмінне правило: все, що потьмарює людський горизонт, що віддає його в полон смерті і загибелі, що закриває йому шлях до виконання його вічного покликання і одним словом – все, що його обмежує і калічить, ніколи не може бути прийнятим як церковний метод. Тут діє принцип апостола Павла: „І не уподібнютейся світові цьому” (Рим.12,2). Підкорення часу і духу часу цього світу закриває горизонт вічності. Людина за покликанням вічна і боговічна істота, час це її колиска, але не її вічна батьківщина. Час, і життя у часі, освячуються і набувають свій зміст в світлі вічності і ніколи навпаки. Людина покликана „змінитися оновленням розуму” (Рим. 12,2), наповнити час – вічністю.
Церква знає, що всякий час несе своє ярмо, і тому звершуючи свою місію трудиться, щоб тягар всякого часу перетворився на благе ярмо Христове, пре ображенням і внутрішнім осмисленням часу і його ярма. Як Христос прийняв людське тіло і гріхи світу, так і Церква за своєю христоподібною природою і місією покликана співвоплотитися і нести на собі гріхи і рани світу, перев’язуючи і зціляючи їх. Тому що лише співвтілена і „поранена”, вона може зціляти і перетворюватися в єлей для світу. Це означає, що її метод (так само як і місія) – сотеріологічний, тобто спасоносний метод. Як і Сам Господь, вона не судить, вона не для суду у світі, але для того, щоб спасти світ, для того, щоб він набув втрачене здоров’я, повноту і досконалість.
Наповнена воскресительною і воскрешальною силою Христовою, вона радіє з тими, хто радіє, і плаче з тими, хто плаче, застосовуючи методику хреста і спів страждальної жертовної любові. Методикою хреста і хрестоносної любові, вона приступає до всього: до всіх істот, часу, ідей. В цю методику входять також піст душі і плоті та стримання. Справедливо сказано, що піст міняє всю філософію людського життя, очищаючи його від усякої нечистоти душевної і тілесної, роблячи його храмом Духа Святого. Піст і стримання не належать до дисципліни законницького характеру, як їх розумів Старий Завіт, чи західна пізньохристиянська духовність. Піст і стримання – внутрішня сила, що преображує і могутній засіб виховання волі, розуму, почуттів; ними людина утверджується у непохитній вірності Богу, з їх допомогою готується стати і стає Його свідком – життям, словом, кров’ю. У пості та стриманні людина споглядає тайну і стає радісним проповідником воскреслого Господа. Зі сказаного стає зрозумілим, що церковна місія не може бути реалізована належним чином, і принести істинних плодів без посту і стримання, як могутніх засобів преображення і переродження людини і її повсякденного особистого і суспільного життя.
Коли йде мова про місію Церкви і її методику, необхідно виділити ще один її принцип, без якого ця місія нездійсненна і взагалі немислима. Цей принцип, по суті об’єднує в собі всі методи і пронизує всю її методику. Він говорить – практика відкриває (вводить в) теорію (= богопізнання, богобачення). Відштовхуючись від цього принципу, істинні носії церковного духу і церковної місії в усі часи зберігали виключно важливе і ефективне методичне правило – вони ніколи не радили іншим того, чого не виконували самі. Цей принцип, безліч разів перевірений життям святих підтверджує, що місія Церкви завжди здійснюється не розповіддю про Істину, але в першу чергу – самим життям у Христі як вічній Істині. Чим більше Богочоловік Христос стає життям нашого життя, особистого і суспільного, настільки і ми Ним і навколо Нього зібрані, стаємо все більше вірними свідками і сповідниками Його святого Імені. Істина пережита і втілена на досвіді, сама випромінюється і про себе свідчить, просвічує і освячує. ЇЇ світло світить у темряві і розганяє темряву, сяє для кожного, хто приходить в світ і прагне до неї (пор.Ін.1,5).
У побудові методу і розробці методики для реалізації своєї боголюдської місії в світі, Церква завжди брала до уваги розмаїтість і неповторність кожної особистості, кожного народу. Кожна людина неповторна. Так само і кожен народ має свої дарування, своє особливе покликання, історичне і есхатологічне. Церква поважає ці дари і скеровує його покликання, поважаючи мову, звичаї кожного окремого народу, вона не намагається уніфікувати їх, але наповнює і об’єднує всіх людей і всі народи єдністю віри і Духу, преобразовуючи всіх в один єдиний святий народ Божий.
Такими методами Церква успішно реалізовувала свою історичну місію, ці методи ефективні і до сьогодні, і залишаються такими до кінця вікую саме тому, що за своєю природою вони вічні і боговічні. Всіх їх можна виразити і розкрити в одному єдиному всеохоплюючому принципі – жити і мислити у Христі Ісусі, Господі нашому. В цьому полягає методика Церкви, в цьому її вічна місія і покликання.