Пастир Церкви у своїй проповідницькій діяльності, попри моральні достоїнства й ревність у виконанні своїх обов’язків, може впадати в різні погрішності й удаватися до крайнощів. Для зручності розгляду розмежуємо два напрями: практичний і теоретичний.
Напрямок практичний. Особливу обережність і мудрість необхідно виявляти пастирю в проповідях, що стосуються сучасності, у яких тією чи іншою мірою необхідно висвітлювати питання суспільного характеру, зовнішнього стану пасомих. Треба завжди пам’ятати, що церковна проповідь має свою ідею та свої особливі завдання, а служіння проповідника має на меті релігійно-моральне вдосконалення пасомих, наслідування ними вічного життя. З цього приводу проф. М. Тареєв пише: “Проповідь за самою своєю ідеєю є поясненням і розкриттям учення Господа Ісуса Христа. Тому називатися проповіддю може тільки та промова, у якій розкривається будь-яка істина Слова Божого; якщо ж у промові не розкривається й не роз’ясняється ніяка євангельська істина, то це не є проповідь”. Про неприпустимість із боку церковних учителів торкатись у своїх настановах будь-яких мирських інтересів свідчать приклади з життя Христа Спасителя. Коли хтось звернувся до Вчителя з проханням про допомогу в розділі спадщини, то у відповідь почув: “Хто поставив Мене судити чи поділяти вас” (Лк. 12. 14). Цей євангельський епізод повчає, як повинен ставитися проповідник до питань, що мають не церковний, життєвий характер. Усяке втручання проповідника в справи “світу цього” з чисто мирськими цілями є незаконним, бо суперечить самій ідеї та завданням церковного вчительства. Крім того, таке втручання може призвести до підриву авторитету проповідника як служителя Слова Божого.
В окремі історичні періоди може з’явитися спокуса висвітлення в проповіді подій суспільно-політичного характеру та їх оцінки. У цьому випадку треба пам’ятати Євангельську істину про те, що Царство Христове не від світу цього (Ін. 18. 36), а кафедра проповідника повинна служити винятково цілям Небесного Царства. “Для нас безпечніше й надійніше, і відповідає нашим обов’язкам, – вчить митр. Філарет (Дроздов), – працювати на своєму полі, говорити про віру й моральність”.., щоб “марно не зійти з церковного шляху й не оступитися в яму на шляху політичному”. Істинність цього повчання Святителя підтверджується історичним досвідом церковного проповідництва.
Напрямок теоретичний. В усіх православних гомілетичних курсах слово “проповідник” майже завжди подається разом зі словами “Церква”, “церковний”. Це не випадкове словосполучення, а явище, що свідчить про суть справи. З православної точки зору, проповідництво є не чим іншим, як учительством Церкви, засобом навчання пасомих церковного розуміння істин Божественного Одкровення. Забувши про керівний авторитет Церкви в справі вчительства, проповідник може впасти в суб’єктивізм і погрішати проти чистоти віровчення. Найсерйозніші відхилення від вчення Церкви називаються єресями – довільним перекрученням християнської істини (2 Петр. 2. 1). Історія Церкви знає випадки, коли з церковної кафедри проповідували єретичне вчення (Арій, Македонії, Несторій та ін.). Це ненормальне явище в проповіді усувалося за допомогою спеціальних заходів. В наш час важко припустити, щоб православний пастир став навмисно викладати в проповіді єретичне вчення. Але й нині можуть виникати ненавмисні перекручення церковного вчення внаслідок недостатнього знання й розуміння проповідником предмету проповіді.
Зупиняючись, приміром, на питанні про взаємозв’язок волі людини та благодаті, недосвідчений проповідник може надати цьому вченню відтінок католицький чи протестантський; викладаючи догматичне вчення про передбачення Боже – впасти в кальвінізм. Щоб уникнути таких погрішностей необхідно ретельно, за церковними джерелами, опрацьовувати тему кожної виголошуваної проповіді, або, у разі складних догматичних тем, використовувати готовий матеріал. Проповідь без належної підготовки свідчитиме про легковажне ставлення пастиря до своїх обов’язків.
Не слід займатися в проповіді дослідженням витончених богословських питань і важких для сприйняття істин. “Оскільки є предмети, які за самою суттю своєю незрозумілі, – пише блаж. Августин, – або які ледь осягнеш, та й то дуже поверхово, хоча б наставник пояснював їх найяснішими словами. Таких предметів або ж зовсім ніколи не треба пропонувати народу для слухання, або пропонувати дуже рідко, – у разі необхідності”. Не підлягають розгляду в проповіді спірні положення або ж особистісні богословські думки. Перші не можуть розглядатися з церковної кафедри через свою невизначеність, другі – оскільки вони не затверджені авторитетом Церкви. До того ж, як наказує ап. Павло Тимофію, а в його особі всім християнським учителям, не слід вдаватися в “змагання та сперечання”, що ведуть до різних безладів (1 Тим. 6. 4).
До помилкового треба віднести раціоналістичний і містичний напрями проповіді. У зв’язку з засиллям раціоналізму в сучасному житті звабною буває думка про зближення світогляду наукового з релігійним. На цьому ґрунті можуть з’явитися спроби, часом і з добрими намірами, раціоналізувати вчення Церкви. Сама по собі позитивна ідея узгодження знання й віри, науки й релігії у практичній діяльності проповідника повинна визначатися чіткими межами кожної сфери. Не можна науковими способами вирішувати питання там, де ці способи незастосовні за самою своєю природою. У містицизм проповідники найчастіше впадають під впливом однобічного прагнення до практичного благочестя, не врегульованого теоретичним ученням віри. У крайніх своїх проявах “містицизм прагне вирішувати питання теоретичного богословського світогляду – в обхід символічного вчення Церкви, і питання практичного життя – в обхід церковного кодексу моралі, – на основі підсвідомого лише суб’єктивного почуття, викликаного уявою”. Прагнення в усьому бачити чудесність, усе виводити з внутрішнього почуття й осяяння може призвести до сумних і навіть згубних для душі наслідків. Проповідник, як і кожен християнин, повинен не тільки вірити й відчувати, а й осмислювати істини віри, перевіряти правильність своїх почуттів і внутрішнього налаштування досвідом Церкви.