Екклезіологічне обґрунтування православної місії
Нікейський Символ Віри дає чотири ознаки Церкви: єдина, свята, соборна і апостольська. Ці ознаки визначають повноту Її буття і якщо Церква позбудеться хоча б однієї з них, то вона вже не буде Церквою.
Церква єдина. Вона, згідно з вченням апостола Павла, є „Тіло Христове” (1Кор.12,27), живий організм, що складається з усіх відроджених духовно Божих людей, „бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло” (1Кор.12,13). Спасіння Богом людей є спасіння в общині, тому що „Бог так створив тіло, щоб ми про менш довершене більше піклувалися” (1Кор.12,24). А.С.Хом’яков пише: „Коли хто-небудь з нас падає, він падає один; але ніхто не спасається один. Той, хто спасенний, спасенний в Церкві, як Її член, і в єдинстві з усіма іншими Її членами”.
Звідси випливає мета Православної місії – створення євхаристійних общин. Не просте навчання істин християнської віри, не інтелектуальне прийняття Христа, а досвідне пізнання Христа благодаттю, участю в таємничому житті Церкви і збереженням заповідей, що забезпечують благочестиве життя.
Відповідно, те, що означене в Церкві словом „єдина” – являється проголошенням духовної ідентифікації з іншими членами Тіла Христового, воно і визначає саму мотивацію православної місії – мотив любові. Митрополит Московський Макарій, звертаючись до святителя Гурія, архиєпископа Казанського, дуже влучно виразив цю думку: „Завоюй довір’я сердець татар і не веди їх до хрещення з інших мотивів, але лише з любові”.
Але ця любов є відповіддю людини на любов Бога. „Що віддам Господу за все, що Він воздав мені?” (Пс.115,3), „любов пізнали ми з того, що Він поклав за нас душу Свою: і ми повинні класти душі свої за братів” (Ін.3,16). Апостол Іоан говорить про любов Триєдиного Бога, Який з любові до світу віддає Свого Сина, посилає Його в світ у Святому Дусі, щоб усі віруючі мали життя вічне. Цей тринітарний вимір Церковної місії відіграє вирішальну роль в екклезіологічному її обгрунтуванні. На кінець, заклик Церкви до місії корениться в тому факті, що Сам Христос був посланий Отцем у Святому Дусі. „Як послав Мене Отець, та і Я посилаю вас…прийміть Духа Святого” (Ін.20,21-22). Фактично оправдання християнської місії може бути знайденим лише тоді, якщо ми будемо розуміти наше місіонерське завдання, як проекцію на людські відносини життя общини, яка існує у Святій Тройці. Таким чином, місія не направлена на пропаганду чи передачу інтелектуальних переконань, доктрин, моральних устоїв і т.д., але на передачу досвіду Богоспілкування.
Євангеліє від Іоана ототожнює Христа і Логос, а це означає, що Христос не лише „Спаситель наших душ, не лише Засновник Церкви і Її Глава, але і остання Істина про початок, розвиток і кінцеву участь Божого Творіння. Божественний Логос говорить у Своїй Церкві Духом Святим. „Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її…щоб вона була свята і непорочна”(Еф.5,27).
Церква свята своїм Главою, Господом нашим Ісусом Христом, але в той же час Вона свята присутністю в Ній Святого Духа і Його благодатними дарами і свята своїм зв’язком з Церквою Небесною.
„По суті Церква не що інше, як мир на шляху до преображення, мир, який набуває у Христі прозорість для райської повноти. Рай Присутності є воістину Сам Христос, що сказав розп’ятому поруч з Ним розбійнику, який увірував: „сьогодні ж будеш зі Мною в раю” (Лк.23,43). Мир – у Христі, нове небо і нова земля приходять до нас в таїнствах Церкви, у Писанні, яке також є таїнство”.
