“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Вчення святих отців та вчителів Церкви про проповідь

Настанови Спасителя і св. апостолів щодо проповідницького служіння були основним керівництвом для проповідників Церкви протягом перших століть християнства. У цю епоху віра пастирів була настільки сильною, благодатні обдарування настільки рясними, що благовісники Слова Божого не мали потреби в якійсь підготовці гомілетичного характеру. Благодатне натхнення було найкращим помічником пастиря в справі благовісту істини Христової. Так тривало до Оригена (182-251) – видатного християнського вченого-екзегета і проповідника. Ориген учив, що християнському проповіднику, крім натхнення, необхідні праця й попередня підготовка як у справі церковного вчительства загалом, так і в справі підготовки кожної окремої проповіді зокрема. Цей новий підхід до проповідництва Ориген здійснив у царині теорії та практики церковного вчительства. Будучи наставником Олександрійської, а потім Кесарійської богословських шкіл, він у проповідницькому служінні вимагав від своїх учнів – майбутніх церковних учителів і проповідників – ретельної праці, застосування всіх знань, усієї широти освіти. Відтоді в церковну проповідь почали проникати елементи штучності, які згодом перетворять живу пастирську бесіду на форму церковного красномовства.

Оригенівський підхід до проповідництва перебуває в прямому зв’язку із системою освіти, що практикувалася в його школі. Ориген вважав необхідним усебічне вивчення світських наук з метою застосування їх при виконанні завдань християнського богослов’я. Цей метод дав чудові результати: найкращі з учнів Оригена, такі як св. Георгій Чудотворець (211-270), Діонісій, єп. Олександрійський (+264) та інші шляхом критичного вивчення язичницьких наук, зокрема філософії, вільно та свідомо дійшли переконання в невимірній перевазі християнства з його вченням і життям перед язичницькими світоглядами. Це був знаменний факт, який засвідчив, що християнство своєю внутрішньою силою здобуло не лише моральну, а й наукову перемогу над язичницьким світом.

Серед наук, досліджуваних у школі Оригена, необхідно особливо відзначити риторику – науку про ораторське мистецтво. Знання та здібності, надбані при опануванні цією наукою, безумовно впливали на зовнішній характер церковної проповіді. Проте цей вплив не можна розуміти як наслідування початків ораторського мистецтва. Проповідь патристичного періоду – це, передусім, продукт особистої творчості проповідників, що є початком самобутнього, власне християнського ораторства, зі своєрідними формами мови, прийомами побудови й викладу. А, загалом, цей період характеризується негативним ставленням до ораторського мистецтва з боку видатних пастирів Церкви, які “лише терпіли певний вплив класичної формальної риторики” на церковну проповідь.

Саме до таких видатних пастирів Церкви треба віднести св. Кипріана Карфагенського (+258). Його погляд на проповідництво коротко сформульовано в посланні до єп. Доната. Ось витяг із цього послання: “Де мова йде про Господа Бога там просте і щире слово, яке шукає доказів віри не в красномовстві, а в силі самої речі. Жадай від мене не красномовства, а сили, не промов, прикрашених витіюватими зворотами, якими захоплюється юрба, а невишуканого, але сильного простою істиною слова. Ти почуєш від мене те, що знають перш, ніж навчаються, і що здобувається не низкою років, не тривалим міркуванням, але найкоротшим шляхом від благодаті, що відразу доставляє духовну зрілість”.

У цій короткій фразі Святителя відбито погляд на проповідь, як на такий вид діяльності, у якій головне значення має благодать Божа. У цьому неважко побачити продовження апостольських принципів проповідництва, що панували в стародавній Церкві. Але крім благодатної допомоги з неба пастирю Церкви, відповідно до повчання Святителя, необхідні старанне вивчення Священного Писання й Передання, а також праця над удосконаленням своїх знань, “бо той тільки досконало навчає, хто сам щоденно зростає та процвітає у вивченні кращого”.

