Священний літопис людства вміщений у Святій Біблії.
Із словом «Біблія» в нас поєднується уява про одну велику книгу, що містить в собі Святе Письмо, як Старого так і Нового Завіту. В дійсності ж це не одна книга, а цілий комплект пильно зібраних святих книг, сполучених між собою однією метою.
Такий склад і назва Біблії знаходяться вже в історії самого терміну – «Біблія». Походження він грецького. Трав’яниста рослина – біблус вживалась для виготовлення своєрідного паперу, що в давнину служив письмовим матеріалом. Звідси назва книги по грецькому – «біблос», «бібліон», а в множині – «Біблія» – грецькі християни вживали для означення Святих книг, що читалися в їхніх Церквах. Від часу знаного збирача і тлумача Святого Письма – Орігена (бл. 185 – 254 рр.), та особливо св., Іоана Золотоустого (347 – 407 рр.) цим словом окреслюються обидві збірки Святих книг – Старий та Новий Завіти. Іоан Золотоустий пояснює: «Біблія – це багато книг, які складають одну єдину».
Поділ Біблії на Старий та Новий Завіти належить ап. Павлу. До Старого Завіту ап. Павло відносить книги єврейського Канону, написані до Різдва Христового.
До складу Біблії ввійшли святі книги, написані в різні часи в різних місцях, різними авторами та навіть різними мовами. За своєю суттю всі вони з’єднані у так званий Канон. Перші книги Біблії написані, за єврейською хронологією у ХV cт. до Р. Х.
Слово «канон» у грецькій мові означало спочатку очеретяну палицю, чи взагалі пряму палицю, що вживалася теслярами, як вимірювальне знаряддя. У більш абстрактному розумінні сприйняло значення – правила, норми, зразка і ставилось усталеним правилом, мірилом вірогідності, стандартним зразком у етиці, мистецтві, логіці та граматиці.
Слово «канон» та утворений від нього прикметник «канонічний», почали вживати ранні християнські письменники, прикладаючи, до тих святих книг, в яких Церква бачила виявлення Божого правила віри її зразка . Вже святий Іриней Ліонський (І25-202 рр.) – говорить, що ми маємо «канон правди – слова Божі». А св. Афанасій Великий (296-372 рр.) пише у своїх творах про «канонічні» книги, як такі, «які служать джерелом спасіння, в яких одних викладено вчення благочестя». У відношенні до Святого Письма вираз цей вперше з’являється у післямові до каталога Амфілохія (380 р.).
Таким чином, канон Святого Письма охоплює собою книги написані Богом
натхненними мужами, в яких подаровано людству Боже об’явлення, визначено непомильні правила і зразки віри та норми правильного життя.
До незаперечних заслуг Церкви належить те, що вона усвідомила важливість Богом даних Святих книг, виділила їх з маси людських творів, і передає їх з покоління до покоління неушкодженими.
В історії формування Біблійного Канону виявляються і відділяються так звані неканонічні книги чи апокрифи. Це означає, що паралельно з богонатхненними книгами появились у різні віки ще інші книги релігійного характеру, не визнані за богонатхенні.
Тому що ці апокрифи не мають свого оригіналу в єврейській мові, євреї не визнають їх вірогідними. Такими визнав їх собор у Лаодикії в 363 році.
Ділилися 39 книг Старого Заповіту на три частини за слідуючим порядком: Закон (Тора) – 5 книг, Пророчі – 23 книги і Писання – 11 книг.
Історія Нового Завіту знає три основні стадії: усна проповідь Євангелії Господом Ісусом Христом, усне поширення Євангелії апостолами, а тоді запис апостолами та євангелістами усього того, що містять 27 книг Канону Нового Заповіту. У списках Орігена та першого церковного історика Євсевія (бл. 260-340 рр.) уже знаходяться 27 книг.
Афанасій Великий у 367 роді міг заявити: «Усі 27 новозаповітних книг являють собою джерело спасіння та є богонатхенні і канонічні, тому нехай ніхто не наважиться до них щось додавати або віднімати».