Святоотецьке богослів’я називає Церкву „Храмом Духа Святого”, „бо, де Церква, там і Дух Божий, а де Дух Божий, там і Церква і всяка благодать. Дух же є істина.” Церква, як нове життя у Христі, керована Духом Святим, як суспільство святих, звершує у цьому світі місіонерську працю однією своєю присутністю. Вірні духовно удосконалюються в Церкві і цим виконують свою божественну місію в світі. Якщо немає духовного вдосконалення, немає і місії. Православне розуміння місії випливає з того, що особисте обожнення являється поширенням місії Церкви у світі. Проте обожнення окремої особистості можливе в контексті місцевої Церкви зі своєю боговстановленою ієрархією. Св. Ігнатій Богоносець сприймав Церкву як євхаристійну общину, що перебуває в есхатологічній реальності, як проголошення Царства Божого на землі. Звідси слідує і влаштування, устрій Церкви на зразок царства з виділенням єпископа – як глави помісної Церкви. Церква з часів апостолів, а особливо після апостольського періоду, мала своє управління, але вона ніколи не ухилялася в інституціоналізм, не втратила свого пророчого чи харизматичного характеру.
Таким чином, у реальному втіленні місії Церкви місцева община стає центральною точкою для місіонерської справи.
Церква реалізовується у Своїй повноті і Своєму єдинстві в євхаристійному зібранні. Євхаристійна екклезіологія дає можливість осмислити роль мирян в Церкві, в православній місії. Згідно з святителем Василієм Великим, церковні справи не можуть вирішуватися без участі всієї повноти Церкви, по крайній мірі, без схвалення та затвердження мирянами (лист 230).
Але усі їх дії повинні узгоджуватися з ієрархією Церкви, тому що „одних Бог настановив у Церкві, по-перше, апостолами, по-друге пророками, по-третє, вчителями; далі, іншим дав сили чудотворення, також дари зцілення, заступництва, управління і різні мови” (1Кор.12,28).
Церква є зосередженням вселенної, середовище, в якому вирішуються її доля. Всі покликані ввійти в Церкву, бо, якщо людина – мікрокосмос, то Церква, згідно з вченням св. Максима Сповідника – „макроантропос”. Вона зростає і формується в історії, вводячи в своє лоно вибраних і єднаючи їх з Богом” – писав В.М.Лоський. Світ старіє, а Церква безперестанно оживляється Святим Духом, джерелом Її життя. В певний момент, коли Церква досягне повного свого зросту, встановленого волею Божою, зовнішній світ, виснаживши усі свої життєдайні сили, помре і Церква явиться тоді у своїй вічній славі Царством Божим”.
Св. Кирило Єрусалимський, визначаючи соборність Церкви, розуміє під цим наступні характеристики: „Церква називається соборною:
а) оскільки Вона існує у світі від одного кінця землі до іншого;
б) оскільки Вона в цілому і повністю навчає тих догм, які повинні бути відомими усім людям;
в) оскільки Вона підкоряє кожну расу благочестивих людей, незалежно від їх соціального положення та освіти;
г) оскільки Вона лікує кожний вид гріха;
д) оскільки Вона володіє всередині Неї усім, що назване доброчесністю, в справах, словах і духовних достоїнствах”.
Кафоличність Церкви – Тіла Христового – є повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф.1,23).
Кафоличною Церквою буде та, яка тримає повноту істини і являється свідком апостольської істини. Лоський говорить про соборність (кафоличність) як про якість Істини чи спосіб пізнання Істини, що властива Церкві, при посередництві якої ця Істина стає зрозумілою для всієї Церкви, як для Її найменших частин, так і в цілому.
В православній екклезіології зазвичай розглядають помісний і вселенський вимір кафоличності.
