Особи, що обираються на проповідницьке служіння
Кандидат священства, що готується до проповідницької діяльності, перш ніж розпочати вивчення гомілетичних правил, повинний мати ясне уявлення про висоту свого покликання, про свої обов’язки, про ті розумові та моральні риси, якими повинен володіти пастир-проповідник. Він також мусить знати засоби та способи гідної підготовки до проповідницького служіння.
При погляді на проповідь як на найважливіший засіб духовного відродження й удосконалення людей, природно постає питання про осіб, яких обирають на це високе служіння. Під час Свого земного життя Сам Господь Ісус Христос обрав для спасительного благовісту світу спочатку дванадцятьох, а потім сімдесят апостолів. Але й після вознесіння Спасителя до Бога Отця церковна проповідь продовжує бути жеребом обранців Божих: “Той, що Зійшов з неба, Він же є і Тим, що Вийшов вище всіх небес, щоб наповнити усе. І Він поставив одних Апостолами, інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями й учителями” (Еф. 4. 10-11.). Святитель Іоанн Златоуст бачить у цих словах ап. Павла вказівку на види церковного вчительства й осіб, яких обирають для спасительного благовісту. Першість за висотою та повнотою вчительної влади в Церкві завжди належала святим апостолам. Друге місце після апостолів посідали представники пророчого служіння, як, наприклад, пророк Агав (Діян. 21. 10). Третє – євангелісти чи благовісники: це ті, чия проповідь обмежувалася певною місцевістю. До них Златоуст відносить Пріскіллу й Акілу (Діян. 18. 2). Замикали цей ряд пастирі й учителі, що не переходили з місця на місце, але займалися, як Тимофій і Тит, з довіреною їм паствою. По-різному обдаровані, всі ці люди робили спільну справу: скеровували до порятунку й удосконалення інших. На цю велику справу обирали “засвідчуваних”, наділених особливими повноваженнями посланців Божих (Рим. 10. 15).
У міру облаштування Церкви й богослужбових зібрань поступово склалася категорія осіб, які займалися тільки церковним учительством і володіли відповідними духовними даруваннями. Надзвичайний дар учительства в первісній Церкві виявлявся у вигляді глоссолалії, профітії та дидаскалії. Про глоссолалії вперше згадується в другому розділі книги Діянь святих апостолів: “І почали говорити мовами народів, як Дух давав їм провіщати” (Діян. 2. 4). Тут треба бачити вказівку на раптово даровану апостолам здатність говорити різними мовами, щоб навчити Божественної істини всі народи. Про глоссолалії говориться також у Першому посланні до Коринфян (1 Кор. 14). Однак тут цей дар має вже інші ознаки. Охоплений натхненням Духа, глоссолал виливав свої захоплені почуття до Бога в мові, не завжди зрозумілій навколишнім. Та й сам промовець, перебуваючи в духовному піднесенні, не усвідомлював того, про що говорив: дух його молився, а розум залишався при цьому без плоду. (1 Кор. 14. 14). Глоссолали, маючи дар мов, могли мати й дар тлумачення їх. Але нерідко дар тлумачення давався не тим, кому давався дар мов. Стан тих, що говорили мовами можна визначити як стан релігійного екстазу. Більш корисним для слухачів у сенсі повчання був дар профетії (пророцтва). Одержане з неба й усвідомлене профетом (пророком) одкровення в загальнозрозумілому й повчальному вигляді передавалося навколишнім. Тому ап. Павло ставить дар пророцтва вище глоссолалії – дару мов (1 Кор. 15. 5).
Третій вид надзвичайних дарувань – дар учительства. Цим даром володіли дидаскали – члени Церкви, які добре знали Священне Писання та засвоїли, шляхом вивчення, істини християнської віри. Усі вони мали здатність передавати свої знання іншим. У зборах християн дидаскали роз’яснювали зміст Священного Писання, що читалося за Богослужінням, викладали істини християнської віри, відповідали на запитання присутніх. Промови дидаскалів були більш повчальні та краще відповідали завданням повчального слова, аніж промови глоссолалів і профетів. “У церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, – говорить ап. Павло, – аніж пітьму слів незнайомою мовою” (1 Кор. 14. 19). Глоссолалія та профетія були тимчасовим явищем у Церкві Христовій. Ці види вчительства, особливо перший, сприяли наверненню язичників до Христа (1 Кор. 14. 22-25). У міру скорочення діяльності тих, які говорили мовами та пророчили, поступово посилюється й розвивається діяльність дидаскалів. Певний час у первісній Церкві на предстоятелів громад було покладено тільки керівництво паствою, а вчительною діяльністю займалися дидаскали. Однак ап. Павло вимагав, щоб і предстоятелі церков – єпископи та пресвітери – були повчаючими. (1 Тим. 4. 13). Це було необхідно як для духовного окормлення пастви, так і для огородження її від псевдовчень. Гідно керуючі пресвітери, особливо ті, які працювали в слові й навчанні, заслуговували особливої честі (1 Тим. 5. 17). Таким чином, вже в апостольський час церковне вчительство явно пристосовується до церковних посад.
У другому столітті цьому сприяв розвиток і вдосконалення чину християнського богослужіння, коли священнодійства Євхаристії почали поєднуватися з пастирськими повчаннями. З поділом складу церкви на кліриків і мирян повчальна діяльність перестає бути долею неналежних до кліру осіб і остаточно закріплюється за предстоятелями церков. Це видно з апології св. Юстина Мученика, у якій говориться: “У так званий день сонця відбуваються в нас збори в одному місці всіх живучих по містах чи селах, і читаються, скільки дозволяє час, сказання Апостолів чи писання пророків. Потім, коли читець перестане (читати), предстоятель, за допомогою слова, робить наставляння й умовляння наслідувати ті прекрасні речі”. В епоху мужів апостольських право вчительства в Церкві мали і диякони, про що свідчить Послання священномученика Ігнатія Богоносця до філадельфійців (гл. ХІ). Щодо церковного вчительства мирян треба сказати, що формально це право обґрунтовувалося на Постановах апостольських (VIII, 32), однак за наявності кліриків-вчителів залишалося без утілення. Цариною, доступною для вчительної діяльності мирян, залишалася місіонерська проповідь. У II столітті проповідь мирян із церковної кафедри була можлива тільки з дозволу єпископа. Однак уже в III столітті це право стало предметом полеміки між єпископами.
Згодом церковна традиція, що визначала коло осіб, які допускалися до церковного благовісту, була виражена в канонічному правилі Трулльського собору : “Не личить мирянину перед народом вимовляти слово, чи вчити, і так брати на себе вчительську гідність, але коритися належить наданому Господом чинові, зосереджувати слух свій на тих, хто прийняв благодать учительського слова і від них повчатися Божественному… Якщо ж хто виявлений буде у порушені цього правила, на сорок днів нехай буде відлучений від спілкування церковного” (Правило 64).