Таким чином, проповідь, за свт. Кипріаном, є плодом благодаті й освіченості проповідника. Особливо важливим для проповідників є ставлення Святителя, що був до навернення в християнство ритором і адвокатом, до ораторського мистецтва. Він не залишає йому місця в діяльності пастиря-проповідника. Доля ораторства – сфера цивільного життя: “Нехай красномовство хизується своєю спритністю в судових місцях і серед народних зборів”.

Звернемося тепер до четвертого століття, “золотого віку” християнства. Четверте століття було особливо багате на видатні проповідницькі таланти, які залишили багату гомілетичну спадщину. Та попри це, у східних отців Церкви немає гомілетичної теорії в повному обсязі – їхнє вчення про проповідь має вигляд уривчастих, епізодичних зауважень. Спричинено це тим, що на Сході не було необхідності у певному гомілетичному керівництві: більшість християнських проповідників були талановитими й чудово освіченими людьми, тож не мали потреби у якомусь теоретичному посібнику. До того ж, саме в той період, як і в апостольський вік, проповідь найкращих церковних проповідників була явищем духу й сили, далеким від будь-якої штучності.

Спільною рисою гомілетичних настанов того періоду є те, що всі вони стали детальним розвитком ідей Священного Писання щодо проповідницького служіння. Так свт. Василій Великий (330-379) у моральному 70-му правилі проповідницьку діяльність пастиря обґрунтовує на прикладі вчення Христа Спасителя, апостолів і пророків. Тут він говорить про моральні чесноти проповідника, внутрішні можливості, головну мету і про предмети церковної проповіді.

У творах свт. Григорія Богослова (330-389) гомілетичний інтерес викликають вислови про синергізм двох сил в проповідництві: він вчить про благодатну допомогу, про необхідність освіченості та праці в справі церковного вчительства. У його працях, крім висвітлення загальних питань, зустрічається висвітлення і власних гомілетичних питань – про ставлення проповідника до ораторського мистецтва, про зовнішні впливи. Є у Святителя і програма предметів церковної проповіді, що служить розвитком і продовженням програми св. Ірінея Ліонського, викладеної у творі “Проти єресей”.

Деякі зауваження про проповідь можна знайти й у свт. Григорія Ніського. За словами проф. Н. Барсова, він узаконює натхнення від Бога, як продуктивну силу проповіді: “Той, що дав заповідь випробовувати Писання, дасть для цього й силу, за словом – Господь дасть промовистість благовіснику”. Щодо виголошення проповіді знаходимо зауваження у преп. Єфрема Сірина. Він радить говорити не суворо, а смиренно й мудро – “як говорить смиренний раб зі своїм домовласником”.

Особливої уваги заслуговує вчення про проповідництво свт. Іоанна Златоуста. Його твори містять ряд правил щодо особистості проповідника, формальної сторони проповіді, її змісту. Однак це вчення викладено не системно, а розкидано в окремих його працях. Значна частина цього вчення міститься в четвертому та п’ятому слові про священство. Передусім, Златоуст вказує, що проповідь є найдієвішим засобом у боротьбі з моральними недугами членів Церкви. Особливо ж необхідне слово пастиря тоді, коли душа людини ослаблена вірою в неправедні догмати. Пастирське напоумлення в таких випадках буває корисним не тільки для захисту своїх, а й для боротьби зі сторонніми. Хто поставлений учити інших, – говорить Святитель, – той повинен бути досвідченим у таких суперечках. Бо поразка пастиря може викликати велику спокусу й навіть загибель душ пасомих: вони бачитимуть не слабість проповідника, а нетвердість самого церковного вчення. Тож учитель Церкви закликає проповідників “піклуватися про слово”, щоб не уражатися стрілами ворогів. Він наполягає на необхідності освіченості для кожного пастиря-проповідника: “сила слова не природою дається, а здобувається освіченістю”. Тих же, хто не володіє здібностями й достоїнством вчителя, Святитель радить відлучати від проповідницької кафедри.