Головною рисою, що вирізняє Біблію від усіх інших літературних творів, служить її богонатхнення. Богонатхнення є Божою дією, що через Духа Святого керує розумом тих, хто передав цю правду Божу іншим. Наприклад, пророк Давид заявляв: «Дух Господній говорить в мені, а слова Його – на моїм язику.” (2 Сам. 23:2).
Між бібліописцями є особи з високою освітою і прості історики, священики, державні проповідники, лікарі та звичайні рибалки.
Книга Старого Заповіту були в основному написані стародавньою єврейською мовою, що служила євреям за мову розмовну.
Староєврейська мова входить до групи семітських мов (вавилонська, арабська, арамейська). Розвинулася вона за часу Мойсея і досягла свого особливого розквіту при Давиді, Соломоні, та Ісаїї. Починаючи від VІ віку до Р.Х. ця мова поступово витісняється арамейською мовою.
Стосовно до того, як староєврейська мова ставала мертвою, то щоб її врятувати та зберегти біблійний текст від хибної вимови і помилкового розуміння окремих слів, у VІ-VІІ вв. по Р.Х. масорети (єврейські вчені, дослідники Святого Письма та викладачі Закону Мойсея) підібрали 10 відповідних надрядних і підрядних знаків для запису голосних звуків.
За нашого часу староєврейська мова в більш чи менш в чистому вигляді вживається як богослужбова та літературна мова. Як державна мова під назвою «іврит» прийнята у державі Ізраїль.
Мовою Нового Заповіту є спрощена класична грецька мова так звана «койне». Щоправда, Євангелія від св. Луки, Дії святих апостолів та Послання до євреїв написані зразковою класичною грецькою мовою.
Коли Олександр Македонський вирішив поширити грецьку мову і грецькі звичаї на сході він заснував у Єгипті місто Олександрію, частину якого призначив для єврейської колонії. Євреї мали чимало вигод у новому місті і масово переселялися туди з Палестини. Так, з’явилося багато людей, що думали і відчували по – єврейському а розмовляли по – грецькому. У такий спосіб виникла спрощена грецька мова.
Ап. Павло та інші благовісники, що несли Христову Євангелію тодішнім поганським народам, благовістили цією загально зрозумілою мовою.
Якщо до цього додати, що до приходу на землю Спасителя ці народи мали вже у своєму розпорядженні переклад книг старого Заповіту на грецьку мову, так званий «Септугінта» чи «Переклад Сімдесятьох», то можемо дивуватися планом Божим, за яким підготовлено таке широке мовне порозуміння тодішнього цивілізованого світу, аби можна було легко зрозуміти і прийняти Христову Євангелію.
Бібліописці за тодішнім порядком, не ділили написаних на розділи, вірші, не виділяли слова, речення, не ставили розділових знаків. Тільки пізніше, почали виділяти слова за допомогою крапок, після кожного слова ставили крапку. Речення виділяли двома крапками, рискою чи відступом. Згодом текст почали ділити на частини. Так, після повернення євреїв з вавилонської неволі в 538 році до Р. Х. була поділена Тора (П’ятикнижжя) на 669 параш (частин) з яких 54 читали по суботах. Подібний поділ зроблено за часів Маккавеїв у другому віці до Р. Х., і в книгах Пророчих. Поділ книг Біблії на розділи належить християнам. Цей поділ зробив Стефан Ленгтон, архієпископ Кентерберійський, у 1205 р. В 1448 р., рабин Натан поділив Старий Заповіт на вірші а в 1551 р., на вірші був поділений і Новий Заповіт, паризьким друкарем Робертом Стефанусом.
Жодна інша книга у світі не має за собою в історії такого авторитету і такої пошани, як має Біблія.
Відомо, що євреї, щоб до їхнього тексту не потрапили неточності, перекручування, пропуски чи додатки, виготовували найдокладніші правила про те, як належить переписувати Святе Письмо. До того ж пораховано кожну літеру в кожній книзі.
