З ученням про сутність церковної проповіді органічно пов’язано вчення про її зміст і головний предмет. Прямі вказівки щодо змісту церковного вчительства та його головного предмету можна знайти вже в апостольському вченні про проповідництво. У Посланні до Римлян ап. Павло пише: “Павло, раб Ісуса Христа… обраний на благовіст Божий, який Бог колись обіцяв через пророків Своїх, у святих писаннях, про Сина Свого, Котрий народився від сімені Давидового по плоті й відкрився Сином Божим у силі, за духом святині, через воскресіння з мертвих, задля Ісуса Христа Господа нашого, через Якого ми отримали благодать і апостольство, щоб в ім’я Його стверджувати у вірі всі народи” (Рим. 1. 1-5). Ці слова Апостола свідчать, що змістом церковної проповіді повинно бути вчення про домобудівництво нашого спасіння, наріжним каменем якого є Син Божий – Господь Ісус Христос. Саме ця істина була основним змістом апостольської проповіді. Скрізь, куди не ступала нога перших проповідників Євангелія – в Ієрусалимському храмі, і в синагогах, і в судилищах, і в приватних будинках, на площах і в затишних місцях, – звучало вчення про Христа розп’ятого й воскреслого, про необхідність покаяння та віри в Нього. З цього осередку – головного предмету церковної проповіді – повинні виходити і до нього повертатися всі предмети церковного вчительства.
Велика та різноманітна область цих предметів. Приклад учительської діяльності апостола Павла накреслює дві її межі, одна із яких сягає небесного світу, де чути “невимовні слова, яких людині не можна переказати” (2 Кор. 12. 4), інша стосується землі, з її минаючими інтересами й турботами (2 Тим. 2. 9). У пастирських посланнях ап. Павла містяться й конкретніші вказівки на область проповідуваних істин. У Посланні до Тита Апостол пише: “З’явилася благодать Божа, спасительна для всіх людей, що навчає нас, щоб ми відринувши нечестя й мирські похоті, цнотливо, праведно й благочестиво жили в нинішньому віці, очікуючи блаженного сподівання та з’явлення слави великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Що дав Себе за нас, щоб вибавити нас від усякого беззаконня й очистити Собі народ особливий, ревний до добрих справ”. Це повчання закінчується словами: “Ось це говори, перестерігай і викривай із усякою владою” (Тит. 2. 11-15).
Усе розмаїття проповідницької тематики наочно представлено у творах св. Григорія Двоєслова. У своєму “Пастирському правилі” Святитель під образом біблійних сходів Якова (Бут. 28. 10-17) позначає всю сукупність проповідницьких предметів. Ґрунтуючись на землі, сходи йдуть до престолу Божого. На землі лежить спляча людина зі своїми немощами й безпорадністю, згори сходів Господь, а сходами підносяться й підносяться ангели Божі. Церковні проповідники, дивлячись на цей образ, повинні викладати вчення про Бога та Його ставлення до світу, про посередників нашого спасіння, що з’єднують світ земний зі світом небесним, про людину, із усією повнотою її духовних запитів і потреб земних.
Таким чином, у зміст церковної проповіді може входити все те, що має пряме відношення до релігійного життя людини, усе, що може підняти й одухотворити її, задовольнити запити безсмертної душі, привести до спадщини вічного життя. Дуже коротко цю думку виражено в Апостольських посланнях: проповідь повинна мати своїм предметом усе, “що стосується спасіння”.
Поряд з цими високими істинами проповідник не повинен обходити увагою моральні, а в окремих випадках і суспільні проблеми сучасного життя, ті факти й події, що мають пряме відношення до справи спасіння християнина, тривожать його совість і свідомість. У цьому випадку тему проповіді, її зміст повинні підказати пастирю його проповідницький такт і духовна досвідченість.
Та хоч якого особистісного предмету стосувалася б проповідь, її зміст повинен мати безпосередній зв’язок з євангельським ученням. Інакше вона не матиме характер церковного вчительства й перетвориться на звичайну промову.
Підбиваючи підсумки сказаному, треба повторити слова апостольських настанов про те, що церковна проповідь повинна містити все “що стосується спасіння людей”. Але в одному проповідницькому виступі не можна охопити й малу частину цих спасительних предметів. Для зручності вибору тем і напрацювання методичних рекомендацій гомілетична наука передбачає розподіл усіх проповідницьких предметів на тематичні розділи. Ці розділи є основою для побудови видів проповідей, що відповідають різним завданням і обставинам пастирської практики. Відповідне вчення про види церковної проповіді буде викладено в наступних розділах.
На основі викладеного дамо визначення церковної проповіді. Під церковною проповіддю треба розуміти пропоноване слухачам свідчення про Спасителя світу – Господа нашого Ісуса Христа й виклад Його Божественного вчення, що розкривається в дусі Православної Церкви. Звіщення Христової істини в проповіді завжди повинно поєднуватися з наставлянням і наверненням людей до життя й діяльності за Його божественними заповідями. Більш коротко цю думку висловив преподобний Ісидор Пелусіот так: “Проповідь доносить до слухачів Слово Боже, вчить вірі й життю за вірою”.