Предметом церковної проповіді, за Златоустом, повинно бути вчення про Царство Небесне, про душу й тіло людини, про ангельський світ, про пекло й покарання в майбутньому житті, про покаяння та його плоди, про щиру віру та єресь. “Це і багато чого іншого, набагато більше цього, повинен знати християнин, і про все це він повинен мати можливість дати відповідь тому, хто в нього про це запитає”. Святитель також навчає, що проповідник не повинен пристосовуватися до смаку слухачів, а має звіщати істину такою, якою вона є. Приділено увагу й зовнішній стороні проповіді: Златоуст говорить про необхідність введення вступної частини проповіді. Короткий огляд гомілетичного вчення Святителя варто закінчити його закликом невпинно працювати над удосконаленням сили слова, “бо хоча б хто довів її до вищої досконалості, і тоді він може втратити її, якщо постійною ретельністю не розвиватиме цієї сили”.

Досі ми розглядали окремі висловлювання св. отців і вчителів Церкви щодо тих чи інших гомілетичних питань. Але систематичний виклад правил проповідництва з’явився в V столітті на Заході, де тоді було небагато видатних проповідників, а богословська освіта перебувала на досить низькому щаблі розвитку. Саме тут і з’явилася перша Гомілетика – “Християнська наука” блаж. Августина, – призначена заповнити недолік спеціальних проповідницьких знань для пастирів-проповідників. Над своїм твором блаж. Августин працював з 397 по 427 рік. Вважаючи церковну проповідь поясненням слова Божого, він у першій частині своєї праці (1-3 книга) викладає способи знаходження правдивого змісту Священного Писання. Виклавши в першій частині все, що стосується герменевтики, другу частину своєї праці (4-та книга) автор присвячує власне гомілетичній теорії або ж способам повідомляти зміст Священного Писання іншим.

Друга частина праці починається розглядом питання про те, наскільки корисні заняття риторикою – наукою про правила світського красномовства. Блаж. Августин вважає, що цією наукою корисно займатися дітям, та й то не всім, а лише тим, які не зайняті чимось більш важливим, аніж риторика. Для людей старшого віку ці заняття небажані – риторика не настільки важлива, щоб для її вивчення витрачати вже зрілі, тим паче похилі роки життя людського. А стосовно церковного красномовства, то найкращим способом стати хорошим проповідником є читання священних книг і церковної літератури. Знаючий Слово Боже наскільки мудрий, настільки і красномовний. Він один володіє красномовством, якого не має найкращий зі світських ораторів. Для прикладу блаж. Августин наводить ап. Павла, який не навчався красномовству й не переймався ним, але в нього зустрічаються промови, що є вершиною ораторського мистецтва. Так, у словах Апостола: “Хвалимося і скорботами, знаючи, що від скорботи відбувається терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не посоромить, бо любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим, даним нам” (Рим. 5. 3-5), – учитель Церкви вбачає риторичну фігуру, що називається ліствиця чи поступове сходження. Причина красномовства Апостола, звичайно, не в знанні правил риторики, джерело його – у вищій мудрості. Це зауваження блаж. Августина має глибокий психологічний зміст. Мудрість людини – це гармонійний розвиток її духовних сил, багатство внутрішнього світу, розумових здібностей. Слово є зовнішнім проявом цього духовного багатства. Тому щира мудрість неминуче робить красивою та змістовною мову людини. Ця закономірність більшою мірою стосується причетних до мудрості божественної. У таких людей красномовство йде за мудрістю “як невідступна рабиня”.

Велику увагу приділяє блаж. Августин зовнішній стороні проповіді. У кількох главах він докладно розглядає вимоги до ясності та зрозумілості мови проповідника. Зовнішньої сторони проповіді стосується і вчення про три види проповідницького стилю. Мова проповідника повинна впливати на розум, почуття й волю слухачів. Цим завданням повинен відповідати певний стиль мови проповідника: простий – найбільш придатний для передачі християнських істин, середній – при похвалах і осудженнях, піднесений – в особливих випадках пастирської практики.