Філософ Іммануіл Кант у 1796 році шанобливо декларує: «Своїм змістом Біблія сама свідчить про своє божественне походження».
У записах поета Йогана Гете за 1818 рік знаходиться таке високе визнання: «Ми ніколи не станемо заперечувати, що джерелом нашої культури є Біблія».
Поет Олександр Пушкін бачив у Біблії велику впливову силу на поступ людського життя: «Я читав Біблію від початку до кінця. Я думаю, що ми ніколи не дамо народові чогось кращого від Святого Письма».
Письменник Федір Достоєвський в одному із своїх творів захоплено говорить: «Господи! Що це за книга, це Святе Письмо, яке чудо і сила дані з нею людині!».
Письменник та ідеолог, визначний кирило – мефодієвець Пантелеймон Куліш присвятив велику частину свого життя для перекладу Біблії, щоб здійснити мрію духовного та культурного піднесення рідного народу.
А наш філософ Григорій Сковорода ніколи не розлучався з цією Книгою Книг. Коли він помер, то залишив у торбині тільки Біблію та сопілку.
Переслідувана рання Церква оберігала і старанно переховувала рукописи Святого Письма, аби не допустити їхньої зневаги та знищення переслідувачами. Не рідкі були випади, коли церковні служителі розплачувалися за це власним життям. Не враховано ні часу, ні жалувано засобів, аби розмножити рукописи Святого Письма та найкраще їх приоздобити. Не легко собі уявити, що до винаходу книгодрукування на виготовлення пергаменту для одного комплекту рукописів Біблії потрібно було до 400 шкір молодих тварин. Тоді на цьому матеріалі християнський переписувач, з любов’ю до Бога та глибокою пошаною до Його Слова, терпеливо переписував слово за словом протягом багатьох днів. Щоб купити таку рукописну Біблію (1250 р. по Р. Х.), потрібно було
заплатити п’ятнадцятирічний заробіток робочої людини.
Першою друкованою книжкою, що появилась у 1455 році в м. Майнц, коли Йоган Гутенберг винайшов спосіб книгодрукування, була не якась інша книжка, а Свята Біблія.
Так само і перші друковані книжки на наших землях, як і перші друковані книжки в нашій тодішній народній мові буди – книги Святого Письма. Пригадаємо книгу «Апостол», тобто послання апостолів, яку надрукував у 1564 році у Львові Іван Федоров, а тоді знамениту «Острозьку Біблію», надруковану тим же друкарем у 1581 році в Острозі.
За нашого часу, хоч і змінного на духовні попити, Біблія з року в рік залишається найбільш поширеною книгою в світі.
Книги Святого Письма писали мужі Божі самі, або в окремих випадках писали з їхніх вуст вибрані писарі (Єрем. 45: 1).
Відомо, що стародавні автори писали свої книги тільки в одному примірнику. Потім, при потребі, розмножували копії. І зберегти, того єдиного примірника оригіналу, написаного на папірусі чи на пергаменті, за того часу було не так легко.
Боротьба з християнством римських поганських імператорів протягом перших трьох століть переносилась автоматично і на шановані ними Святі Книги. Так, у першому Діоклетіановому едикті від 24 злотого 303 року наказувалося: «Зруйнувати до основи церкви, віддати на знищення, вогнем Писання». Можна собі уявити яку величезну втрату понесло християнство протягом того довгого жорстокого часу,
Едикт Діоклетіана міг не стосуватися знаменитої Олександрійської бібліотеки, в якій ще за часу Юлія Цезаря (100 – 44 рр., до Р.Х.) нараховувалося 700 000 рукописних книг. У цьому книгосховищі, як припускають, були старовинні єврейські і грецькі рукописи Старого і Нового Заповітів, можливо, навіть деякі оригінали пророків і апостолів.