На закінчення, у зв’язку з питанням жіночого священства, що має місце в сучасному релігійному житті на Заході, варто сказати кілька слів про можливість участі в церковному проповідництві жінок. Слово Боже, вустами ап. Павла, вирішує це питання однозначно: “жінка нехай повчається в безмовстві, із усякою покірністю; навчати жінці не дозволяю, ані панувати над чоловіком, але бути в безмовності” (1 Тим. 2. 11-12). Тут треба бачити вказівку на неприпустимість участі жінки в богослужбово-храмовій проповіді. Однак ця вказівка аніяк не стосується питання зовнішньої християнської місії. Історія Церкви засвідчує, що багато хто з її членів-мирян, не тільки чоловіки, а й жінки були поширювачами віри Христової у суспільстві.
Обов’язок пастирського проповідування Слова Божого
Проповідування Слова Божого для кожного пастиря Церкви Христової є не тільки правом, а й першим, найважливішим його обов’язком. Вказівку на це ми бачимо у вченні та прикладах Христа Спасителя, святих апостолів, святих отців і вчителів Церкви. На необхідність неухильного виконання обов’язку пастирського вчительства вказують і вимоги православного канонічного права.
Найвищий приклад учительства залишив усім Своїм послідовникам Господь Ісус Христос. “Учитель” – ось те слово, з яким народ звертався до Нього під час Його земного життя. Він учив словом і самим Своїм життям, учив у храмі й на вулицях, учив безліч народу й окремих осіб. Служіння Спасителя світу в основному було присвячено справі божественного вчительства. Цю спасительну місію Він доручив і святим апостолам, вказавши на вчительство, як на їхній найперший обов’язок: “Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа” (Мф. 28. 19). Наслідуючи заповіді Пастирначальника, апостоли всю гідність свого служіння вбачали в проповіді Євангелія. “Христос послав мене не хрестити, а благовістити” – говорить про себе ап. Павло (1 Кор. 1. 17). Роз’яснюючи ці слова Апостола, св. Іоанн Златоустий говорить, що благовіст вимагає більшої праці й мистецтва, аніж здійснення Таїнств. Повчання повинно передувати й супроводжувати здійснення церковних Таїнств, за допомогою яких відбувається благодатне освячення людей, бо Таїнства тоді бувають спасительними, коли ті, хто їх приймає, мають віру й розуміють їхній зміст і значення. Цього вимагає сама сутність християнства – свідомого й осмисленого ставлення своїх послідовників до всіх явищ зовнішнього та внутрішнього життя Церкви. У пастирському вчительстві завжди є особлива необхідність, оскільки без нього всі засоби, пропоновані Церквою для спасіння людини, можуть залишитися марними. Саме тому ап. Павло називає проповідництво своїм найнеобхіднішим обов’язком: “Якщо я благовіствую, то нема чим мені хвалитися; бо це найнеобхідніший обов’язок мій, і горе мені, якщо не благовіствую!” (1 Кор. 9. 16). Своїм найближчим учням апостоли заповіли звершувати справу церковного вчительства з великою ретельністю (1 Тим. 4. 13), а на пастирське служіння обирати чоловіків митецьких, здібних й інших наставляти в здоровому вченні (Тит. 1. 9).
Приклад Христа Спасителя й апостолів наслідували святі отці й учителі Церкви, які ревно працювали на ниві проповіді Євангелія й навчали паству істинам віри та християнського життя. Багато хто з них, такі як свв. Григорій Богослов, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Двоєслов, Амвросій Медіоланський, блаж. Ієронім Стридонський, блаж. Августин Іппонійський, крім особистого прикладу, залишили письмові настанови про необхідність старанного проповідування божественних істин. Так св. Григорій Богослов в одному зі своїх повчань називає проповідування Слова Божого першим обов’язком єпископа та пресвітера, а св. Іоанн Златоуст убачає в цьому весь сенс священства. Велика відповідальність лягає на пастора, який занедбує проповідування Слова Божого й не прагне викорінення пороків і різних недоліків своєї пастви. Він відповідатиме перед Богом за всіх пасомих, що помруть у беззаконнях із його вини. “Той, хто поставлений до домобудівництва Слова, – повчає св. Василій Великий, – якщо понехтує тим, щоб сповіщати слово, буде, за написаним, засуджений як убивця”. Проповідницьке служіння настільки органічно пов’язане з пастирством, що останнє не мислиме без нього. “Хто пастир, той повинен бути й учителем, й у церквах не повинен брати на себе пастирства той, хто не може вчити пасомих”, – говорить блаженний Ієронім.
Канонічні постанови Вселенської Церкви містять юридичне формулювання святоотецьких настанов про вчительство як безумовного обов’язку пастиря. Одне з правил св. апостолів говорить: “Єпископ чи пресвітер, нестаранний про причт і про людей, і не повчаючий їх благочестю, хай буде відлучений; якщо ж залишиться в цьому недбальстві і лінощах, хай буде виверженим” (58 правило). У 19 правилі VI Вселенського (Трулльського) собору (692 р.) канонічно встановлюється пастирський обов’язок проповідування Слова Божого. “Предстоятелі церков повинні на всі дні, щонайбільше ж у дні недільні, – говориться в правилі, – повчати весь клір та народ словесам благочестя, обираючи з Божественного Писання розуміння і міркування істини, і не переступаючи покладених уже меж Богоносними отцями”.
Джерела права Православної Церкви, що зберігає істини Божественних постанов, указують на вчительство як на головний пастирський обов’язок. З особливою силою думка про необхідність пастирського вчительства в храмах виражена в передмові до Зібрань Синодських повчань: “Божа служба, – пишеться там, – не полягає тільки в приношенні молитов і віддяк та в здійсненні Таїнств, …але найбільше в навчанні Божому законові, у Слові Його святому вміщеному”.
Таку висоту вимог щодо обов’язковості пастирського вчительства зумовлено тим, що пастирі Церкви при хіротонії отримують особливі повноваження й дарування Святого Духа до здійснення цього виду церковного служіння. У здійснюваних молитвах таїнства Священства ставленику випрошується благодать “звіщувати Євангеліє Царства Божого”, “священнодіяти слово істини”. Основою цієї молитви служить обітниця Христа апостолам про дарування їм особливої, благодатної допомоги в служінні Євангелію: “Ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Мені свідками в Єрусалимі й у всій Юдеї і Самарії і навіть до краю землі” (Діян. 1. 8). Історія Церкви свідчить про непохитність обітниці Спасителя. Після зішесття Святого Духа на апостолів перша ж проповідь ап. Петра мала таку благодатну силу, що навернула до Христа близько трьох тисяч чоловік (Діян. 2. 41). Благодать учительства дається і всім Спадкоємцям святих апостолів – пастирям Церкви. Тому неповчальність пастиря є не тільки службово-дисциплінарним недоліком, а й “нехтуванням дарованою благодаттю”, “невиконанням Божественного доручення, тому що Бог доручив Церкві викладати Своє вчення та стверджувати людей у благочестивому житті”.