Для успішного проходження проповідницького служіння пастир Церкви мусить читати й вивчати Священне Писання, твори святих отців, глибоко молитися, вести суворе побожне життя. Пастирям, які не можуть скласти власне повчання, блаж. Августин радить “вивчати на пам’ять і пропонувати народу” чужі проповіді.

Крім розглянутого твору, блаж. Августин написав працю гомілетичного характеру – “Про оголошення ненавчених” – із настановами пастирям щодо катехізичних повчань.

Після блаж. Августина найвагоміший внесок у гомілетичну науку зробив свт. Григорій Двоєслов (+604). Його твір “Правило пастирське” присвячено питанням пастирства та проповідництва. Думку про проповідництво можна назвати провідною в цьому творі. Міркування на цю тему займають дві третини праці та є окремою її частиною. У перших розділах Святитель перелічує моральні вимоги до тих, хто бажає прийняти на себе подвиг пастирського служіння. Це було необхідно через неуцтво кліру й занепад проповіді на Заході в розглядувану епоху. На думку свт. Григорія, для успішного здійснення пастирських і проповідницьких обов’язків необхідні бездоганне в моральному плані життя пастиря й відповідна освіченість. Основою останнього є ретельне й докладне вивчення Слова Божого. В одинадцятій главі своєї праці св. отець наполегливо проводить думку про необхідність попередньої підготовки пастиря до високого служіння. Третя частина цього твору названа “Про те, яким чином пастирю, що законно досяг пастирського служіння і згідно зі своїм саном живе, слід повчати й наставляти свою паству”. Для того, щоб, по змозі, охопити всі випадки, що зустрічаються в практиці пастиря проповідника, Святитель всю частину розділив на 42 глави у яких послідовно розбирає гомілетичні питання, пов’язані з особливістю статі, віку, соціального й сімейного стану, стану здоров’я та моральності слухачів. Ці настанови мають велику цінність для пастиря-проповідника. Провідною думкою третьої частини є те, що проповідник у своїх промовах повинен пропонувати завжди те саме вчення Слова Божого й Церкви, але не тим самим способом. Кожен спосіб повинен визначатися вищевказаними особливостями слухачів. Свій підхід до вирішення гомілетичних завдань святий отець підтверджує словами свт. Григорія Богослова про те, що не всім відповідає однакове повчання при неоднакових умовах стану людей. Часто корисне для одних буває шкідливим для інших. Але тому, що в церкву приходять слухачі різних категорій, то найкращий спосіб уникнути ускладнень, за Святителем, – це триматися золотої середини, яка полягає в тому, щоб проповідник уникав крайнощів: дівоцтво треба вихваляти так, щоб не образити шлюб, слабких спонукувати до подвигів так, щоб не загордилися сильні.

“Правило пастирське” свт. Григорія Двоєслова – найкращий зразок суто церковного й водночас наукового підходу до розкриття питань пастирського вчительства. Маючи багато спільного з гомілетичним ученням інших отців і вчителів Церкви, твір св. Григорія містить у собі нове слово: у ньому висвітлено не тільки загальні положення християнського вчительства, а й у систематичному порядку розібрано особистісні питання проповідницької практики.

Гомілетика в Східній і Західній Церкві розвивалася різними шляхами. Основне значення для теорії церковної проповіді на Заході мали твори блаж. Августина і свт. Григорія Двоєслова. У святоотецькій Гомілетиці головну увагу приділяли змісту проповідей, першорядної важливості було також питання про моральні риси та спосіб життя пастиря-проповідника. Але святоотецький напрям у проповіді на Заході невдовзі було втрачено. Церковну проповідь почали відносити до царини звичайних словесних здобутків, що мають лише особливу – повчальну мету. Слідом за цим теорію проповіді почали розглядати як один із розділів риторики, а проповідь – як вид ораторської промови. Таку точку зору на сутність церковної проповіді в Гомілетиці заведено називати риторико-телеологічною.

