Проповідь Слова Божого є священним обов’язком пастиря Церкви Христової. Протягом усієї Новозавітної історії людства пастирська проповідь була найдійовішим засобом морального виховання і творення духовних підвалин життя християнського суспільства. Через виняткову важливість церковного вчителювання завжди актуальними є питання про якість церковної проповіді, її дієвість і сучасність. Це питання має прямий стосунок до справи виховання й підготовки гідних проповідників Слова Божого. Даний огляд присвячено розв’язанню цієї важливої проблеми церковного життя. Вона є курсом лекцій із теорії церковної проповіді – нормативної науки про проповідництво.
Той, хто розпочинає вивчення гомілетичної спадщини, зустрічається з безліччю різноманітних методологій побудови гомілетичних теорій. Цим працям характерні різні підходи як до розуміння завдань науки, так і до використання гомілетичних методів. Уперше систематичний виклад гомілетичних правил представлено у творі блаженного Августина, відомому під назвою “Християнська наука” (V ст.). Надалі, в міру історичного розвитку науки про церковну проповідь, вона постійно збагачувалася новими працями цієї тематики. Найцікавішими для сучасної гомілетики є три незалежні напрями в теорії церковної проповіді.
Перший напрям – риторичний. Його представники вбачають завдання гомілетики в розкритті вчення про риторичну природу церковної проповіді, яка, на їхню думку, є окремим видом ораторської творчості. Головна відмінність проповіді від інших різновидів світського красномовства полягає в її якостях і властивостях . Гомілети цього напряму вважають “риторство пастирське” істотною ознакою церковної проповіді, а особисту працю та здібності проповідника – вирішальним чинником у його діяльності. До цього напряму слід віднести праці: “Наука чи спосіб складання проповіді” (1669) архімандрита Іоаникія Галятовського, автора першої нашої Гомілетики, “Досвід повного курсу Гомілетики” (М., 1893) М. Чепіка, “Принципи красномовства і проповідництва” (Катеринослав, 1915) І. Тріодіна, “Теорія православно-християнської пастирської проповіді” (Курськ, 1916) Г. Булгакова.
Протилежної позиції в цьому питанні дотримується професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії Н. І. Барсов (1839-1903). Виходячи з того, що проповідь є частиною богослужіння, сутність проповіді він убачає, головним чином, у благодаті Божій, що надається пастиреві при його висвяченні. Тож кожний проповідницький виступ Барсов вважає голосом діючої в пастирі благодаті. Проте благодать, на думку професора, не перешкоджає розкриттю природних сил і таланту проповідника, як не виключає користі від наукової освіти загалом й ораторської зокрема. Гомілетичні погляди Н. І. Барсова варто віднести до другого напряму в теорії церковної проповіді.
Представником третього напряму вітчизняної гомілетики став професор Київської Духовної Академії Я. К. Амфітеатров (1802-1848). Він вважав особистість пастиря, його моральні риси, духовну досконалість головними умовами успішності проповідницької діяльності. Відповідно до цього він ставив перед гомілетикою такі завдання: “Правдива Гомілетика була б та, яка вміла б виховати проповідників, здатних перетворити людину за духом і високими вимогами віри християнської, вчинити людей Богоподібними”.
Ставлячи перед проповідницькою наукою таке високе завдання, автор не дає рекомендацій щодо способів його виконання. Більше того, поставлене завдання автор розуміє як недосяжний для проповідницької науки ідеал, бо “ніяка наука, ні школа земна не може здійснити його..; утворить проповідників за цим представленням не сила науки, а сила Божа”. Відповідно до поглядів Я. К. Амфітеатрова, гомілетична наука повинна переслідувати передусім виховну мету щодо пастиря-проповідника.
Цей напрям одержав подальший розвиток у працях професора Київської Духовної Академії В. Ф. Певницького (1855-1911). Цей учений-гомілет бачить суть проповіді “у звіщенні євангельського вчення про наше спасіння живою мовою перед народом”. Під “живою мовою” тут мається на увазі сила пастирської релігійної наснаги, що коріниться в серці пастиря, зігрітому любов’ю до істини Христової та народу Божого. Сама церковна проповідь повинна мати дві внутрішні якості: церковно-біблійний дух і популярність.