Таким чином, обов’язковість проповідування Слова Божого випливає не тільки з вимог пастирологічного характеру, а й із розуміння проповідництва як одного з видів діяльності Церкви у світі. На це вказують Богослужбові статути, що належать до суспільного богослужіння. Так у стародавньому статуті преп. Пахомія Великого говориться про обов’язкове церковне проповідування Слова Божого тричі на тиждень, а нині діючий у Православній Церкві Типікон розглядає проповідь, поряд з читанням Священного Писання, молитвослов’ями та піснеспівами, як елемент православного богослужіння. Проповідь у богослужбових зборах – єдиний спосіб дати всій пастві християнське вчення в найбільш повному та систематичному вигляді. Тут існує можливість запропонувати слухачам усе найбільш спасительне й необхідне, що служить формуванню християнського світогляду та євангельських основ людської діяльності. Саме тому, ще в перші століття християнства, храми називалися школою, духовними училищами, вселенськими гімназіями.
Розглянувши питання щодо неухильного та старанного проповідування Слова Божого, не можна не передбачити й можливість заперечення з боку деяких пастирів. Одним із перших можна назвати довід про те, що “проповідей не люблять і це мимоволі прохолоджує ретельність проповідників і примушує їх утримуватися від повчань”. На це треба відповісти, що головною причиною неуважності народу до церковних повчань є недбалість самих пастирів про проповідь. Там, де Слово Боже проповідується постійно і з великою ревністю, там, де повчання відповідають духовним запитам пастви – у таких храмах не бракує старанних і уважних слухачів. Як другий довід можна назвати нарікання окремих проповідників на безплідність пастирської проповіді. Але такі пастирі забувають просту істину, що і “хлібороб чекає дорогоцінного плоду від землі й задля нього терпить довго” (Як. 5. 7). Тим паче проповідник повинен виявити велике терпіння, очікуючи плодів свого вчительства й уповаючи, що посіяні насіння віри та благочестя Сам Бог проростить свого часу.
Чудову відповідь усім, хто має сумніви щодо корисності й плодоносності церковного вчительства, залишив у повчаннях пастирям Церкви свят. Іоанн Златоуст: “Скажеш мені: яка користь від слів твоїх? Є користь, коли хто слухає мене. Я роблю своє: сівач сіє. Вийшов сівач сіяти; і упали насіння – одні поруч дороги, інші на камінь, інші на терни, а інші на добру землю (Мф. 13. 3-9).
Три частини насіння загинули, одна тільки збереглася: однако ж сівач не відстав від землеробства, але тому, що одна частина збереглася, тому й не перестав він трудитися над землею. І неймовірно, щоб насіння, що сіється в такій безлічі, не принесло мені колосся. Якщо й не всі послухають, половина послухає; не половина, так третя частина; не третя, так десята; не десята, так хоч один з такої безлічі послухає, аби послухав. Важливо врятувати й одну вівцю: тому що й пастир той, залишивши дев’яносто дев’ять овець, пішов за однією заблуканою (Мф. 18. 12)… Не перестану говорити і я, хоча б ніхто не слухав: я лікар і пропоную ліки; я вчитель і повинен перестерігати, бо говорив Господь: варту дав Я для будинку Ізраїлевого (Ієз. 3. 17). Нікого не виправлю? Що ж тоді? Я за це маю нагороду. І це сказав я по перебільшенню; тому що неймовірно, щоб у такій безлічі ніхто не виправився” (“Про Лазаря”, бесіда 4-та).
Підготовка до проповідницького служіння
Звання проповідника Слова Божого вимагає від пастиря відповідних знань, отже й попередньої підготовки. Питання про необхідність попередньої підготовки до проповідницького служіння позитивно зважується на основі Священного Писання. З Євангельської історії відомо, що Христос Спаситель, посилаючи апостолів на проповідь, попередньо наставляв їх щодо особливостей їхнього майбутнього служіння (Мф. 10. 5-42). Так чинили й самі апостоли, заповідаючи своїм послідовникам справу Євангельської проповіді. В апостольських посланнях до Тимофія і Тита відбито керівні настанови ап. Павла, що містять вчення про гідне проходження пастирського та проповідницького служіння в Церкві Христовій.
“Вникай у себе й у навчання, – пише ап. Павло, у посланні до Тимофія, – займайся цим постійно: тому що, так поступаючи і себе врятуєш і слухаючих тебе” (1 Тим. 4. 16). Слова “вникай у себе й у навчання” указують на необхідність творення високих моральних та розумових чеснот пастиря-проповідника. Розглянемо спочатку питання про розумові, інтелектуальні риси благовісника Слова Божого.
Для духовного керівництва паствою від проповідника Слова Божого вимагається глибоке та різнорідне знання відповідної сфери людського життя. “Скільки потрібно розуму, яке потрібне тонке та глибоке знання природи й душі людської, яка проникливість, скільки досвідченості, – вигукує з цього приводу свт. Григорій Богослов. Святий отець дивується з тих, що відважно, без відповідних знань, стають до “поширення слова”. Тож тому, – хто не знає ні того, що повинен говорити, ні того, що повинен робити, краще навчатися, ніж, не знаючи, навчати”.
З чого ж повинна починатися підготовка пастиря-проповідника? Святі отці радять передусім звернутися до вчення Того, Хто не навчався того, чого всіх навчив – до Господа Ісуса Христа (Мф. 23. 10). Джерело вчення Божественних істин – Слово Боже. Протягом всієї історії Церкви від кандидатів священства – майбутніх церковних проповідників – вимагалося ґрунтовне знання Священного Писання. Цю вимогу зумовлено тим, що сама проповідь по своїй суті є продовженням благовісту Спасителя і Його апостолів. Уже в II столітті, коли християни не мали змоги чути проповіді св. апостолів, за богослужінням стали читатися тексти Священного Писання, після чого предстоятель виголошував проповідь, що пояснювала прочитаний священний текст.
Священне Писання за своїм походженням – надприродне джерело наших пізнань. Воно містить істини, відкриті людині Самим Богом, тому інакше називається Одкровенням. В Одкровенні містяться істини про Бога і Його ставлення до світу й людини, про гріх і спокуту, про вічні муки грішників і про блаженство праведників. У Слові Божому дано закон морального життя та спонуки до виконання цього закону. Тут ми знаходимо й найвищі приклади для наслідування. Тож хоч якого предмету стосувалася б проповідь – вона повинна мати безпосередній зв’язок зі Словом Божим – осередком усього християнського вчення. Окрилені божественним авторитетом слова проповідника завжди дійові й доброчинні.