У середньовіччі Гомілетика, як і будь-яка наука на Заході, мала схоластичний характер. Схоластична гомілетика передбачала підпорядкування змісту проповіді певній формі: вона нав’язувала суворі правила вибору й розкриття теми, побудови проповіді, застосування риторичних прийомів. Таким чином, праця над проповіддю зводилася до механічного застосування правил ораторського мистецтва. Усе це сковувало думки й почуття проповідників, убивало живе, творче ставлення до справи церковного благовісту.

Розробкою питань суто гомілетичного характеру тоді ніхто не займався. Праці середньовічних гомілетів переслідували тільки практичні цілі, тож їхні посібники помалу перетворилися на “збірки ні до чого непридатних правил проповідництва, які вбили зрештою живе проповідницьке слово й поставили на його місце сухі, безжиттєві схоластичні міркування на певні теми за визначеним зразком”. Згодом проповідь на Заході занепала та втратила свою церковну природу. Під впливом схоластики й так званого “відродження наук” вона вже нічим не відрізнялася від світської ораторської мови. Поступово дійшло до того, що проповідники почали брати матеріал для своїх повчань із творів світських письменників і навіть сатиричних поем. Важливим недоліком церковного вчительства на Заході тієї доби є також негідна поведінка проповідників на кафедрі, які під час своїх виступів допускали непристойні рухи тіла, робили гримаси, дозволяли цинічні жарти. Таким чином, від проповіді не залишилося нічого церковного, окрім того, що її промовляли в храмі.

Такі проповіді не могли не викликати невдоволення слухачів. Перший протест висловили представники гуманізму. У своїх творах вони критикували аномалії схоластичної проповіді й виклали своє вчення з даного предмету. Іоанн Рейхлін у своєму творі, присвяченому проповідницькому мистецтву (liberti congestorum de arte praedicandi, 1504 р.), ратує за порятунок проповіді від схоластичної безжиттєвості та зловживань, учить про правильну пронунцію (зміст) і правильну акцію (рухи тіла). Мистецтво проповідувати, за Рейхліном, це вміння навертати людей до чеснот і божественного споглядання через вивчення Священного Писання. А щодо побудови проповіді Рейхлін точно наслідує правила класичної риторики. Другий аналогічний твір належить Еразму Роттердамському (Есс1е!, 1535 р.). На початку своєї праці Еразм говорить про висоту покликання проповідника, його обов’язки та чеснотність. Окрема частина праці розповідає про форму проповіді та її побудову, а останню, четверту частину, присвячено матерії проповіді. Еразм, перебуваючи під помітним впливом учення блаженного Августина, говорить про використання Священного Писання й інших джерел проповіді.

Велику реформу проповіді на Заході провів Лютер, спробувавши повернути її до біблійного змісту, а також до простоти та невишуканості мови. Під впливом проповіді й гомілетичних порад Лютера, в протестантів з’явилося прагнення до звільнення теорії та самої проповіді від схоластичних тенет. В епоху Реформації на Заході дедалі виразніше усвідомлюється, що світська риторика й теорія проповіді – дві самостійні науки з цілком різними принциповими положеннями й завданнями. І, з часом, теорія церковної проповіді помалу піднімається до рівня богословської науки, яка своїм предметом має вчення про проповідь – церковну мову, що має особливий дух, характер і зміст. Таке розуміння теорії церковної проповіді привело до появи нового найменування науки – вона стала називатися гомілетикою. Ця назва підкреслювала повну незалежність цієї науки від риторики й відбивала новий принциповий підхід до проповідництва. Надалі, коли теорія проповіді на Заході знову втрачала незалежність і підпадала під вплив риторичних і логічних шаблонів, зникала, замінюючись якоюсь іншою, і сама назва науки гомілетика.

