Найважчим у Гомілетиці є питання про внутрішній характер чи дух церковної проповіді. Аналітичним способом нелегко виділити основні риси цього характеру, оскільки явища духовного порядку невидимі й невловимі. Найвірніший шлях до з’ясування даної теми – визначення чинників, що впливають на дух церковного благовісту. Ці чинники можна розділити на два види – об’єктивні та суб’єктивні.
Об’єктивні чинники. Проповідь, за визначенням проф. В. Ф. Певницького, “є священнодійство благовісту”, яке, за рідкісними винятками, відбувається в храмі за Богослужінням. Духовна атмосфера храму Божого, що знаходить свій прояв у священнодіях, богослужбових читаннях, піснеспівах і молитвах, повинна проймати собою також пастирську проповідь. Проповідь, таким чином, повинна гармонійно поєднуватися з духовною атмосферою храму Божого, не порушуючи, а надбудовуючи благодатний настрій душ тих, хто молиться.
Іншою причиною, що зумовлює внутрішній характер проповіді, є Слово Боже, з яким церковний благовіст має найбезпосередніший зв’язок. Слово Боже для проповіді є не лише основним джерелом змісту, а й прототипом, первообразом властивостей, таких як духовність, істинність, святість, спасительність, сповненість любов’ю та благодатністю. Розглянемо ці властивості стосовно церковної проповіді.
Духовність. Священне Писання є Одкровенням Божим і тому називається богонатхненним. “Слова, що говорю Я вам, є духом і життям” (Ін. 6. 63), – говорив Христос Спаситель. Особливою ознакою богонатхненності є могутня дія Слова Божого на людину. Скрізь, де лунало це Слово, скорялися Богу серця людей. “Апостоли, – пише св. Іоанн Златоуст, – несучи в душі своїй Духа, всюди ходили, виливаючи скарб і джерело повчань дарів духовних і всяких благ, ставши по благодаті одушевленими книгами й законами. Так вони залучили до віри три тисячі, так – п’ять тисяч, так усі народи всесвіту, бо вустами їхніми говорив до всіх Той, Хто приходив до них, – Бог”. Причина такого впливу лежить у духовній природі людини. Душа людини – творіння Боже, це та духовна сила, яку вдихнув Бог в особу людини (Бут. 2. 7). Тому дух, як сила, що прийшла від Бога, шукає Бога, прагне до Нього й у Ньому одному знаходить спокій. Саме в дусі покладена головна відмінність людини від усіх інших істот. Це він навертає наш розум до ідеального й досконалого, нашу волю до добра, а почуття до всього піднесеного та прекрасного. Тож істинне життя людини повинно відбуватися за законами духу, а не плоті.
Саме цією ідеєю повинна бути сповнена церковна проповідь, їй має служити зміст кожної пастирської настанови. Розкриття в проповіді будь-якої чесноти або ж пороку має прямий зв’язок з ідеєю духовності. Адже всі християнські чесноти ведуть до чистоти й святості душі людини, очищення й піднесення її духовних властивостей. Навпаки, кожен гріх, навіть подумки, споганює душу людини, підкоряє її стихіям матеріального світу, пригнічує дух, перешкоджає розвиткові духовного життя. Тому церковна проповідь повинна спонукати слухачів жити за законами духу, підкоряючи все зовнішнє, матеріальне вищим цілям земного буття. “Чиніть за духом, – навчає Слово Боже, – і ви не виконуватимете примхи плоті” (Гал. 5. 16).
Істинність. “Я на те народився й на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18. 37). Джерела істини приховані в надрах Божого життя. З пришестям у світ Спасителя одвічно приховані таємниці Домобудівництва Божого було виявлено людству. Син Божий свідчив світу про спасительну Істину, що як для всього людства, так і для кожної людини “є дорогою та життям” (Ін. 14. 6).