Щодо вивчення Священного Писання блаж. Августин дає таку пораду. Передусім проповідник мусить увібрати в пам’ять “слова й вислови Писання”. “Оскільки, чим біднішим бачить він самого себе щодо власних обдарувань, тим потрібніше йому збагачуватися знанням Слова Божого, аби те, що він говорить своїми словами слабко, підкріплювати силою Писання”. Найкращим засобом для запам’ятовування священного тексту є щоденне читання Слова Божого. Це читання може містити в собі певну кількість глав, що входять до складу щоденного молитовного правила. Однак читання священного тексту не повинно бути самоціллю – треба розуміти Слово Боже й засвоїти сам дух його. Тож у найкращому становищі перебувають ті проповідники, які, знаючи на пам’ять місця Священного Писання, розуміють їхній зміст. Такий проповідник найважливіші питання життя осмислює згідно з духом Євангелія, наставляє так, як учить Слово Боже. Читання Слова Божого для пастиря-проповідника є духовною поживою, що просвічує його розум і серце, що зміцнює волю в добрі, воно – джерело духовної сили для гідного проходження подвигу пастирського благовісту. “Слово Боже, – говорить св. Григорій Двоєслов, – додає проповіднику сили для здійснення обов’язків свого звання, освіжає в ньому почуття благочестя, що так швидко черствіє від перебування у світі, і, всупереч впливу життєвої суєти, яка призводить до передчасного старіння, окриляє дух його зображенням слави небесної батьківщини”.
Іншим предметом, якому проповідники повинні приділяти особливу увагу, є твори святих отців і вчителів Церкви. Вивчення святоотецьких творів необхідне з огляду правильного розуміння духу та змісту самого Священного Писання. Ця необхідність випливає з того, що не всі істини містяться в ньому явно: одні виражені прикрито, інші не досить ясно та виразно. Так, ап. Петро вказує, що в посланнях ап. Павла “є щось незручне для сприйняття, що невігласи й нестверджені перетворюють до власної своєї погибелі, перетворюють, так як і інші Писання” (2 Петр. 3. 16). Однак, і при досконалій ясності та простоті текстів Священного Писання, необхідно керуватися в розумінні їх не особистими міркуваннями, а вказівками святих отців і вчителів Церкви, твори яких є складовою частиною Священного Передання. Причина, що зумовлює це керівництво, у тому, що дане Духом Божим Священне Писання для правильного розуміння вимагає відповідного релігійно-морального стану: між Словом Божим і читаючим повинна бути внутрішня спорідненість. Його може правильно зрозуміти лише та людина, яка відроджена благодаттю Святого Духа, яка досягає високих ступенів духовного життя і святості. Про це забувають ті, хто намагається вивчати Слово Боже так само, як вивчаються твори людської мудрості. До таких читачів звертає своє напоумлення ап. Павло в посланні до Коринфян: “Душевна людина не приймає того, що від духу Божого, бо вона вважає це божевіллям; і не може зрозуміти, бо ж про це потрібно судити духовно… Хто ж бо пізнав розум Господній, щоб міг судити його? А ми маємо розум Христовий” (1 Кор. 2. 14, 16). У міру того, як релігійно-моральний досвід приводить християнина у світ духовний, Священне Писання стає йому ближчим і зрозумілішим. А стосовно святоотецьких творів треба сказати, що осяяні авторитетом Церкви, вони містять щире, цілком згідне з Божественним Одкровенням вчення про предмети християнської віри та моральності.
Окрім пізнавального, твори св. отців мають для проповідника й морально-повчальне значення. Дух глибокої віри та благочестя, дух спасительної ревності про славу Божу віє з кожної сторінки їхніх творів. Душа читача переймається цим святоотецьким духом, підносячись і збагачуючись морально та духовно. У святоотецьких творах багато не тільки чудових думок – їх вирізняє чудовий спосіб викладу, “викладу розумного, красномовного й полум’яного”. На думку блаж. Августина, читання святоотецьких творів має не тільки морально-повчальне значення, а й безпосередньо впливає на якість словесного стилю пастирської проповіді. “Ревний любитель церковної словесності, – пише він, – може переселити в себе і дух, і мову цих письменників, якщо ретельно й невтомно читатиме та слухатиме їх, особливо ж якщо вправлятиметься в наслідуванні їх”. Таким чином, читання святоотецьких творів – найкращий та найпростіший спосіб стати красномовним. Читаючий святих отців “насичується самим стилем або ж способом висловлення їх”. Ця праця не залишиться марною – усе засвоєне в цьому читанні є основою для власних проповідницьких пошуків починаючого проповідника. Найкращим зразком для наслідування є проповіді великого церковного оратора й учителя Церкви свт. Іоанна Златоуста. Його проповіді вирізняються глибиною думки і, водночас, простотою, ясністю та красою стилю. Церковні правила Православної Церкви покладають на пастирів-проповідників обов’язки читання творінь свт. Іоанна.
Найкращим видом підготовки до пастирського та проповідницького служіння є навчання в духовних школах, де систематично та послідовно викладаються курси богословських, церковно-практичних і церковно-історичних наук, необхідних для пастирської діяльності.
Одні з них дають матеріал для церковного благовісту, інші сприяють формуванню особистості пастиря-проповідника. Крім дисциплін спеціальної підготовки, кожному священнослужителю бажано мати широкі та різноманітні знання з галузі гуманітарних і природничих наук. Це особливо необхідно там, де проповідник має справу з людьми освіченими, бо чим вища ерудиція проповідника, тим могутніші засоби впливу на слухачів він матиме.
Найкращими прикладами для наслідування в цьому є святі отці-проповідники свв. Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, які не тільки досконало знали вчення віри, а й володіли повнотою сучасного їм наукового знання, використовуючи його у своїй учительній діяльності. Св. Василій Великий написав із цього приводу твір – “До юнаків, про те, як користатися язичницькими (світськими) творами”. Вельми допомогти проповіднику може знайомство з логікою та психологією: перша навчає послідовності в судженнях і законів правильного мислення, необхідних при складанні проповідей, друга є важливим засобом вивчення людських сердець і характерів.