Розвиток протестантської гомілетики безпосередньо пов’язаний із розмаїтістю розуміння лютерових правил в царині віри та життя, що призвело до розмежування протестантів на безліч течій. Ці течії, у свою чергу, породили “легіони Гомілетик” – незліченну кількість гомілетичних творів, що віддзеркалювали найрізноманітніші підходи до справи проповідництва. Розглянемо основні гомілетичні течії на Заході того історичного періоду.

З початком Реформації почався, як уже було сказано, процес звільнення гомілетики від впливу риторики. Усе ще існуючий схоластичний підхід до питань проповідництва відсувається на задній план і увага зосереджується на предметах християнської віри, що викладалися загальнодоступно, з біблійною простотою. Такому підходу до справи проповідництва вельми сприяв пієтизм, що став опановувати суспільною свідомістю. Однак, уже в середині XVIII століття, під впливом пануючих тоді філософських ідей, з’являється новий напрямок у проповідництві, представники якого використовували кафедру проповідника не тільки для дослідження біблійних питань, а й для розв’язання філософських проблем. Ця теорія висувала до проповіді суворі методичні й логічні вимоги та породила в проповідництві крайній раціоналізм. Проти крайнощів філософського напряму в проповіді виступив знаменитий лютеранський проповідник і гомілет того часу Лоренс Мосгейм. Насамперед він вирішив суворо розмежувати сферу філософії та богослов’я. В одній зі своїх праць він проводить думку про те, що головним у проповіді є повчання народу за допомогою розбору й пояснення Священного Писання, а не виклад якоїсь філософської теорії. Але, попри протести гомілетів, подібних Мосгейму, раціоналістичні віяння в гомілетиці, під впливом ідей освіти, посилюються. Віру в надприродне почали вважати забобоном, а проповідь почала переслідувати чисто практичні, земні цілі. Утилітаризм міцно вкоренився в протестантській гомілетиці, а через неї й у проповіді.

Початок XIX століття ознаменувався новим впливом логічних і риторичних правил у теорії проповідництва. Відповідно до цього напряму, філософські за змістом проповіді повинні були мати вишукану художню форму. Таким чином, у перші десятиліття XIX століття Гомілетика знову втратила самостійність і зазнала впливу світських наук.

Свою самостійність Гомілетика, як богословська наука, знайшла в зв’язку з розвитком на Заході системи Практичного богослов’я. Велике значення в становленні цієї системи мали ідеї Шлейермахера (1834 р.) і його послідовників. Замість відомого в той час найменування “Пастирське богослов’я” він назвав практичну сферу богослов’я її власним ім’ям – “Практичне богослов’я” – і чітко окреслив межі практичних дисциплін. Серед цих дисциплін особливу увагу було приділено теорії проповідництва, і відтоді вона міцно посіла місце в системі наук практичного богослов’я. Шлейермахер разом зі своїми послідовниками (Швейцер, Гарнак) протиставляв риторико-телеологічним поглядам на проповідь католицьких гомілетів своє вчення про богослужбово-сакраментальну природу проповіді. Проповідь, відповідно до цього вчення, є передусім богослужбовим актом і має сакраментальну (священну) природу, оскільки є плодом дії в людині божественних сил. Попри все розмаїття думок, настільки характерних для протестантської науки, цей погляд на сутність проповіді є основним у протестантській Гомілетиці. Його вплив є найістотнішим і сьогодні. Щодо подальших гомілетичних розробок протестантських богословів, можна сказати, що вони є повторенням чи переробкою праць своїх знаменитих попередників. Поки в протестантському середовищі раціоналізм і утилітаризм вели непримиренну боротьбу з пієтизмом за вплив на теорію та практику проповідництва, у католицьких країнах гомілети наслідували проповідницькі традиції схоластики, а в найкращому випадку – вчення блаж. Августина. У Франції проповідь досягла значних успіхів у творчості знаменитих Массильона, Боссюета і Бурдалу, а в царині теорії проповідництва великий авторитет мало вчення про проповідь Фенелона. Фенелон і йому подібні гомілети намагалися вберегти проповідь від крайнощів різних гомілетичних теорій.