Але людська лютість не знала пошани до цих вікових цінностей. Під впливом магометанського фанатизму арабські з авойовники вдерлися до Єгипту і в 646 році бібліотеку в Олександрії спалили.
Нема в світі іншої такої книги, як, Біблія, що проходила б таку важку дорогу переслідування. Вона досі найбільш шанована, поширена і читана Книга в світі.
Копії та списки з копій Святого Письма прийнято називати Біблійними Кодексами.
Латинське слово «кодекс» означає навоскована дощечка для письма. Інакше кажучи, у Стародавньому Римі, Греції, а також за часів середньовіччя – рукописна книга.
Біблійні Кодекси ще часто називають манускриптами, рукописами та списками Святого Письма.
Між класичними давньогрецькими книгами жодна не представлена такою кількістю рукописів, як Святе Письмо. Дивує кількість рукописів Нового Заповіту. На сьогодні нараховується 170 рукописів Нового Заповіту, 1900 – Євангелій. Рукописів же Старого Заповіту збереглося значно менше, і це в основному з тієї причини, що побожні євреї шанують не тільки Старий Заповіт, як такий, але і його матеріальний субстрат – самий текст, і зношені примірники за звичаєм «похорону Тори», закопують на цвинтарі. Тому існуючі відомі рукописи старозавітних книг, що складають так званий Масоретський текст, датуються VII – Х вв. по Р.Х.
У 1931 р. були знайдені так звані папіруси «Честер – Бітті», що відносяться до ІІІ – І вв, до Р. Х., «фрагмент фуада – Рейланда уривок грецького переводу Старого Заповіту, написаний на межі ІІ-І вв, до Р. Х. У 1935 р, виявлено фрагмент Євангелії від св.. Іоанна з часу правління імператора Траяна (98-117 рр.).
Рукописи Кумрана. На початку 1548 р. світ був схвильований звісткою про те, що в одній із печер, розташованих на піаніно – західному побережжі Мертвого моря, в районі Ваді Кумран ( Йорданія), знайдено стародавні рукописи.
Систематичні розкопки в районі Курмана розпочалися наприкінці 1951 р. і тривали аж до 1957 р. Досліджено багато печер, в яких було знайдено 799 рукописів.
Вісім кодексів. Між рукописами Святого Письма, що збереглися до нашого часу, вісім найповніші і служать досі основою при перекладах та дослідах, а саме:
Синайський Кодекс – датується 340 роком. Віднайшов його в 1859 р. відомий богослов і дослідник проф. Костантин Тішендорф у монастирі св. Катерини, що знаходиться біля біблійної гори Сінай. Зберігається у Британському музеї в Лондоні.
Ватіканський Кодекс – позначений латинською літерою В. Припускають, написаний між 325-350 роками. Знаходиться у Ватиканській бібліотеці.
Вашингтонський Кодекс , позначений латинською літерою W. Написаний у IV- Vст., грецькою мовою і похилим почерком. Складається з чотирьох рукописів: Чотири Євангелії, послання ап. Павла, п’ять книг Мойсеєвих і Книга Ісуса Навина та Книга Псалмів.
Минають віки, змінюються покоління, постають і зникають держави, Біблія ж залишається – незмінною, діючою, проголошуючою Правду Божу! Володимир Великий, онук Ольги, прийняв християнську релігію і зробив це візантійське християнство державною релігією Київської Русі в кінці Х ст. Проповідники нової релігії закликали народ до морального і справедливого життя. Християнська мораль забороняла багато вчинків, які дозволялися поганською мораллю.
Разом з християнством прийшла в Київську Русь візантійська культура, яка поступово витісняла, з побуту все поганське в народі. Появились священики, монахи, почала поширюватись наука і візантійське мистецтво. В той період появились книги на Русі, прийшла грамотність, яка сприяла розвиткові літератури.