Згідно першого, помісна Церква, зібрана в ім’я Христа, яка звершує Євхаристію і очолюється єпископом, являється „кафоличною Церквою”, Тілом Христовим у всій Його повноті. „Там, де Христос, там кафолична Церква” – відомий вислів св. Ігнатія Богоносця. Церква кафолична завдяки Христу, а не Її членам. Дуже важливо, що помісний вимір кафоличності дає поняття про місцеву християнську общину не як про частину Тіла, а про саме Тіло. Це особливо чітко виражено у проскомідії Божественної Літургії, коли священик приготовляє Св. Агнець і виймає часточки в пам’ять Божої Матері та всіх Святих.
Для місії Церкви помісний вимір кафоличності означає закономірну можливість культурного, літургійного і богословського розмаїття в Єдиній Христовій Церкві. Місія Церкви неминуче стикається з секулярним суспільством, але питання ще більше загострюється у відношеннях „місія і культура”, „місія і нація”. Ці екклезіологічні подання завжди слугували основою для православного розуміння місії. „Традиційне вживання у богослужінні мов різних народів (так звана Кирило-Мефодіївська ідеологія) само по собі вже означає, що християнство не ліквідовує туземні культури, але сприймає їх в об’єднане розмаїття кафоличного передання”. Ця думка прот. Іоана Мейєндорфа дуже важлива для відповіді тим, хто намагається звинуватити православну місію в колоніалізмі і т.д.
Православні місіонери головну увагу приділяли входженню Істини Божої в життя і думку народу. Місіонер поступово, живучи з народом, ставав „одним з них”, „плоть від плоті” національної культурної традиції. Розуміння часу і повага культури народу, який просвічується Світлом Христової Істини, вивчення місцевих звичаїв, мови, праця з перекладу текстів Священного Писання на національну мову, навчання і підготовка священнослужителів з числа місцевих жителів – все це поступово поринало народ в кафоличну глибину церковної повноти.
Дуже добре відомий випадок, що стався з святителем Інокентієм Веніаміновим, коли він при перекладі молитви „Отче наш” на національну мову замінив слово „хліб” словом „риба”, тому що для цього народу саме риба була „хлібом насущним”.
Слід зауважити, що місіонери були обережними у відношенні привнесення в національну культуру досягнень цивілізації. Для цього вони свідомо наслідували в своєму способі життя Господа, Який „будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю” (2Кор.8,9). Місіонери жили в „євангельській убогості”, щоб не викликати радикальних змін в місцевій культурі. Проте, таке занурення в туземну культуру має свої межі, оскільки не християнізований спосіб мислення місцевого народу може стати грунтом для єресі чи синкретизму, і тоді місцева Церква порушить свою кафоличність.
За звичай, прийнято вважати, що Церква називається апостольською тому, що апостоли поклали історичний її початок, зберегли і передали Церкві вчення віри, встановили священнодії, приємство єпископства і канонічний устрій Церкви. Церква була утверджена „на основі апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Ісуса Христа” (Еф.2,20). Священик Павло Флоренський надає характеристиці апостольські місіонерський вимір, він пише: „Церква повинна зростати, асимілюючи себе, вкорінюючи в себе все більше і більше розмаїття церковних органів. Цей ріст відбувається завдяки катехизації і хрещення тих, які ще не включені в Тіло Христове, а засобом для навчання і хрещення служить апостольство в широкому значенні цього слова, як вихід Церкви у світ, щоб проповіддю, прикладом життя, чудами, знаменнями, вихованням, устроєм всього життя і т.д. навчати інших, пробуджувати релігійну свідомість в не навернених, поглиблювати і посилювати її в членах Церкви. В цьому значенні Господь названий „Апостолом” (Євр.3,1), і тим же іменем називаються перші Його учні, ним може бути названий і кожний член Церкви. Саме ця Церква в цьому значенні називається також апостольською, як сказано в книзі Премудрості Соломона. Премудрість „сама обходить і шукає достойних її, і прихильно являється їм на шляхах, і при всякій думці зустрічається з ними” (Прем.6,16). Завдяки цій властивості Церкви, проповідь Христової істини продовжується і до сьогоднішнього дня, і Церква постійно зростає. В Церкві завжди є „край землі” (Діян.1,8), для того, щоб розпочати Своє апостольство. „Край землі” – це духовна межа, за якою розпочинається життя, позбавлене світла Христової істини. Цей „край” може знаходитися і в центрі великого міста, і в далекому поселенні сибірської тундри, і в аравійській пустелі. На кінець, цим „краєм” може стати і місцева община, якщо вона позбавилась кафоличності.