Виклавши основи вчень про проповідь представників західних гомілетичних шкіл, проаналізуємо їх з погляду православного богослов’я. Як уже було сказано, пануючими на Заході є два погляди на християнську проповідь: риторико-телеологічне (у католицизмі) і богослужбово-сакраментальне (у протестантизмі).

Критичний аналіз риторико-телеологічного погляду на проповідь виявляє його однобокість. У справі проповідництва, безумовно, велике значення мають здібності й підготовка проповідника, але церковне слово не може бути риторичним здобутком і здатність до усної творчості не є вирішальною в справі благовісту Христового. Оскільки, відповідно до вчення Слова Божого, сутність християнської проповіді виявляється “не в переконливих словах людської мудрості, але в з’явленні духу й сили” (1 Кор. 2. 4). Із цього священного тексту випливає, що проповідь у своїй суті не має нічого спільного з людським мистецтвом і риторичними знаннями. Христос послав на проповідь не мудреців і ораторів, не книжників і фарисеїв, а простих рибалок, у яких не було облуди й лукавства (Ін. 1. 47). Таким чином, риторичні здібності – краса та привабливість мови, логічна стрункість викладу думок – у церковній проповіді є справою несуттєвою. До того ж, мета риторики – переконати шляхом зовнішніх прийомів і способів (телеологічність) – не збігається з метою церковної проповіді. Заради наперед визначеної мети в християнстві не допускається будь-який тиск на особистість людини. Саме Євангельське вчення допускає вільний вибір людиною життєвих цінностей. “Якщо хто хоче йти за Мною, – говорить Спаситель, – нехай зречеться себе, і візьме хрест свій” (Мф. 16. 24).

Щодо визнання за проповіддю богослужбово-сакраментальної природи, необхідно сказати таке. Відповідно до церковного вчення, сила Божа, особливі благодатні дари подаються в Таїнствах Церкви, найважливіше з яких – таїнство Євхаристії – служить серцевиною Богослужіння. Проповідь не повідомляє безпосередньо таких дарів, тож не може бути визнана однорідною з Таїнством і Богослужінням. І якщо проповідь з апостольських часів була зв’язана з Літургією, то причину цього треба вбачати в необхідності роз’яснення Слова Божого, що читалося за Богослужінням, а не в священно-благодатному характері проповіді. До того ж проповідь не завжди буває зв’язана з Богослужінням. Багато проповідей Христа Спасителя, св. апостолів і їхніх послідовників дуже часто виголошувалися поза богослужбовими зібраннями.

Таким чином, не впадаючи в крайнощі, не можна погодитися з кожним із вищевикладених поглядів на природу церковної проповіді. Ці погляди виражають віросповідні особливості і є окремими пунктами в системах католицького та протестантського богослов’я.

В епоху візантизму (525-1453) основним посібником для гомілетичної освіти проповідників були твори отців і вчителів Церкви. Керівне значення в проповідницькому служінні мали також окремі канонічні правила, розроблені на Вселенських і Помісних соборах. Приміром, Трульський собор (692 р.) дев’ятнадцятим правилом наказує предстоятелям Церков виголошувати слова повчання для кліру й народу повсякчас, особливо в дні недільні. У цьому ж правилі говориться про необхідність брати судження зі Священного Писання і не відступати від учення богоносних отців. Ці положення було закріплено на VII Вселенському соборі. Причини, що викликали появу цих канонічних визначень, обумовлені історичними обставинами того часу: на Сході велися догматичні суперечки, тож у сфері повчальної діяльності пастирів Церкви необхідно було покласти певні межі.

Наступним чинником, що визначив стан церковного проповідництва, стала візантійська система освіти. Більшість православних пастирів одержували ґрунтовну загальну та спеціальну богословську підготовку. Це було передбачено вимогами, що висувалися до кандидатів на священство, які мусили добре знати Священне Писання, розбиратися в питаннях догматичного та канонічного вчення Церкви.