Важливою галуззю пастирських знань повинні бути й природничі науки. Людина щодня зіштовхується з навколишнім світом і не може не бачити, не помічати мудрості та доцільності всієї світобудови. Усе, що Бог відкрив нам про Себе у Своєму творінні, служить першим і надзвичайним джерелом пізнання про Нього і називається в богослов’ї природним Одкровенням. “Невидимі вічна сила Його і Божество, – пише ап. Павло, – від створення світу, через розглядання створінь стають видимими” (Рим. 1. 20). Цьому виду Богопізнання особливе місце відводили у своєї повчальній діяльності великі отці Церкви: свт. Василій Великий у своєму “Шестодневі” послідовно описав премудре влаштування видимого світу і творінь, що населяють його; свт. Іоанн Златоуст – у бесідах про статуї розглядає питання антропології. До цього виду Богопізнання необхідно привертати увагу сучасного проповідника. Християнському світу завжди було притаманне спостереження за оточуючим світом, як до вияву премудрості Творця, так і після свідчення Його всемогутності. При такому підході будь-яке наукове відкриття є не чим іншим, як виявленням тонких і доцільних механізмів, прихованих у глибині природних явищ, які свідчать про їхнього Творця. Подібні відкриття розширюють і збагачують основи релігійного світогляду. З іншого боку, успіхи сучасної науки, що довела існування цілеспрямованих сил, які є рушіями природних явищ, змінили сам розумовий клімат сучасності. У наш час природничі науки вже не протиставляються християнству. Більше того, вчені не заперечують, що життя повне явищ, які підтверджують реальність нематеріальних, духовних начал.
З усього викладеного можна дійти висновку про необхідність всебічної та ґрунтовної інтелектуальної підготовки пастиря-проповідника.
Духовний та моральний стан проповідника Слова Божого
Наука про проповідь розглядає безліч питань, що мають важливе значення для проповідника Слова Божого, однак першим питанням гомілетики, її наріжним каменем, є питання про те, яким повинний бути проповідник. Особистість проповідника, його моральні риси та життя мають безпосереднє відношення до справи пастирського благовісту. Покликаний керувати іншими й вести паству до моральної досконалості й життя у Христі, повинен, передусім, звернути увагу на створення власної особистості з глибокою та твердою вірою, незламною силою християнських переконань і святістю життя, які є більш необхідними для проповідника, аніж інтелектуальна підготовка, освіченість розуму. Найкращим підтвердженням цього є факти Церковної історії: більшість видатних проповідників Церкви Христової були взірцями моральної чистоти і християнських чеснот.
Істина Христова, що несеться проповідником, повинна затверджуватися в ньому самому особистим подвигом спасіння, життям за законами Євангельськими. Св. Григорій Двоєслов про це говорить так: “Бажаючий присвятити себе проповідницькому служінню Слова Божого, повинен спершу зосередитися в собі самому, приготуватись до цього служіння належним чином, а потім уже, при благодатному сприянні з неба, повинен, так би мовити, виступати з внутрішньої храмини своєї для звіщення іншим того, що збагнув він сам”.
У завдання цього курсу не входить докладне розкриття морального стану православного пастиря, бо ідеал пастирського служіння досліджують відповідні богословські науки. Нас цікавлять лише ті властивості та риси особистості пастиря, що мають безпосереднє відношення до справи церковного благовісту.
Переконаність у проповідуваних істинах. Найпершим і найважливішим, що впливає на успішність проповіді, є повне та глибоке переконання пастиря в проповідуваних істинах. У такого проповідника слова виходять від усієї душі, від усього серця, на ньому справджуються слова Спасителя: “Від надлишку серця говорять вуста” (Мф. 12. 34). Переконаність проповідника, що має зв’язок із живим релігійним почуттям, впливає благотворно на слухачів. Чим глибшою є віра, переконаність пастиря в істинах Євангелія, тим дієвіше впливають його слова на паству. Деякі гомілети вбачають прямий зв’язок між ступенем власної переконаності проповідника та результатом його настанов. У глибоко переконаного пастиря одне слово буває спроможним напоумити слухачів, один порух руки – спонукати до відповідної діяльності. Такий вплив проповідника на паству – одна з таємниць взаємин душ людських. Це явище не можна пояснити законами красномовства.
Чистота совісті. Другою умовою гідного проповідництва є чиста совість служителя Слова Божого. Чиста совість пастиря залучає благодать Божу, надає йому моральне право закликати слухачів до доброчинності, до відмежування від усякого гріха й порушень моральних та божественних законів. Вона дає впевненість мови, робить твердим і авторитетним кожне слово наставника. Навпаки, усяка нечистота совісті, спогад про якусь провину, викликатиме зніяковілість у його душі, перешкоджатиме вільному плину мови. Внутрішній голос совісті скаже йому: “Лікарю! Зціли сам себе” (Лк. 4. 23). Найкращий спосіб збереження чистої совісті – відмежування не тільки від гріха, а й від середовища, у якому можуть бути спокуси. Дуже необхідно линути й до благодатної допомоги в боротьбі з гріхом – до Таїнства Покаяння. Якщо є можливість, добре сповідатися перед кожною проповіддю.
Молитовність. Чиста совість проповідника – умова теплої та богоугодної молитви, без якої неможливо успішно здійснювати благовіст Слова Божого. Різноманітні види діяльності християнина в світі, повинні освячуватися молитвою, у якій випрошується благословення й допомога Спасителя, Який сказав: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15. 5). Доброчинність і плоди молитви такі, що без неї не може обійтися ніяка добра справа, слово чи думка. Тим паче неможливо без молитви здійснювати справу особливого божественного Промислу – проповіді Євангелія.
Дуже повчальним є святоотецьке вчення про значення молитви в проповідницькому служінні. У “Християнській науці” блаж. Августина цьому питанню приділено велику увагу. Отець Церкви навчає, що кожна проповідь повинна починатися молитвою: “Хто намагається силою слова свого запевнити інших у святому та благому, …той нехай спершу молиться й потім діє словом своїм”. Молитися треба перед кожною проповіддю незалежно від того, хто слухає або ж до якої кількості людей буде звернено слово. Для церковного благовісника не може бути маловажливих промов, бо ж йдеться про вічний порятунок людей. Тому завжди та скрізь проповідник має просити Бога про дарування благого слова.
Роботу над проповіддю слід поєднувати з постійною молитовною працею, оскільки лише Бог, за молитвою проповідника, може подати йому і корисні думки, і повчальні слова, такі необхідні пастві. “Хто знає, що саме повинно промовитись до нас у той, чи інший час, що вигідніше саме для наших слухачів, хто, – говорю, – знає, крім Того, Хто бачить серця всіх? Хто наставить нас, що необхідно та як треба сказати, крім Того, у десниці Якого і ми, і словеса наші?” – звертаючись до проповідників, запитує блаж. Августин.
Молитися проповіднику необхідно й за себе, щоб добре вимовити повчання, і за слухачів, щоб успішно сприймали звернені до них слова. У разі вдалого проповідування необхідно дякувати подавцю всіх благ – Богові. Бо знання й ораторські здібності хоча й мають велике значення в проповідницькому служінні, однак не можуть замінити побожних молитов, від яких пастирі повинні очікувати успіху більшого, аніж від ораторських прийомів.
