“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Біблійні основи теорії церковної проповіді

Головне значення в церковному проповідництві та його теорії має вчення про даний предмет Христа Спасителя і св. апостолів.

Найважливішим джерелом у цій сфері є настанови Ісуса Христа щодо проповідницького служіння. Христос говорив про благодатну допомогу Святого Духа провісникам Слова Божого (Ін. 14. 26), про умови моральної сили проповіді (Мф. 10. 8), про внутрішні чесноти й життя проповідника: “від переповненого серця говорять вуста” (Мф. 12. 34), “хто створить і навчить, той великим наречеться в Царстві Небесному” (Мф. 5. 19). Промови Спасителя містять вказівки на предмет християнської проповіді: “проповідуйте, що наблизилося Царство Небесне” (Мф. 10. 7). До цього предмету слід віднести й усе те, чого навчав Христос під час Свого громадського служіння. Настанови Спасителя про проповідництво не вичерпуються вченням про проповідь і особистість проповідника. Христос говорить про значення благовісту для слухаючих: за допомогою проповіді вони повинні пізнати істину й істина ця зробить їх вільними (Ін. 8. 32). А в притчі про сівача Він указує на значення духовного стану слухачів для сприйняття зернин благовісту (Мф. 13. 4-23).

Наступним за вагомістю джерелом Гомілетики є апостольські настанови про проповідь. Чільне місце серед них належить ученню ап. Павла про природу церковного благовісту. Відповідно до цього вчення природа проповіді визначається як явище духовного порядку. “Слово моє і проповідь моя, – говорить Апостол, – не в переконливих словах людської мудрості, але в виявленні духу й сили” (1 Кор. 2. 4). У цьому треба вбачати головну відмінність християнської проповіді від будь-якого виду мови не церковного характеру. Християнська проповідь, передусім, – це прояв духу й сили. І за своїм предметом і за своїми внутрішніми властивостями вона має божественне, надсвітове походження. Своїм змістом вона охоплює питання духовного життя, а її метою є спасіння людини й успадкування нею Царства Небесного. Саме тому, проповідуючи Євангеліє, апостоли зіштовхнулися з неприйняттям цього вчення тими, хто жив за правилами плотського мудрування й не міг піднестися до сприйняття істин духовного життя. “Іудеї вимагають чудес, – говорить ап. Павло, – елліни шукають мудрості” (1 Кор. 1. 22). У відповідь на це апостоли проповідують Христа розп’ятого, наполягаючи лише на одному – прийнятті богоодкровенного вчення вірою (1 Кор. 1. 23-25). Чинячи так, апостоли наслідували приклад Самого Христа Спасителя, який завжди вимагав від слухачів беззастережної віри в Нього. Ця вимога ґрунтується на особливостях людської природи: божественна істина, незбагненна у глибинах своєї премудрості для розуму людського, зручно сприймається серцем – осідком віри людини. “Серцем віриться до праведності”, – говорить Апостол (Рим. 10. 10). Цим визначається головний принцип апостольської проповіді й усього церковного вчительства: вчення Євангелія, будучи Божественним Одкровенням, повинно звіщатися як достовірна й непорушна істина, сприйнята вірою слухача.

Пряме відношення до теорії церковної проповіді мають і пастирські послання ап. Павла – Перше та Друге послання до Тимофія, і Послання до Тита. У них вказано, що головним предметом проповіді є Господь Ісус Христос і Його вчення (1 Тим. 2. 5-7). Цим головним предметом, відповідно до апостольського вчення, не виключаються приватні предмети проповіді, зумовлені різними запитами пастирської практики. (1 Тим. 4. 9-11; 1 Тим. 2, 5, 6). Тут же є вказівка на мету пастирської проповіді стосовно слухачів: вона повинна вести до любові від щирого серця, доброї совісті та нелицемірної віри (1 Тим. 1. 5), а також навчати старанності в добрих справах (Тит. 3. 8). У пастирських посланнях можна знайти повчання про значення християнської проповіді в справі спасіння людського роду (2 Тим. 1. 10), про благодать Божу, що сприяє пастирю-проповіднику (2 Тим. 1. 14) про суб’єктивні умови моральної сили проповіді (1 Тим. 4. 16; Тит. 2. 1, 7 ,8).