Навчалися майбутні пастирі-проповідники в звичайних навчальних закладах. Процес їхньої підготовки складався з кількох етапів. Перші етапи передбачали вивчення дисциплін тривіуму та квадріуму. До першого входили граматика, риторика й діалектика, до другого – математика, музика, астрономія та фізика. Викладання цих дисциплін мало на меті виховання освіченої та культурної людини суспільства з розвиненими пізнавальними здібностями. Тривіум і квадріум були основними етапами шкільної підготовки. Потім починалося знайомство з метафізикою – філософською наукою, що займалася дослідженням природи сущого та пізнанням духовних принципів буття. Завершувався курс усвідомленням вищого знання – богослов’я, що йменувалося первинною філософією. Треба сказати, що у Візантії з великою шанобливістю та благоговінням ставилися до занять богословською наукою. Вивчення дисциплін, що передують богослов’ю, вважалося підготовчим етапом до пізнання істин Божественного Одкровення. Світська наука, на загальновизнану думку, була лише служницею божественної мудрості. Цієї системи освіти у Візантії дотримувалися протягом багатьох століть. Слід окремо згадати про Патріаршу Академію, засновану імператором Олексієм I Комнином у Константинополі при патріархії (XI ст.). Програму навчання в цьому духовному навчальному закладі було зосереджено на біблійній екзегезі. Поряд із цим слухачі одержували риторичну підготовку під керівництвом магістра риторів. Навчали в цій Академії і світських наук: велися заняття з предметів квадріуму, а також із механіки, оптики, медицини та філософії. Крім вищих і середніх навчальних закладів у системі візантійської освіти існували навчальні заклади й вужчого профілю. До них треба віднести школи, де основними дисциплінами були граматика та риторика. Це були школи так званого граматико-риторичного напряму. Особливістю візантійської освіти був звичай засновувати школи при храмах.

Розгляд особливості візантійської системи освіти має прямий стосунок до питань церковного проповідництва на Сході, бо саме у візантійських школах здобували освіту й необхідну підготовку пастирі-проповідники. Глибока релігійність візантійців, добре знання Біблії, християнської догматики та моралі, творів отців Церкви можуть свідчити про якість виховання й освіти в цих школах. Вирішальне значення для проповіді мало знання пастирями святоотецьких творів і навчання риториці. Зі святоотецьких творів вони засвоювали не лише гомілетичні настанови, а й вибір предметів проповіді, способи викладу. Авторитет святоотецької спадщини був настільки великим, що вся візантійська проповідь мала наслідувальний характер. Відомий гомілет минулого століття прот. М. А. Поторжинський з цього приводу писав: “Майже всі проповідники, що наслідували Златоуста, є його послідовниками: Прокл Константинопольський, Тит Бострський, Євлогій і Кирило Олександрійські, Єпіфаній Кіпрський та інші так подібні між собою і за напрямом, і за вибором предметів і образів, що видатні риси в їхніх проповідях є вираженням не особистого їхнього погляду і таланту, а загального літературного звичаю… Як думки, так і спосіб чи манера вираження їх у проповідників візантійського періоду цілком подібні: здається, начебто вони члени однієї родини, що мала свої певні ідеї та раз і назавжди усталені форми для їх вираження, від яких ніхто не смів відступати”. Характерними рисами проповіді візантійського періоду є перевага догматичного й історичного змісту над повчальним, певна абстрагованість від питань реального життя, а в зовнішньому вираженні – витіюватість, риторизм за всіма правилами шкільного красномовства.

Стосовно науки про церковну проповідь можна сказати, що в цей період досить повної теорії церковного красномовства не існувало. Предмет і зміст проповідей визначалися святоотецькою спадщиною, а форма й зовнішня сторона – риторикою, що була пристосована для потреб проповідництва.

Щодо проповідництва інших Православних Церков Сходу можна сказати, що воно цілковито, або значною мірою, перебувало під впливом візантійських проповідницьких традицій.