Отже, з приходом християнства в Київську Русь в кінці Х століття, народилась велика перекладницька література, здебільшого книги Святого Письма, твори Отців Церкви, апокрифічні книги, повісті, збірки різних творів і деякі твори наукового змісту. Найдавніша книга Святого Письма це Остромирова Євангелія (І056 – І057), яка появилась у нас. Переклади Євангелій, з поясненнями Отців Церкви, називались учительними, а Послання Апостолів і Псалтирі з поясненнями називались толковими Апостолами або толковими Псалтирями. В Київській Русі в ті часи залюбки читали Псалтир і навіть заучували напам’ять багато псалмів.
Найціннішим із перекладів на зближену народну мову є Пересопницька Євангелія (155б – І561), яку переклав Михайло Василевич, син протопопа Саноцького і яка так називається тому, що вийшла з монастиря в Пересопниці, Волинської області (32 км., від м. Рівного)
Дуже популярною книгою Старого Заповіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужбова книга, а також як навчальна книга для домашнього читання.
Але найпопулярнішими були книги Нового Завіту – Четвероєвангеліє і Апостол, які належать до ХІ-ХІІ ст. Найдавніші Апостоли з’явились на східно – слав’янських землях в ХІІ ст., (в 1499 році). Повним виданням була Геннадієвська Біблія, яка вийшла завдяки, заходам Геннадія, єпископа Новгорода. Також повну Біблію видав в 1517-1519 рр., білорус Георгій Скорина. А в 1581 р. вийшла знаменита Острозька Біблія, яка появилась завдяки старанням князя Констатина Острозького, київського воєводи. Ця Біблія була надрукована І.Федоровим в м. Острозі, після довгої підготовчої праці: звірки канонічних грецьких і латинських текстів та перекладів в церковнослов’янській мові. Острозька Біблія є першим повним виданням Біблії церковнослов’янською мовою, в староукраїнському варіанті. Основою цього видання була рукописна Геннадієва Біблія яка була складена в Новгороді в 1489 – 99 рр. Острозька Біблія віддзеркалює високу мовну культуру на Україні в ХІІ ст. бо текст добре зредагований і добрий переклад.
Пройшло багато століть від прийняття християнства до появлення повної Біблії, перекладеної на живу, народу, літературну мову. Але за цю велику працю перекладу Біблії на українську мову взявся П. Куліш (І8І9-І897 рр.) письменник, етнограф, критик.
В 1904 році Британське Біблійне Товариство видало повну Біблію, перекладену Кулішем П., Пулюєм І та І.Нечуєм – Левицьким.
В 1962 р. видана була повна Біблія з мови давньоєврейської і грецької перекладена під редакцією митрополита Іларіона (Івана Огієнка).
На російську мову було переведено Біблію у 1876 р. Старий Заповіт – з єврейської, а Новий Заповіт – з грецької мови. Оскільки цей переклад був зроблений з благословення Святійшого Синоду, то його називають Синодальним перекладом.
Біблія тепер перекладена на 1848 мов, з того повна Біблія на 300 мов, а Новий Заповіт на 633мови світу, решта – окремі книги Біблії. Всього 2% населення не
мають ще перекладу Біблії на своїй рідній мові.
Для сліпих видають книги Біблії на 84 мовах, які написані, шрифтом Брайля.
По тиражу Біблія займає перше місце в світі. Якщо в 1900 р. видано 7 мільйонів Нових Заповітів, то в 1980 р., їх вийшло 57 мільйонів.
Про різноманітні види змісту
Зміст Святого Письма, тобто ті думки, які священні письменники, натхненні Святим Духом, викладали у письменах, виражається двояко: безпосередньо через слова, посередньо через особи, речі, події і дії, які описуються словами. Тому розпізнаються два види (головних) змісту Святого Письма:
а) у першому випадку – зміст словесний, або буквальний;
б) у другому – зміст предметний, або таємничий, духовний.