Розглянувши значення молитви в особистісних питаннях проповідницької діяльності, треба вказати й на необхідність розвитку в проповідникові постійного молитовного настрою. Ця необхідність випливає із самої сутності його служіння, присвяченого питанням духовного життя. Закликаний бути керівником у цій царині, проповідник повинен мати духовний досвід і йти попереду своєї пастви. Однак, ця духовна досвідченість і мудрість здобуваються не стільки науковими заняттями, скільки молитвою, що просвічує розум і серце щирого пастиря.
Терпіння. Важкий і тернистий шлях у Царство Небесне, вузькі врата, що ведуть у життя вічне. Цей шлях вимагає сталості в подвигу спасіння, щоденної праці над собою. Тож усім Своїм послідовникам Христос заповів: “Терпінням вашим спасайте душі ваші”. (Лк. 21. 19). Особливо багато турбот, труднощів і скорбот лежить на хресному шляху пастиря Церкви Христової. Різні випробування, йменовані в духовній літературі спокусами, – доля тих, хто з чистим благоволінням і сердечною ревністю став до служіння Богові. “Якщо ти починаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси”. (Сир. 2. 1). Цю настанову завжди повинен пам’ятати молодий пастир-проповідник, адже саме на початку його пастирського шляху подвиг боротьби зі спокусами особливо важкий. Розпочавши ревно проповідувати Слово Боже й не бачачи гідних плодів своєї праці, пастир нерідко впадає у відчай і починає слабшати в своїх зусиллях. Цей вид пастирських спокус добре знаний отцями Церкви Христової. Великий проповідник і знавець душ людських свт. Іоанн Златоуст дуже докладно розглядає цей вид спокус і дає відповідні рекомендації. Передусім, проповідник не повинен чекати від своїх намагань негайних результатів. “Хіба ми обіцялися уловити (тобто виправити життя слухачів) за один день?” Не слід також чекати від проповіді відчутної користі, яку можна було б виміряти кількістю переконаних проповідником людей і кількістю та якістю їхніх справ. Одне тільки слухання проповіді, увагу до неї Святитель вважає запорукою успіху. “Тому що, власне, від слухання, – говорить він, – і доходять до вчинення. Хоча б ти й не робив, але будеш соромитися за гріх; хоча б і не робив, але зміниш напрям думок; хоча б і не робив, але засуджуватимеш себе за те, що не робиш. Звідки цей самоосуд? Він – плід моїх слів. Коли ти скажеш: «на жаль, я чув і не роблю», – це «на жаль» є початок зміни на краще”. Учитель Церкви вважає, що малоплідність проповіді повинна не розхолоджувати проповідника, а, навпаки, спрямовувати до ще більш плідної праці. Зерна пастирського слова, що постійно засіваються на ниві людських сердець, рано чи пізно, за сприяння Благодаті Божої, подарують бажаний результат. І той, що відринув слово пастиря сьогодні, зможе послухатися його, а той, хто й завтра відрине слово, може прислухатися до пастирських настанов через багато днів.
Причина безуспішності проповіді нерідко прихована в характері слухачів. Це буває в періоди крайнього духовного зубожіння та морального занепаду в людському суспільстві, розгулу гріховних пристрастей і пороків. Загальний моральний стан суспільства відбивається й на вдачі християн, покликаних бути сіллю землі. Духовне неуцтво, маловір’я, надмірна схильність до земних благ можуть знаходити собі місце в серцях парафіян православних храмів усупереч умовлянням і настановам пастиря. Однак, і в цьому разі не слід залишати паству без повчання, але з вірою і терпінням нести свій пастирський хрест. “Якщо ти не переконаєш сьогодні, – повчає св. Іоанн Златоустий, – переконаєш завтра; якщо й ніколи не переконаєш, отримаєш повну нагороду; якщо не переконаєш усіх, то, можливо, з багатьох деяких, бо й апостоли переконали не всіх людей, але до всіх простягали своє слово й отримували нагороду за всіх. Бог призначає вінці, дивлячись не на кінець подвигів, а на прихильність тих, що подвизаються”.
Ставлення проповідника до дару слова. Найвищий божественний дар людині – дар слова. Особливе піклування про цей дар повинен мати проповідник Слова Божого, використовуючи його з великою ревністю і відповідальністю. А лінощі й нехтування божественним даром можуть накликати на нього справедливий суд Божий. І все-таки турбота про дар слова у пастиря Церкви не повинна обмежуватися цариною проповідницької діяльності. Кожне його слово, промова, бесіда, незалежно від обставин, мусять бути відзначені печаткою істини та боговгодності. Усяка погрішність у слові, навіть через незнання, відповідно до вчення св. Іоанна Златоуста, викликає осуд Божий. А найбільш ненависний для Бога – свавільний словесний гріх. Було б помилкою в користуванні даром слова все зводити тільки до контролю над словами. Питання вимагає глибшого підходу. Згадаймо слова ап. Якова: “Хто не погрішає у слові, той є людиною досконалою” (Як. 3. 2). Отже, боговгодність, корисність наших промов є прямим наслідком нашої духовної досконалості, нашої моральної чистоти. Тому працю над гідним вживанням дару слова треба починати з удосконалення душі людини, “бо орган слова, – навчає єп. Феофан Затворник, – винятково є органом душі, призначеним для служіння їй одній”. На цей зв’язок душі та слова вказав Спаситель, сказавши, що те, що виходить з вуст – із серця виходить (Мф. 15. 18).
Першим кроком на шляху духовного вдосконалення проповідника Слова Божого повинна бути помірність у слові. Приклад цього подає великий учитель Церкви св. Іоанн Златоуст, який, готуючись до подвигу пастирського вчительства, наклав на себе обітницю помірності в слові. У його житії говориться, що він “утримувався від усякого марнослів’я та жартів і цим нагромаджував у собі духовні сили, що знадобилися йому згодом”. Подальшу працю проповідника слід спрямовувати на те, щоб говорити про угодне Христу. Найбільш боговгодними словами, на думку св. Іоанна Златоуста, є слова, сповнені милосердя та лагідності. Щирий пастир, будучи злословленим – благословляє, а будучи ображеним – молиться за кривдника. “Якщо ж ти не можеш благословляти проклинаючого, – вчить Святитель, – принаймні мовчи й перебувай так доти, поки при належному старанні й поступових успіхах не досягнеш того й не придбаєш вуста, про які ми сказали”.