Божественна істина є наріжним каменем проповідницької діяльності пастиря Церкви Христової. Тож які вимоги слід висувати до церковного слова у світлі розглянутої властивості? Перша вимога – достовірність, сувора відповідність божественній істині, щоб найскрупульозніша перевірка положень, викладених у проповіді, не виявила найменшого відхилення від божественної правди. Друга вимога – безсумнівність, твердість суджень у проповіді. У слові проповідника не повинно бути не тільки лицемірства, хитрості й обману, а навіть тіні невизначеності, хиткості, мінливості. Схильність до припущень і здогадів притаманна людським ученням. При цьому одні припущення з часом справджують, інші показують свою неспроможність. У проповіді Слова Божого не може бути місця таким припущенням. Бо все необхідне для нашого спасіння та знання вищого порядку викладено в церковному вченні ясно й виразно, а про те, що до часу приховано, не слід і мудрувати (Рим. 12. 3). Третя вимога – неприпустимість перебільшення або ж применшення значення будь-яких істин. Про це відомий гомілет проф. Н. Фаворов пише так: “Перебільшувати строгість євангельських заповідей означало б і сам по собі вузький і тісний шлях, що вводить у життя (Мф. 7. 14), представляти ще тіснішим, а через це наче намагатися й без того мале число спроможних його долати робити ще меншим і обмеженішим… З іншого боку, послабляти правдиве поняття про євангельську моральність і приховувати труднощі спасіння означало б розширювати й без того широкий шлях, що веде до загибелі, та збільшувати велику кількість тих, що йдуть ним”. Повною мірою ця вимога стосується й розкриття в проповіді вчення про чесноти й пороки. Перебільшення чи применшення як ваги відомих пороків, так і сили чеснот, хоча б для того, щоб посилити відразу до гріха чи прагнення до доброго життя, не може бути виправданим. У таких словах завжди буде дух неправди, противний істині Христовій.
Святість. З істинністю Слова Божого тісно пов’язано поняття святості. “Якщо перебуватиме в слові Моєму, тоді ви істинно Мої учні, – говорить Христос. – І пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними” (Ін. 8. 31-32). Істина Божа звільняє людину від гріха й відкриває шлях до святості (Ін. 7. 34-36).
У Слові Божому все є святим, оскільки воно звільняє людину від почуттєвого та гріховного й підносить до небесного та святого. Таку саму властивість повинна мати і проповідь. Справа тут не тільки у високості розглядуваних предметів, адже проповідники, залежно від необхідності, можуть говорити про добро та про зло, про благочестя та порочне життя. Головне в тому, щоб у словах проповідника не було нічого догідливого плоті, що навертало б до гріховної чуттєвості, але все повинно навертати розум і серце людини до вищого порядку речей. Так проповідували св. апостоли, перші послідовники Христові. «Богонатхненні проповідники істини Христової, – пише прот. Н. Фаворов, – у настановах своїх сходять до найменших речей у житті; але через це не тільки не відривають думки нашої від Бога й не звертають її до будь-чого суєтного, а, навпаки, постійно утримують її на висоті богодумності, ставлячи нас наче в присутність Самого Бога”. Таким чином, святість проповідницького слова повинна полягати в тому, щоб спонукати душі слухачів до християнського богомислення, чистоти та непорочності життя.
Спасительність. Слово Боже є спасительним, оскільки містить таємниці домобудівництва людського спасіння. Підставою цього домобудівництва є викупний подвиг Господа Ісуса Христа. В одній з перших проповідей по зішестті Святого Духа ап. Петро сказав: “Немає іншого імені під небом, даного людям, через яке належало б нам врятуватися” (Діян. 4. 12). Але, на прикладі апостольської проповіді, пастирі Церкви свої повчання повинні обґрунтовувати на вченні про Викупителя світу. У книзі “Про посади пресвітерів парафіяльних” говориться, що проповідник при будь-якому виді навчання повинен вести слухачів до пізнання Христа Ісуса, “Який став для нас премудрістю від Бога, праведністю й освяченням, і викупленням (1 Кор. 1. 30). Усе, що стосується змісту проповіді, якщо воно не ґрунтується на вірі в Викупителя світу, “є безплідним і неспасительним”.
Спасительність проповіді повинна зумовлюватися не тільки її предметом, а й особливою повчальністю. Проповідник повинен знати духовний стан своїх слухачів, міру їхньої релігійної сприйнятливості та, відповідно до цього, обирати тему, будувати свою проповідь. Він повинен не стільки піклуватися про обсяг істин, що повідомляються, скільки про духовну користь, спасительність своїх настанов. “Не в тому річ, щоб дати народу обширні відомості про предмети віри, але в тому, щоб умудрити кожну душу християнську в спасінні.”
Сповненість любов’ю. “Бог є любов”, тому й Слово Боже завжди сповнене любові (1 Ін. 4. 16). Божественна любов є причиною творення світу, вона ж є основним законом і творчою силою людського життя (Лк. 10. 27). Найвищий приклад найдосконалішої любові до людей виявив Господь Ісус Христос, заповівши Своїм учням: “По тому довідаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою” (Ін. 13. 35). Любов є сутністю християнства. Тож і церковна проповідь, попри розмаїття проповідницьких предметів, повинна бути сповнена духом любові. Стосовно проповідника ця властивість указує на необхідність здобуття такого настрою, коли спонуканням до проповідування Слова Божого пастві була б пастирська любов.