Священні письменники, висловлюючи свої думки через слова, вживають їх іноді у прямому значенні, а інколи – у переносному. Так, наприклад, слово «рука» згідно з загально – прийнятим слововживанням, означає відповідний член тіла людини. Але коли псалмоспівець Давид молиться Господу: «Пошли руку Твою з висоти» (Пс. 143,7) то очевидно, що тут слово «рука» вжите у розмінні взагалі допомоги і захисту з боку Господа, таким чином, початкове значення слова переноситься на предмет духовний, вищий, уявлюваний.
Згідно з таким вживанням слів і буквальний зміст Святого Письма поділяється на два види:
а) зміст власний, або буквальний;
б) невласний, або буквально – переносний зміст.
Так, наприклад, у книзі Буття, (розділ І, с. 8 – 10) слово «вода» вживається у власному буквальному розумінні: «І сказав Бог хай збереться вода…», а скупчення од назвав морями», а в псалмі 68 (ст.2) «Спаси мене, Боже, бо води вже ах до душі підійшли» – у переносному значенні, у розумінні скорбот і лихих пригод.
Дальше, в книзі Чисел (гл, 6 вірш 3) під назвою нива розуміється охмеляючий напій, виготовлений із винограду, а в вустах Христа Спасителя (Мк. 2, 22/) «вино нове» означає новозаповітне вчення. Взагалі ж, Св. Письмо вживає слова у переносному значенні, коли говорить про предмети духовні, про Бога про Його якості, дії і т. п.
Коли думки у Святому Письмі висловлюються не через слово безпосередньо, а через особи, речі, дії і події, описуючими словами, тоді появляється таємничий зміст. Але в зв’язку з тим, що при цьому речі, дії і події священними письменниками беруться з різних галузей , ставляться в неоднакові відношення між собою і до висловлюваних понять, і тому й таємний зміст Св. Письма підрозділяється наслідуючи види: прообраз, притча, аполог, бачення і символ.
а) Прообразом називається такий вид таємничого змісту Св. Письма, коли священні письменники повідомляють поняттям про які-небудь вищі предмети, через дійсні церковно-історичні особи, речі, події і дії. Так, наприклад, старозаповітні письменники, розповідаючи про різні події Церкви Старозаповітньої дуже часто під цим розуміють і розкривають через них віддалені події Церкви Новозаповітньої. У цьому випадку прообраз є втілений в особах, подіях, речах і діях Старого Заповіту, перед зображення того, що відноситься до Нового Заповіту, що потім сповниться у Христі Спасителі і у заснованій Ним Церкви.
Так наприклад, Мелхиседек, цар Саламський і священик Бога Вишнього (Бут. 14,18-20) вийшов назустріч Аврааму, який повертався після перемоги над союзними царями, виніс йому хліб і вино і благословив Авраама. Зі свого боку Авраам пожертвував Мелхиседеку десяту долю. Здобичі. Все, про що у даному випадку розповідає Святе Письмо, дійсно наявний, справжній церковно-історичний факт. Але крім свого сучасно-історичного значення для патріархальних часів, наведена розоповідь із 14 розділу книги Буття, має і глибоке, таємниче, перетворююче значення по відношенню до новозаповітних часів. Історичне лице Мелхиседека, згідно поясненню ап. Павла (Євр, розділ 7, 1-2) явилося прообразом Ісуса Христа. Предмети, винесені Мелхиседеком – хліб, вино, за поясненнями отців Церкви, вказували на новозаповітне Таїнство Євхаристії.
Історична подія (Вих. 14,І6-30) перехід ізраїльтян через Червоне море – крім свого сучасно-історичного значення, за думкою ап. Павла (1Кор.10,І2), перетворило новозаповітне хрещення, а саме заключило в себе, за поясненням Церкви, образ Неспокусошлюбної Нареченої – Діви Марії.
За словами ап. Павла (Євр.10, 1) весь Старий Заповіт був прообразом Нового Заповіту, або, як говорить Апостол, тінню прийдешнім новозаповітних благ.
