“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, та купує те поле” (Мт. 13,44).
Богословська скарбниця

Адміністративний устрій християнської церкви за часів Римської імперії та Візантії

Вселенська Церква в першi 2 столiття складалися з громад, якi очолювали єпископи. Утворення Помiсних Церков, об’єднаних у декiлька єпископiй та очолюваних першими єпископами (примасами), розпочалося бл. III ст. Органiзацiя свiтової Церкви будувалася вiдповiдно до органiзацiї держави. Тому попередньо слiд висвiтлити внутрiшнiй громадянський устрiй царства за системою iмператора Дiоклетiана. Римська iмперiя подiлялася на 4 префектури з 12 дiоцезами та 108 провiнцiями за такою схемою:

  1. I. Praefectura Orientis (Схiд) з дiоцезами: 1) Схiдний (центр–Антiохiя), до нього входили–Аравiя, Сирiя, Палестина, Фiнiкiя, Кiлiкiя, Iсаврiя, Кiпр, Єгипет; 2) Понт (центр–Кесарiя Кападокiйська), до нього належали пiвнiчна, середня та схiдна Мала Азiя з Вiрменiєю; 3) Асiя (центр–Єфес) простягалася на захiдну Малу Азiю та острови; 4) Фракiя (центр Гераклея)–схiдна частина Балканського пiвострова.
  2. II. Praefectura Illiricum (Iллiрiя) (центр–Фессалонiки)–з дiоцезом: 5) Мiciя – майже весь Балканський пiвострiв, пiзнiше названий – Схiдний Iллiрик i подiлений на Фракiю, Македонiю, Ахаiю.

III. Praefectura Italie (Iталiя) (центр–Мiлан) з дiоцезами: 6) Панонiя (пiзнiша назва–Захiдний Iллiрик); 7) Iталiя з островами та Альпами до пiвнiчних кордонiв; 8) Африка (без Мавританiї).

  1. IV. Praefectura Galliae (Галiя) (центр–Арль) з дiоцезами: 9) Галiя (пiвнiчна та середня); 10) Вiненсiс; 11) Британiя; 12) Icпанiя з Мавританiєю.

Рим i Константинополь було видiлено iз загального провiнцiального управлiння. Провiнцiї подiлялися на общини (громади).

Церква пристосувала до цього нового подiлу i своє адмiнiстративне управлiння. Територiальнi одиницi внутрiшнього церковного управлiння, що збiгалися з кордонами префектур, називались iпархiями та очолювались iпархами, дiоцезiв–екзархатами (очолювали екзархи), провiнцiй – епархiями (епархи), громад – парохiями (парохiї). Єпископ столичного мiста провiнцiї називався першим єпископом району (primas dioceseos) або екзарха, а згодом став називатися митрополитом (вiд грецького слова mhtropoliV «мiсто-мати»). Митрополити мали право очолювати помiснi Собори (34 Ап.). Серед митрополiй наприкiнцi II ст. видiлилися чотири: Римська, Олександрiйська, Антiохiйська та Кесарiйська. В IV cт. до них приєдналася Константинопольська. Митрополити цих чотирьох кафедр (окрiм Кесарiйської) в V ст. почали називатися патрiархами. До них треба додати єпископа Єрусалимського (Елiї-Капiтолiни), який зберiгав права честi, що не вiдповiдали статусу його мiста в адмiнiстративному вiдношеннi. Окрiм єпископiв головних мiст за волею iмператора до сану митрополита пiдносились єпископи i малих мiст, хоча це звання було в такому випадку лише титулом. Коли, за iмператора Константина Великого, головнi мiста областi cтали центрами дiоцезiв, єпископи цих столиць, що мали владу над iншими єпископами цiлого дiоцеза, отримали, крiм звання митрополита, титул архиєпископа або екзарха. Слiд зазначити, що екзарх мiг мати владу над кiлькома митрополитами. Нарештi, коли вплив екзархiв на перебiг церковних справ у дiоцезi, що мав спершу характер звичаю, розвинувся до ступеню права, Вселенськi Собори затвердили за найстаршими митрополитами дiоцеза повну церковну владу над усiма єпископами дiоцеза та створили новий найвищий ступiнь iєрархiї – патрiаршество. З часiв Халкидонського Собору (451 р.) виник звичай титулувати iменем патрiарха п’ятьох iєрархiв, котрi поєднували в собi права найвищої церковно-урядової юрисдикцiї.

Четверте правило I Вселенського Собору (325 р.) затвердило найвищi права Римського єпископа серед усiх митрополитiв “згiдно честi”. У розвитку свого впливу та влади на Заходi Римська Церква знаходилася у бiльш сприятливих умовах, нiж Схiдна. Тiльки Медiоланська (з 17 єпархiями), Аквiлейська (з 14 єпархiями), Равенська (з 6 єпархiями) Церкви, якi утвердились пiд час переселення народiв, чинили деякий опiр посиленню ролi Римської Церкви на Заходi. Крiм захiдних iталiйських Церков папа пiдкорив собi Схiдний Iллiрик (до VII ст.).

У 395 р. помер iмператор Феодосiй I. Його наступником у схiднiй частинi iмперiї став син Аркадiй, а в захiднiй – Гонорiй. Iмперiя була подiлена, таким чином, на двi частини. Схiдний Iллiрик адмiнiстративно входив до Схiдної Римської (пiзнiше Вiзантiйської) iмперiї, а в церковному вiдношеннi, був пiд юрисдикцiєю папи Римського. Едикт Феодосiя II (421 р.) про перехiд Схiдного Iллiрика до Константинопольської Церкви залишився без уваги, i тiльки iмператор Лев III Iсаврянин у 732 р. примусив Фесалонiкiйський екзархат приєднатися до схiдної системи Церков.

Окрiм 5 патрiархатiв (iдея священної пентархії, що виникла у IX cт.) у Вiзантiйськiй імперії утворились автокефальнi архиєпископiї Кипру (8 пр. III Вс. Соб. 431 р.) та Нової Юстинiани (майбутня Охридська Церква). Християнськi єпархії за межами імперії очолювались католикосами: Вірменії (поч. IV ст.) Селевкiї-Ктесифона (з 410 р.), Iверiї (485 р.), Албанії Кавказької (551 р.), Абхазії (IX ст. – залежний вiд Мцхетського престолу).