Далі св. отець запрошує послухати, як утворюються вуста диявольські, щоб ніколи не мати їх. Вони утворюються прокльонами, лайками, наклепами, клятвопорушенням. Для християнина, а тим паче пастиря – це неприпустиме зло, хоча б тому, що диявольські слова вимовляються устами, якими вдостоюємося споживати і плоть Господню. Слова, бажані Христу, і слова диявольські – лише прояв внутрішнього стану людини, своєрідне дзеркало її душі. Тож пастир-проповідник повинен навчати свою душу побожності, бо тільки доброчесна душа може створити вуста, подібні до вуст Христових.
Боротьба з пороком марнославства. Працюючи над очищенням своєї душі, молодий проповідник повинен особливу увагу приділяти боротьбі з гріхом марнославства. Цей порок небезпечний для тих, хто ревно й ретельно трудиться на ниві пастирського благовісту. Хоч якими чистими та боговгодними були б наміри пастиря стосовно справи духовної освіти пастви, у глибині душі, зовсім непомітно для його свідомості, можуть виростати пристрасті марнославства та гордині. Успішність проповідницьких виступів, похвала від слухачів можуть поволі підживлювати їх. Проповідника, полоненого людською славою, згідно зі святоотецьким ученням, можна справедливо назвати перелюбником Слова Божого. Для боротьби з цим пороком треба поставити собі за правило завжди мати тільки одну мету повчань – догодити Богу. Проповідник повинен не зважати на похвалу від слухачів. Більше того, він мусить, за словами св. Іоанна Златоуста, привчитися нехтувати похвалами, оскільки без цього не зберегти силу слова. Однак боротьба з пристрастю марнославства складна й не завжди успішна внаслідок непомітності та вкорінення її в душі пастиря. Людські старання в боротьбі з нею бувають малоплідними. У таких випадках проповіднику нерідко подається Божественна допомога. У виховних цілях попускають йому різні спокуси, до яких можна віднести тимчасове охолодження до справи благовісту, невдалі проповіді, а також холодність і навіть недоброзичливість слухачів. Усі ці спокуси навчають пастиря догоджати не людям, а Богу, шукати слави не людської, а Божої. Знесені з християнським терпінням, вони очищають і піднімають дух пастиря, вводять його в царину благодатного духовного життя.
Відповідність життя пастиря проповідуваному вченню. Ми розглянули деякі питання зі сфери духовного життя пастиря, що мають безпосереднє відношення до проповідницької діяльності. Усе це лише своєрідні “штрихи” його духовного зображення. А цілісний вигляд церковного проповідника створюється одним, але дуже ємним поняттям – життям. Саме життя проповідника, у всіх різноманітних його проявах – у думках, словах, справах і вчинках – має найбезпосередніше відношення до справи пастирського вчительства. За своєю ідейною основою вчительство й життя проповідника повинні бути нероздільні. Проповідник християнських ідеалів, передусім, повинен сам бути їх наслідувачем. Даючи настанови апостолам – першим провісникам Євангелія – Христос сказав: “То нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи й прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5. 16). Заповідь Спасителя має пряме відношення до кожного пастиря Церкви Христової: проповідуване ним вчення повинно стати не тільки його знанням, а й самим його життям. Більше того, саме побожне життя пастиря, що складається з відповідних справ, повинно випереджати повчальну діяльність пастиря. На це вказує Спаситель, назвавши великим у Царстві Небесному того, хто сам виконає його заповіді, а потім й інших навчить: “Хто створить і навчить, той великим наречеться в Царстві Небесному” (Мф. 5. 19). Оскільки справи набагато ясніше слів навчають тих, хто дивиться на нас. Через це божественні заповіді повинні вивчатися проповідниками не тільки з пізнавальною метою, а, передусім, для того, щоб вони могли їх “виконати в самому житті своєму”.
Питання про значення життя проповідника в справі церковного благовісту докладно розглянуто в “Християнській науці” блаж. Августина – першій і найдавнішій Гомілетиці. У своїй праці отець Церкви вказує, “що хоч як була б піднесена проповідь наша, але в справжній перемозі над слухачами завжди більше ваги й сили має життя проповідника, ніж слово його”. Правдивий проповідник Слова Божого, боячись Бога і турбуючись про людей, піклується про те, що добропохвальним є перед Богом і людьми, прагнучи бути зразком для інших. Тільки такий проповідник може змусити з покірністю слухати себе. Блаженний Августин вважає, що недолік красномовства й мудрості в словах цілком може бути відшкодований добрим прикладом життя проповідника, оскільки спосіб життя його та поведінка є повсякчасним безмовним повчанням.
Не міг учитель Церкви обійти мовчанням і питання про негідних проповідників. Передусім, на основі Слова Божого він вирішує питання про те, чи корисна, загалом, проповідь таких пастирів. Ось думка Святителя: “Хто іншим проповідує мудро та красномовно, а сам живе невірно, той, без сумніву, навчає багатьох ревних любителів істини, хоча своєї душі не спасає, – за Писанням (Сирах 37. 22). Через що й Апостол говорить: “чи ж бо лицемірством, чи істиною Христос має бути проповідуваним” (Флп. 1. 18). Це означає, що Христос є істина, але що й ця найчистіша істина може бути проголошувана не істиною, тобто правильне та щире може проповідувати той, хто має неправильне та брехливе серце… Добрі християни з покірністю слухають, у цьому випадку, не людину, хоч якою вона була б, а Самого Господа, що промовляє: “все, що лише кажуть вам дотримуватись, дотримуйтесь і чиніть, за вчинками ж їхніми не дійте; бо вони кажуть і не діють” (Мф. 23. 3). Однак, до цього сказаного, Святитель додає, що незрівнянно більшу користь мали б такі проповідники, якби перш за все самі виконували те, про що проповідують іншим. Не виключає блаженний Августин також можливість шкідливості від проповіді неправдивих проповідників. Бо чимало є таких слухачів, що захисту свого порочного життя шукають у поведінці своїх настоятелів і вчителів, розмірковуючи в душі своїй: “для чого ти сам того не робиш, що мені заповідаєш?”. Такі слухачі нехтують Словом Божим, проповідуваним ним. Аналогічну думку можна знайти й у преп. Ісидора Пелусіота, що вбачає небезпеку для божественної проповіді від тих пастирів, які роблять противне тому, про що говорять. Такі проповідники змушують слухати їхні промови не інакше як байки. Питання взаємозв’язку життя та слова проповідника піднімається у вченнях ранньохристиянських отців Церкви. Св. Ігнатій Богоносець у Посланні до Єфесян пише: “Краще мовчати й бути, ніж говорити й не бути. Добра справа вчити, якщо той, хто навчає, чинить так”.