б) Коли священні письменники, щоб вияснити ті чи інші думки, вживають для цієї особи і події, хоч і не історичні, але досить можливі, запозичені звичайно з кожноденної дійсності в – цьому випадку таємничий зміст Св. Письма називається притчовим або просто притчею.
Таким чином, притча – це іносказання (алегорія). Своє вчення Господь наш Ісус Христос часто викладав притчами. Такий метод викладання духовних істин був доступним простому народу.
в) Коли, для виявлення якої-небудь думки, тваринам і навіть предметам неживим приписується властивість і людські дії, то в даному випадку таємничий зміст Св. Письма носить назву аполога.
З старозаповітних апологів можна указати на аполога, який знаходиться у книзі Суддів (розділ 9ст. 8-16). Тут деревам священний автор приписує людські якості, так що дерева можуть і думати і говорити, як люди. Все це він робить для того, щоб розкрити глибоку моральну істину.
г) Коли думки Священного Письма розкриваються через особливі фрази і картини, які Господь показував деяким людям, які знаходилися при цьому, в звичайно особливому містичному стані під час сну або наяву, тоді таємничий зміст Священного Письма називається видінням.
Так, наприклад, Іаков бачить в сні таємну, драбину, яка з’єднує небо і землю, по якій піднімається і спускаються ангели, на верху якої стоїть Сам Господь (Бут. 24, 11 – 17). Драбина Якова стала прообразом Матері Божої» Саме ж видіння показує, що Господь завжди промишляє про людей через Своїх ангелів, коли сповнились часи Він Сам зійшов до людей, втілившись через Св. Діву Марію.
Пророк Єзекіїль (гл,37) бачить поле, усіяне сухими людськими кістками. Ці кістки, підкоряючись слову Господа, з’єднуються разом, покриваються плоттю і шкірою, їм дається дух животворящий і вони робляться живим людьми.
За поясненням самого Бога, видіння це означає політичне відновлення ізраїльського народу, який страждав у вавилонському полоні і який втратив надію на повернення попередньої політичної самостійності. За тлумаченням святих отців, це відання також вказувало на майбутнє загальне воскресіння мертвих.
д) Таємничий зміст Святого Письма називається символом, коли думки Св. Письма розкриваються через особливі зовнішні дії, які за велінням Господа вершаться Його обранцями.
Так, пророк Ісаія, по велінню Господа, три роки ходив голий і босий у предвістя майбутніх лих єгиптянам і ефіопіянам, коли цар асірійський відведе їх в полон голими і
босими (Іс.гл.20).
Пророк Ієремія у присутності старійшин розбиває новий глиняний жбан в знак зруйнування Єрусалима (Ієр. Гл. 19).
Про способи з’ясування і пояснення змісту Священного Писання.
Тлумачачи Святе Письмо, необхідно завжди пам’ятати, що ми повинні думати так, як говорить Святе Письмо, але не примушувати Його говорити так, як ми думаємо.
Способами з’ясування і пояснення змісту Святого Письма називаються методи, за допомогою яких ми відкриваємо істинний зміст даного тексту.
Істинний зміст Священного Письма можна знаходити:
1) або при допомозі самого Священного Письма.
2) або при допомозі різних допоміжних джерела.
- Способи находження істинного змісту Святого Письма при допомозі самого ж Письма слідуючи:
а) розгляд даного місця у контексті;
б) знесення паралельних місць;
в) оприділення змісту слів по слововживанню і його узгодженню з метою;
а) розгляд даного місця Святого Письма у контексті, наявний такий спосіб, при якому пояснюване місце береться в зв’язку з попередніми або послідуючими словами або з тими і іншими разом. Цей метод важливий тим, що він відвертає тлумачника від завжди можливого захоплення і сваволі надати словам Святого Письма таке значення, яке сам письменник зовсім не бажав давати їм.
б) Знесення паралельних місць Святого Письма є такий спосіб по якому дане пояснюване місце Святого Письма зноситься з іншими, схожим з ним місцями Святого Письма. Отже, паралелізмом називається схожість по смислу, по словесному висловлюванню двох або декількох місць Святого Письма.