Ідеї цієї гомілетичної школи найбільш повно та глибоко відображено в сучасній праці професора Московської Духовної Академії протоієрея Олександра Вєтєлєва (1892-1976). У своїй Гомілетиці (курсі академічних лекцій) автор розглядає церковне проповідництво в нерозривному зв’язку трьох складових: проповідника, проповіді й пастви. У цьому дослідженні велику увагу приділено особистісним рисам пастиря-проповідника, його духовному настрою. Докладно висвітлено процес роботи над проповіддю, питання її органічного виношування. Окрему главу присвячено визначенню проповіді та її основ. Дуже цінною є глава, де розглядається психологія сучасної віруючої людини та відповідні завдання проповіді. У праці велику увагу приділено практичним питанням. У сучасних умовах, на думку автора, треба “не стільки поглиблювати теорію проповідництва науковими дослідженнями, скільки озброювати молодих проповідників елементарними необхідними знаннями для цього проповідництва”.
Підбиваючи підсумки короткого огляду теоретичних напрямів у Гомілетиці, слід сказати, що досі не було усталеного погляду на побудову гомілетичної теорії. З моменту написання останнього вітчизняного посібника з теорії проповідництва минуло близько п’ятдесяти років. Вітчизняна гомілетична школа за цей період збагатилася не тільки досвідом благовісту істини Христової в сучасних умовах, а й новими проповідницькими ідеями. Перш ніж розпочати виклад сучасного погляду на проблеми проповідництва, слід зазначити, що всі вищевказані гомілетичні напрями, попри розбіжності в розумінні завдань і методів науки, мають свої позитивні сторони. Завдання даної праці полягає в тому, щоб узяти все корисне з кожного гомілетичного напряму і поставити його на службу церковному вчительству. До таких матеріалів належать: вчення про зовнішню, формальну сторону проповіді, вчення викладене представниками риторичного напряму; вчення про особистісні риси та внутрішні мотиви діяльності проповідника, запропоноване професором Я. К. Амфітеатровим і його послідовниками; вчення професора Н. І. Барсова про благодатну допомогу в проповідницьких трудах. Весь цей матеріал дуже цінний для сучасної Гомілетики і його необхідно використати належним чином. Можливість використання вищевказаного матеріалу в новій гомілетичній теорії бачиться так.
Кожен християнин має особистий досвід життя в Богові, внутрішнє свідчення віри. Цей досвід не статичний, він постійно збагачується, завдяки діяльності людини за заповідями Спасителя і вченню Православної Церкви. Суть процесу духовного вдосконалення зазначена Апостолом: “Якщо зовнішня людина наша зітліває, то внутрішня день у день оновлюється” (2 Кор. 4. 16). В остаточному підсумку перед кожним християнином поставлено мету – досягти стану людини досконалої, у міру повноти віку Христового (Єф. 4. 13). Кожен член Церкви Христової, а тим паче пастир-проповідник, повинен прагнути бути “світлом для світу” (Мф. 5. 14), “сіллю землі” (Мф. 5. 13). Вдосконалення, як процес, передбачає різний духовний стан проповідника на різних етапах його спасительного сходження до Бога. Цей стан життя в Христі має прямий стосунок до справи проповідництва, до сили й дієвості пастирської проповіді. Не можна вимагати від молодого проповідника-початківця, через обмеженість його духовного досвіду, благовісту, який був би “явищем сили духу” (1 Кор. 2. 4). На цьому ступені проповідницького служіння можливе використання зовнішніх засобів проповіді: певної форми, мистецтва вимови, техніки викладу, – тобто можна скористатися вченням представників риторичного напряму в проповіді. Але проповідник-початківець потребує і настанов щодо духовного й морального вдосконалення, і в цьому процесі потрібно відповідне керівництво. У цьому сенсі з успіхом і з великою користю можна скористатися вченням представників пастирсько-педагогічного напряму. А в міру збагачення досвідом життя в Христі, в міру збагачення проповідника благодаттю Божою сама собою відпадає необхідність у штучних прийомах проповідництва, бо облагодатствуваний дух пастиря сам чинить форми, що відповідають високій меті пастирського благовісту. Тут, очевидно, застосовне вчення професора Н. І. Барсова про ідеал церковного проповідництва.