Підбиваючи підсумки святоотецького вчення про значення життя проповідника в справі церковного благовісту, звернімося до настанов св. Іоанна Златоуста. Великий учитель Церкви не обмежує пастирське вчительство рамками словесного повчання. Він розуміє його в більш широкому змісті: “найголовніша мета повчання та, щоб і справами, і словами привести тих, що навчаються до того блаженного життя, що заповідав Христос, і кожна з цих двох частин (тобто справ і слів) потребує іншої, щоб будова була досконалою”.
Благодатна “помазаність” у слові. З моральністю проповідника Церкви Христової тісно пов’язані властивості його проповіді. Одна з таких властивостей проявляється у благодатній силі його слів. Ця властивість є особливим даром благодаті Божої до сприйняття проповідуваних істин. У Гомілетиці такі благодатні обдарування заведено називати терміном “помазаність”. Слова повчання проповідників, що мають благодатне помазання, завжди бувають “із владою”, подібно до того, як це було в Самого Пастирначальника Господа Ісуса Христа (Мф. 7. 29).
До проповідників, що мали благодатну силу слова, передусім треба віднести великих кападокійців, а також св. Спиридона Триміфунтского, преп. Єфрема Сиріна, блаж. Августина та багатьох інших. Дар помазаності мали світильники Православної Церкви: свв. Димитрій Ростовський, Тихон Воронезький, Феофан Затворник, прав. Іоанн Кронштадтський, – а також видатні вітчизняні проповідники, такі як митр. Платон (Левшин), митр. Філарет (Дроздов), архієп. Інокентій (Борисов), прот. Валентин (Амфітеатров), митр. Микола (Ярушевич). Наочний приклад дії божественної благодаті за допомогою проповідницького слова міститься в життєписі св. Спиридона Триміфунтського. Будучи учасником I Вселенського собору, Святитель вступив у змагання з грецьким філософом, який захищав арієву єресь. У результаті бесіди супротивник православ’я зробився його ревним захисником і прийняв святе водохрещення. Після розмови зі святим Спиридоном, звернувшись до своїх друзів, філософ сказав: “Слухайте! Поки змагання зі мною велося за допомогою доказів, я виставляв проти одних доказів інші та своїм мистецтвом сперечатися відбивав усе, що мені представляли. Та коли замість доказу від розуму з вуст цього старця почала виходити якась особлива сила, докази стали неспроможні проти неї, бо людина не може противитися Богу. Якщо хтось із вас може мислити так само, як я, то нехай увірує в Христа й разом зі мною нехай піде за цим старцем, вустами якого говорив Сам Бог”.
З цього прикладу видно, що помазаність є чудовим духовним даром проповіднику Слова Божого, який приносить рясні плоди на ниві церковного вчительства. З цього приводу в одному з гомілетичних посібників є такі слова: “дару помазання в проповіді не можна досягти ні наукою, ні власними природними зусиллями, ні тривалими вправами для здобуття навичок проповідування; він дається вибраному і найдостойнішому зі служителів слова, дається істинно віруючому, і з глибокою смиренністю, з багатьма зітханнями в молитві, як і дар чудес, яким у давнину супроводжувалася проповідь апостольська” (Мф. 10. 8). Аби здобути цей дар, проповідник має прагнути, щоб кожна його проповідь, більшою чи меншою мірою, була явищем духовного життя й сили, з чого й починається благодатна помазаність у слові.
Дієвість пастирської проповіді
Розглянуті нами моральні риси, духовні чесноти проповідника Слова Божого належать не лише сфері пастирської етики й духовного життя, а мають безпосереднє відношення до проповідництва, бо визначають дієвість пастирської проповіді. Дієвою є та проповідь, що наставляє паству, впливає на думки, почуття, волю слухачів, сприяє духовному відродженню та моральному зростанню слухачів, вселяючи в їхні душі слово Христове (Кор. 3. 16). Причини такого впливу приховано не в зовнішній вченості та прийомах красномовства – вони коріняться в глибині внутрішнього світу проповідника. Якщо Євангельське вчення, життя у Христі стали змістом цього внутрішнього світу, то слово проповідника завжди буває дієвим і з владою. І, навпаки, одне холодне, розумове засвоєння пастирем проповідуваного ним учення ніколи не принесе бажаних плодів. Преподобний Ісидор Пелусіот говорить, що коли слово не сполучається з діяльністю, воно немічне і не йде далі слуху, та коли підтверджується життям проповідника, то здобуває особливу силу й проникає всередину душі.
Тільки тоді можна вплинути на слухачів, переконати їх, коли особистість проповідника відповідає високим істинам проповідуваного ним учення. “Особистість що говорить, – пише проф. Н. Барсов, – не менш вагома для переконання слухачів, аніж сам зміст слова та його форма”. Таким чином, наставляти й відроджувати до нового життя на основі Євангелія може тільки той, хто сам відроджений для життя в Христі, чия душа освічена істиною Христовою. У цьому основа дієвості пастирської проповіді, її впливу на паству.
Історія Церкви зберегла численні приклади дієвості та непереборної сили пастирського слова. Ось деякі з них. За часів св. Іоанна Златоуста при імператорському дворі був усевладний царедворець Євтропій. Своїми інтригами та зухвалими витівками він викликав немилість імператора і був позбавлений усіх своїх посад. Йому загрожувала страта. Усі раділи падінню царедворця й були готові ще до здійснення законного правосуддя помститися за заподіяні їм кривди та насильства. Довідавшись про це, Євтропій звернувся до єдиного свого захисту – св. Церкви – і став шукати порятунку від розлютованої юрби у вівтарі, біля престолу Божого. Блідий, тремтячий чекав він драматичної розв’язки. Але ось перед переслідувачами царедворця з’явився св. Іоанн Златоуст і почав виголошувати повчання. Як живлющий, цілющий бальзам слова Святителя пом’якшили озлоблені серця жадаючих крові царедворця, нагадуючи їм про християнський обов’язок. Вщухнула бура пристрастей, зникла лють, і на очах присутніх з’явилися сльози. “Чи не пом’якшив я ваші почуття й чи не відхилив гнів? – говорить Святитель. – Чи не винищив жорстокість? Чи не схилив до жалю? Я дуже впевнений у цьому, і свідчать про те ваші обличчя й потоки зліз” (Слово з нагоди втечі Євтропія).
Благодатна проповідь пастиря може не тільки приборкувати бурі гріховних пристрастей, а й перероджувати людські душі. Приклад цьому – житіє преподобної Пелагії. До прийняття Водохрещення вона начальствувала над танцівницями Антіохії Палестинської, проводячи життя в ледарстві та блуді. Якось вона зайшла в храм і почула повчання святого єпископа Нонна про майбутній суд і воздаяння. Повчання так подіяло на Пелагію, що вона, обливаючись покаянними слізьми, просила Святителя про Водохрещення, після чого докорінно змінила своє життя.