Крім позитивного вчення в апостольських повчаннях міститься застереження від захоплення способами вчителювання, що не відповідають високим цілям християнського благовісту. Апостол гудить тих, хто займається “байками й родоводами нескінченними, які роблять більшими суперечки, аніж Боже повчання у вірі” (1 Тим. 1. 4). Пристрасть до змагань і сперечань, за Апостолом, не приносить ніякої користі, але заподіює великої шкоди: вони породжують заздрість, сварки, лихослів’я та лукаві підозри (1 Тим. 6. 4). У цьому застереженні неважко бачити риси сучасної апостольської риторичної мови, прийомами якої захоплювалися окремі проповідники. Але, засуджуючи зловживання прийомами язичницької риторики, ап. Павло анітрішки не применшує значення природних здібностей людини й застосування наукових знань у проповідницькому служінні. Це доводиться тим, що сам Апостол виказує знання класичної грецької літератури: він цитує критського віршотворця (Тит. 1. 12), вірш Менандра (1 Кор. 15. 33), “Ми його і рід” (Діян. 17. 28).

Окремо треба сказати про методи проповідництва, відбиті в апостольських посланнях і проповідях. Серед них на чільному місці стоїть правило про поступовість засвоєння слухачами Божественного вчення. Про це навчає ап. Павло, коли говорить про необхідність одних харчувати молоком, а інших твердою їжею (Євр. 5. 12). На цій основі у давнину існувало розмежування церковного вчення на оголошувальне й тайноводственне. Це розмежування стосувалося не обсягу знань, а лише методу повчання, що залежав від сприйнятливості слухачів: оголошеним істини християнства викладалися елементарно, досвідченішим у вірі – глибоко та ґрунтовно. Церковний проповідник мусить опікуватися тим, щоб різні категорії його слухачів одержували духовну їжу відповідно до їхньої духовної зрілості, переслідуючи при цьому спасительну мету: так усі прийдуть у міру повного віку Христового (Єф. 4. 13). У посланні до Тита ап. Павло більш виразно говорить про способи вчителювання. Сказавши про викупний подвиг Спасителя й освячення людей, він продовжує: “Це говори, наставляй і викривай зі всякою владою” (Тит. 2. 15). Свт. Іоанн Златоуст так тлумачить ці слова Апостола: “говори” – означає просто викладати вчення про християнські істини; “наставляй” – переконувати, настійно вимагати виконання християнських обов’язків; “викривай” – вказувати на порушення правил християнського життя й докоряти за це; “зі всякою владою” – авторитетно, з пастирською гідністю. Аналогічні настанови є також у посланні ап. Павла до Тимофія, де Апостол пише: “проповідуй слово наполегливо й у зручний час і в не зручний час, викривай, забороняй, умовляй із усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4. 2).

Крім гомілетичного характеру апостоли залишили наочні приклади застосування способів проповідництва. Найбільш уживаним є спосіб, коли виклад нового вчення починається з істин уже відомих слухачам. Так, у першій проповіді по зішестті Святого Духа, ап. Петро вказує іудеям, що здійснюване в них на очах є не чим іншим, як подіями, передбаченими старозавітними пророками. (Діян. 2. 17, 25-28). В апостольських промовах до язичників присутній такий самий підхід. Ап. Павло, проповідуючи в ареопазі, говорить: “Афіняни, бачу я, що в усьому ви релігійні, бо проходячи містом й оглядаючи ваші святині, я навіть знайшов жертовник, на якому написано: «Невідомому Богу». Це Того, Якого ви, не знаючи, шануєте, я проповідую вам” (Діян. 17. 22-23).