Таким чином, гомілетична теорія, що лежить в основі даного навчального посібника, пропонує розглядати всі проблеми проповідницької діяльності не з позицій статичності якихось вихідних положень, а в динаміці духовного й морального зростання благовісника Слова Божого. Такий підхід дозволяє реалістично підійти до виконання завдань проповідництва й максимально використати багатовіковий гомілетичний досвід попередніх поколінь пастирів і богословів Православної Церкви.
План побудови даного курсу Гомілетики такий. У вступну частину входять глави: “Проповідь і її значення в Церкві Христовій”, “Гомілетика як наука”, “Біблійні основи теорії церковної проповіді”, “Історія гомілетики”. В останній главі, передусім, викладено думки святих отців і вчителів Церкви з даного предмету. Доба святих отців за правом вважається “золотим століттям” церковної проповіді. У той період з’явилися неперевершені за глибиною змісту й за красою викладу церковні оратори. Далі йде виклад історії проповіді на Заході з аналізом риторико-теологічної (у католицизмі) та богослужбово-сакраментальної (у протестантизмі) концепцій церковної проповіді. Закінчує розділ історія гомілетики на Сході, що включає опис сучасного стану цієї науки.
Після вступу йде основна частина курсу, визначена як “Теорія церковної проповіді”. Ця частина визначає царину церковного вчительства. Вона складається з чотирьох розділів. Перший — “Вчення про проповідників Слова Божого”. Його присвячено докладному розгляду питань, пов’язаних із становленням інституції церковних проповідників, їхніми правами та обов’язками, етико-релігійними нормами діяльності. У другому розділі приділено увагу власне церковній проповіді: її сутності, внутрішньому характеру й головному предмету. Цей розділ закінчується розглядом помилкового напряму проповіді. Третій розділ висвітлює питання загальної методології пастирської проповіді. До нього ввійшли глави, присвячені формам побудови й особливостям викладу проповіді, способам повідомлення та процесу роботи над проповіддю.
У четвертому розділі курсу розглянуто види пастирської проповіді за змістом. У ньому відбито все розмаїття церковної проповіді, обумовлене особливостями її змісту. Кожен вид проповіді розглядається з урахуванням конкретних завдань, що стоять перед проповідником. У зв’язку з цим четвертий розділ названо як “Особистісна методологія пастирської проповіді”.
У Євангелії від Іоана є слова, що вказують на мету спасительної проповіді Господа Ісуса Христа: “Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину” (Ін. 18. 37). Джерела істини приховані в надрах Божественного життя. З пришестям у світ Спасителя, “Ті, що від віків були приховані” таємниці домобудівництва Божого були виявлені людству. У бесіді з Никодимом Христос сказав: “Ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили” (Ін. 3. 11). Син Божий свідчив світу про єдину спасительну істину, що як для всього людства, так і для кожної людини є “шляхом і життям” (Ін. 14. 6).
Істина, принесена на землю Сином Божим, не могла бути обмежена ні часом, ні місцем. Уже на початку Свого суспільного служіння Спаситель обирає із середовища Своїх послідовників дванадцятьох, а потім сімдесят апостолів, яким дав заповідь проповідувати Євангеліє усім творінням (Мф. 16. 15). Їхнє посольство на проповідь Син Божий ставить у безпосередній зв’язок зі Своїм посланництвом від Бога Отця для спасіння людей: “як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ” (Ін. 17. 18). Благовіствуючи про настання Царства Божого, Господь Ісус Христос повелів апостолам, а в їхній особі і всім пастирям Церкви Христової, проповідувати про цю істину: “Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватись всього, що Я повелів вам” (Мф. 28. 19-20).