Канонічне обгрунтування Православної місії
Як відомо, канони – це правила, що регулюють життя членів Церкви згідно з духом і основними началами новозавітного вчення. „Природа Церкви, як Тіла Христового, проявляється в канонах, як застосування загального вчення до окремих випадків”, – пише прот. П.Я. Свєтлов, – „канони – це зв’язана ланка між Церквою-організмом і Церквою-організацією”.
В книзі Діянь Святих апостолів подаються останні слова Воскреслого Христа, звернені до Свої учнів: „ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі” (Діян.1,8). Післанництво апостолів не було хаотичним чи випадковим. Передання свідчить нам про те, що кожний апостол за жеребом отримав певне місіонерське поле і проповідував в тих межах, які призначив йому Бог (2Кор.10,13).
Апостол Павло свідчить про те, що кожний з апостолів звіщав благовістя Христової істини на своєму місці, в певній географічній точці, і ніхто не виходив за свою територію. В сучасних термінах „апостольський уділ” звучить як „канонічна територія” того чи іншого єпископа, який має апостольське приємство в рукоположенні.
„Одне тіло і один дух…один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас…”(Еф.4,4-6) – досягненню такої єдності і слугують канони –норми нашого християнського буття.
Порушення канонів розриває зв’язок між Тілом Церкви і Її членами. Так, Церква завжди закликає до служіння через священноначаліє, виходячи з непорушності принципу поставлення нижчих вищими „без усякого ж заперечення менший благословляється більшим”(Євр.7,7).
Канони зобов’язують єпископа проповідувати, навчати народ благочестю (Ап.58;Шост.19), проте обмежують єпископську проповідь „канонічною територією” єпископа, забороняючи йому навчати привселюдно в місті, що йому не належить (Шост.20), особливо, якщо це принижує, або в чому-небудь умаляє місцевого єпископа (Сард.11).
Для місіонера канони, за виразом свт. Василія Великого, не повинні бути „палкою в руках сліпого”, вони покликані оберігати його внутрішнє єднання з Тілом Христовим, коли він в своєму служінні може бути „євреєм з євреями”, „еліном з елінами”. І в той же час, за прикладом апостола Павла, місіонер міг викрити тих же „євреїв” і „елінів”, коли їх духовне спрямування відхилялося від шляху Христа.
Канони Православної Церкви допомагають зрозуміти сутність християнської свободи як пізнання Істини (Ін.8,32). Вони захищають християнина від секулярного погляду на свободу, який грунтується на юридичному принципі рівності всіх релігій між собою. Суворі правила прийняття у спілкування відпалих від Православної Церкви християн свідчать про недопустимість прозелітизму в місії Церкви.
Канони являються законами, що покликані лікувати помилки чи зловживання, які з’являються в церковному житті. Без їх застосування місія Церкви втрачає критерії збереження кафоличності у її вселенському вимірі. Так, місіонерські організації, що створюються поза церковною ієрархією, поза єпископом, позбавляються вселенського спілкування в силу того, що єпископ помісної церкви несе відповідальність за вселенське спілкування усіх церков. Тому найчастіше способи „місіонерствування” на канонічній території якої-небудь Церкви приводять до розділення християн і до створення структур, що руйнують християнську єдність і далекі від Істинної Церкви.
В той же час, застосування канонів повинно відповідати їх духу, а не букві, слід враховувати національно-інтелектуальну сферу, культурно-історичний контекст. В іншому випадку канони із засобів лікування церковних недуг перетворюються „у палку в руках сліпого”.