Благодатність. Перед своїм вознесінням на небо Господь говорив Своїм учням: “Я зішлю обітницю Отця Мого на вас; ви ж залишайтеся в місті Єрусалимі, доки не зійде на вас сила з неба” (Лк. 24. 49). Обітниця Спасителя виповнилася в день П’ятидесятниці, коли на апостолів у вигляді вогненних язиків зійшов Дух Святий (Діян. 2. 2-4). Відтоді благодать Святого Духа має велике значення в житті Церкви Христової. Особливу, благодатну силу має Слово Боже.
Церковна проповідь так само, як і Слово Боже, повинна не тільки повідомляти слухачеві релігійні знання, а й проникати всередину його душі й серця, охоплювати всю його істоту. У чому повинна полягати благодатність проповіді? Відповідь ми можемо знайти в словах Спасителя, коли під час проповіді в назаретській синагозі він відніс до Себе місце з пророцтва Ісайї: “Дух Господній на Мені; тому що Він помазав Мене благовістити бідним, та послав Мене зціляти слабких серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє благоприємне” (Лк. 4. 18-19). У цих словах відкривається благодатний дух проповіді Христової, дух незвичайної приємності, дух радості й розради, яким пом’якшувалися серця грубі та розбещені, одушевлялися серця розбиті. Так само повинні діяти на слухачів і слова церковного проповідника. Але такий вплив немислимий без благодатної допомоги з неба. Вона є даром Божим. “Ви маєте помазання від Святого, – пише ап. Іоанн Богослов, – і знаєте все” (1 Ін. 2. 20).
Вказані вище властивості Слова Божого є визначальними для внутрішнього характеру церковної проповіді, її духу. Цей характер повинен відповідати характеру Слова Божого – першоджерелу проповіді. Зовнішньою ознакою, що свідчить про цю відповідність, є використання в церковній проповіді текстів Священного Писання. Звичай звертання до Слова Божого в проповіді освячений прикладом Господа Ісуса Христа. При викладі Свого вчення Спаситель часто звертався до біблійного тексту, роз’яснюючи й підтверджуючи ним Свої настанови (Мф. 22. 29-32; Лк. 10. 25-28). Цим Спаситель навчає усіх своїх послідовників бачити в Слові Божому вище вирішення всіх питань тимчасового життя й вічного буття. Цей найвищий приклад повинні наслідувати всі проповідники Церкви Христової. Однак цитування священного тексту в проповіді не повинно бути самоціллю, але мати сутнісний зв’язок із темою, що розкривається. Для цього проповідник повинен добре засвоїти не тільки букву, а й сам дух Священного Писання. Христос викривав тих учителів, які, знаючи букву закону, не розуміли його духу, найголовнішого й найважливішого в ньому, називаючи їх незнаючими ні Писання, ні сили Божої (Мф. 22. 29). Проповідники, які у своїх промовах використовують тексти Священного Писання не перебираючи й не вникаючи в їхній внутрішній зміст, можуть впадати в грубі помилки й погрішити супроти чистоти божественного вчення. Щоб уникнути цього, церковний учитель повинен не тільки вивчати Слово Боже, а й жити за ним, здобуваючи духовний досвід, внутрішнє споріднення з ним.
У цьому зв’язку велике значення для характеру проповіді має суб’єктивний чинник, або релігійно-моральна налаштованість проповідника. “Навчання, пропоноване в церковній проповіді, – пише проф. В. Ф. Півницкий, – “вбирається” в форму не саме по собі, а через дух і розум людини, що передає це вчення народові. Сповіщаючий це вчення, при передачі його, кладе на нього свою особисту печатку, і в його слові закарбовується його особистий настрій. Характер викладу біблійного й церковного вчення в різних проповідників не може бути однаковий, якщо тільки слово цих проповідників – живе слово… Тут характер проповіді визначається не тільки об’єктивною, незмінною істиною (Словом Божим), а ще більше суб’єктивним настроєм проповідника”. Тому, чим вище благочестя проповідника, його духовний настрій, тим більше внутрішній характер проповіді відповідатиме біблійному духу. Хоч про що говорив би досвідчений у духовному житті проповідник, сила його релігійного почуття неодмінно проявиться в проповіді й надасть їй такого характеру, який свідчитиме, що пастир керується не духом світу цього, але Духом від Бога (1 Кор. 2. 12).