Для проповідника Слова Божого велике значення мають слова “навчайте всі народи” і “навчаючи їх дотримуватись”. Тут явно видна вказівка на два нерозривно зв’язаних види християнської проповіді. Християнська проповідь є відкритим, пропонованим перед багатьма, вченням про Христа. Ця проповідь може бути у вигляді “повчання”, тобто попереднього короткого повідомлення слухачам про невідому для них єдину правдиву релігію – християнство, яке влаштовує у світі Царство Боже (Мр. 1. 14); також у вигляді докладного викладу і пояснення божественного вчення для тих, хто увірував у Христа, на що вказують слова “навчаючи їх дотримуватись”. Перший вид творить проповідь місіонерську, звернену до світу, що не знає про Христа, другий вид складає проповідь внутрішню, церковну. Ці два види проповіді мають єдину мету – приведення людей до спасіння, до вічного і нетлінного життя (2 Тим. 1. 10). Першим моментом духовного відродження особистості є сприйняттям на слух і прийняття благої звістки про Христа. “Як вірувати в Того, – говорить Апостол, – про Кого не чули? Як чути без того, що проповідує?” (Рим. 10. 14). Отже, за допомогою проповіді слухачам повідомляються християнські богоодкровенні істини, що приводять їх до духовного відродження. На таке значення проповіді вказує ап. Павло словами: “Я родив вас у Христі Ісусі благовістом” (1 Кор. 4. 15).
Не менш важливе значення має проповідь і в справі духовного та морального вдосконалювання віруючих у Христа. Цій проблематиці присвячуються церковні проповіді внутрішнього характеру. “Ми проповідуємо, – пише ап. Павло в Посланні до Колосян, – напоумляючи кожну людину і навчаючи її всякої премудрості, щоб представити кожну людину досконалою у Христі Ісусі” (1 Кол. 1. 28). Церковна проповідь навчає всіх шукаючих спасіння того, щоб вони були істинними християнами по вірі і життю, вона є найдієвішим засобом пастирського впливу на паству.
Про важливість проповідництва в Церкві свідчить той факт, що самі апостоли називали цей найважливіший пастирський обов’язок “служінням Слова” (Діян. 6. 4). Відповідно до апостольського вчення, пастир-проповідник є слугою і співпрацівником Самого Ісуса Христа (1 Кор. 3. 6-9), він творить тіло Церкви Христової (Еф. 4. 12), поширює славу Божу й влаштовує вічне спасіння для своєї пастви.
“Проповідуй слово, допомагай вчасно і невчасно, докоряй, забороняй, перестерігай із всяким довготерпінням і повчанням”, – так навчає ап. Павло справі проповідництва свого учня Тимофія (2 Тим. 4. 2). З цих слів видно яким важливим засобом морального впливу на віруючих була проповідь в апостольський вік. Однак подібне значення проповіді не могло обмежитися тільки зазначеним історичним періодом. Навпаки, коли закінчився апостольський вік, вік особливих благодатних дарів, вік знамень і чудес, за допомогою яких багато хто навернулися до Христа, значення слова, пастирської проповіді особливо зросло. Великий церковний вчитель і проповідник святитель Іоанн Златоуст із цього приводу зауважує, що якби сучасні йому пастирі мали силу знамень, то не було би необхідності багато піклуватися про слово, але тому що не залишилося і сліду від тієї сили, тому необхідна особлива увага приділятись словесним настановам1. Цей видатний пастир Церкви, ревно турбувався про моральне удосконалювання своєї пастви, залишив усім наступним поколінням християнських проповідників чудове свідчення сили пастирського слова. “Пастирям після прикладу добрих справ, – говорить він, – наданий один вид і спосіб лікування – навчання словом… Воно замість ліків, Воно замість вогню, Воно замість заліза; потрібно чи припекти чи відітнути, необхідно ужити слово; якщо воно анітрошки не подіє, тоді все інше дарма. Ним ми відновлюємо занепалу і приборкуємо розхвильовану душу, відтинаємо зайве, заповнюємо відсутнє і робимо все інше, що служить у нас для здоров’я душі”. Таким чином, у питаннях духовного відродження і релігійно-морального вдосконалювання людей, тобто в справі порятунку, проповідь має вирішальне і неминуче значення.
Через своє значення і важливість, проповідницька діяльність пастирів завжди була предметом особливого піклування з боку Церкви. Починаючи з апостольських часів проблеми проповідництва завжди були в полі зору церковної громадськості. Вирішенню цих проблем приділяли увагу церковні собори, їм присвячували свої твори святі отці й учителі Церкви. У системі богословської освіти церковна проповідь також займає гідне місце – вона є предметом спеціальної богословської дисципліни, названої Гомілетикою (Теорія церковної проповіді).