Як контекст, так і паралелізм пояснює слова Святого Письма самим же Св. Письмом. Але метод паралелізму більш широкий ніж метод контексту. За допомогою контексту пояснення Святого Письма простягається лише на попередні і послідуючі слова однієї і тієї ж книги або глави і притому коли вони знаходяться у логічному зв’язку. Метод паралелізму ширший тим, що він простягається на усі книги Св. Письма. Значення цього методу заключається в тому, що незрозумілі висловлювання одного місця співвідносяться з більш зрозумілими і визначеними тотожними або схожими виразами і думками інших місць Святого Письма.
в) Визначення змісту сліз Св. Письма за слововживанням є такий метод, дякуючи якому відомим словам і виразам Св. Письма надається таке значення, яке надавав їм сам письменник, тобто яке властиве мові і звичайному вживанню цих слів в епоху, в якій жив письменник. Не всі священні письменники одним і тим же словам і виразам надають завжди одне і те ж значення, один зміст. У священних письменників, які розділені особливо значним проміжком часу і важливими історичними подіями, ми може полічити і різницю в слововживанні. Ця різниця спостерігається наприклад, у старозаповітних священних письменників, які жили до полону вавилонського, і у священних письменників, які створили твори, після полону. Ця різниця спостерігається у священних письменників старозаповітних в порівнянні з новозаповітними.
Словом і виразами священних письменників потрібно надавати такий зміст і значення, які властиві саме їх мові і методу вираження, застосовуючи при цьому контекст і паралелізм.
2) Слідуючи засоби – це виявлення істинного змісту Св. Письма за
допомогою різних допоміжних джерел.
До цих джерел відносяться:
а) звернення до оригіналів і найдавніших перекладів Святого Письма;
б) звернення до тлумачень іудейських і християнських тлумачників
(до свято отецьких творінь);
в) звернення до даних різних наук.
Спосіб звернення до оригіналів і перекладів Св. Письма під час пояснення тексту Св. Письма, складається в порівнянні уривка якого-небудь слов’янського тексту з текстом оригіналу і з перекладу. При цьому мається на увазі не одне лише з’ясування тексту через порівняння читань на різних мовах, але і оприділення справжності змісту даного місця Святого Письма.
Для з’яcування правильного змісту Св. Письма дуже важливо звертатися до стародавніх тлумачників, особливо ж до святих отців.
Багато хто із благочестивих вчених, як іудейських, так і християнських, протягом багатьох віків присвячували себе вивченню Святого Письма, їх труди, що зберігається
до наших днів, складають багатий матеріал у якому можна знайти відомості по Св. Письму. Дорогоцінність їх в тому , що вони ґрунтуються не лише на науковому дослідженні Слова Божого, але і на Св. Письмі, яке іде від самих святих апостолів. Такими тлумачниками Св. Письма є св. Єфрем Сирін, блаж., Ієронім, св. Іоанн Златоуст, св. Василій Великий та ін.
Звернення до даних різних наук, як наприклад історії, археології, лінгвістики, філології та інших, також сприяє кращому з’ясуванню змісту Св. Письма. Головним керівнім началом пояснення Святого Письма є Свята Вселенська Церква. Вирішальний голос у цьому питанні належить Св. Церкві, тому що вона є істиною охоронительницею Св. Передання Вселенською учителькою віри і благочестя. Цей голос належить Церкві не лише відносно вірного і непогрішного розуміння істин, які містяться у Св. Писанні, але й по відношенню до справжності, канонічному достоїнству і богонатхненності книг Св. Письма. Джерелами, в яких міститься цей вирішальний голос Церкви, є:
а) стародавні Символи і Символ віри Нікео – Цареградський;
б) вірооприділення Вселенських і Помісних Соборів;
в) творіння св. отців і учителів Церкви;
г) церковні служби й піснеспіви;
д) Собори Помісних Церков.