Христос воскрес! Бог переміг смерть! Він являвся Своїм апостолам і утішав сумних учениць, підбадьорював друзів і годував їх рибою.
Є в цих оповіданнях одна дивна особливість: усі події відбуваються на фоні освітлення, що несподівано змінилося. Ніби до цього картини писалися важким і густим стилем, і раптом художники, – усі, як один, – перейшли на легку, по-весняному свіжу акварель, в якій багато світла. Так і з євангельських сторінок – розповідей про Воскресіння, мирно і спокійно ллється тихе світло.
Євангелист Матфей стверджує, що жінки-мироносиці побачили ангела, який сидить на камені, яким була прикрита печера поховання. Коли жінки підходили до гробу, стався землетрус, і євангеліст пояснює: землю трясло, тому що «ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу» (Мф. 28:2).
Євангелисти Марк і Іоан стверджують, що ангели сиділи в самій гробниці. Як би там не було, вони – сиділи. Їх велич нікуди не зникла, адже вартові «що стерегли, затремтіли і стали як мертві» (Мф. 28:4), а жінки побігли зі страхом і радістю. Але свідоцтво Іоана, який мимохідь кидає, що Магдалина навіть не зрозуміла, що розмовляє з ангелами, видається найбільш точним.
«Які в християн жінки!» – вигукував із заздрістю і захопленням Либаній, сучасник Василія Великого, філософ, оратор, язичник. І справді, наші жінки гідні і захоплення, і милування.
Перші учениці Христові – Марія Магдалина, Марія Іосієва, Марія Яковова і Саломія! Вони – учасниці євангельської розповіді про Воскресіння, що вражає своєю чесністю, у тому числі завдяки правдивому опису не лише горя і розгубленості учениць, їх величній вірності навіть замученому Учителеві, але ще і милій жіночій метушливості і материнській схвильованості, так скупо, але точно переданими євангелістами.
Христа хоронили поспіхом і таємно напередодні суботи, і вірні учениці не відходили від гробу ні на крок, наскільки дозволяв закон, адже євреям строго було заповідано зберігати спокій сьомого дня.
Субота перешкодила учням виконати всі відповідні обряди: тіло не встигли помазати пахощами, і, читаючи євангельське оповідання, ніби відчуваєш це так добре знайоме занепокоєння і тривожне клопотання, властиві тільки жінкам, – не все зробили «як слід». Але ще до настання священної суботи добрі учениці встигли приготувати пахощі і аромати для помазання тіла Учителя.
Якою, мабуть, довгою була для них ця субота! Вони ледве дочекалися недільного світанку. І ось вони йдуть до печери. Знають, точно знають, – бачили, помітили, усвідомили, – що біля гробу чергує варта, яка не пустить у печеру, але є ще одна перешкода – печера закрита не лише вартою і печаткою священників, але і щільно завалена величезним важким каменем, і їм його не зсунути. Йдуть. Знають і все рівно йдуть. Розумні і свідомі апостоли сидять у мовчанні і смутку. А учениці, насилу витерпівши суботу, поспішають до гробу. Жінки!
Усі євангелисти наполягають: першими до печери, де був похований Спаситель, прийшли саме учениці. Не учні, а учениці. За словами Іоана, «було ще темно» (Ін. 20:1), і це дуже важливо для євангелиста, благовістя якого пронизане символікою світла і пітьми. Другі свідки на освітлення уваги не звертають, стверджуючи лише, що було «дуже рано» (Мк. 16:2 і Лк. 24:1), «на світанку» (Мф. 28:1).
Очевидно, що Марія Магдалина, на відміну від других учнів і учениць, за суботню ніч і недільний ранок кілька разів встигла побувати біля гробу, і саме вона першою побачила могилу відкритою і, за свідченням Іоана, вирішила, що тіло Господа вкрали і винесли (Ін. 20:2), про що вона тут же побігла повідомити апостолів.
Петро і Іоан, почувши такі новини, тут же побігли до печери перевірити слова Магдалини. Іоан був молодший і прибіг першим, але в гріб увійти побоявся. У нього вистачило духу тільки заглянути всередину. Що ж він зміг розгледіти? – Пелени, що лежали (Ін. 20:5).
Петро побачив трохи більше: він наважився увійти до печери і окрім пелен побачив ще і хустину, якою була перев’язана голова померлого. Ця хустина лежала окремо, акуратно складена особливим чином. Побачивши ці похоронні пелени і хустину, Петро і Іоан увірували. У що увірували? У те, що Христос воскрес. Увірували і «знову повернулися до себе» (Ін.20:10). Вони ще не бачили Воскреслого Господа, але вже повірили Його Воскресінню.
Учні пішли. Вони бачили достатньо. Вони все зрозуміли.
Магдалина залишилася. Вона просто плакала, схилившись до входу в печеру. Апостоли тільки що були тут, але помітили лише кинуті похоронні одежі, які не пристойно носити живим. А ридаюча Магдалина, залишившись одна, побачила в печері двох ангелів, які сиділи на похоронному ложі.
За версією євангеліста Іоана, ангели не дають жодних урочистих повчань Магдалині, крім того, сама Марія відразу і не зрозуміла, що це ангели. Вони її просто запитали: «Чого плачеш?» (Ін.20:13). І все. Вони сидять у печері воскреслого Бога, а вона – ридає.
Чого це раптом? Магдалина ще не зрозуміла, що Христос воскрес, вона ще «не увірувала», як Петро і Іоан. Ангелам вона відповідає, що плаче через те, що тіло Учителя хтось вкрав. І відразу після цієї фрази відбувається зустріч Магдалини з Господом.
Стоячи біля входу в печеру, розмовляючи з безтурботними ангелами, вона раптом обернулася і виявилася віч-на-віч з Воскреслим Учителем. Важлива деталь: вона Його не упізнала. Така любов! Така вірність, і – не впізнала! Не побачила. Він запитує її майже про те ж, що і ангели: «Жоно, чого плачеш? Кого шукаєш?» Вона, звертається до Христа, не бачачи Його: «Господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його» (Ін. 20:15).
Магдалина шукає тіло – поранене, змучене людське тіло, несправедливо страчену хорошу людину. Вона чекала побачити мертве тіло – усе, що залишилося від її улюбленого Учителя і Лікаря. Перед нею стоїть Живий Христос, воскреслий Бог, Переможець смерті, а вона бачить перед собою ніи садівника – незнайому людину, якій надумалося в такій ранній час бродити біля гробової печери.
Її очі розплющилися лише тоді, коли Він назвав її по імені. І це незвичайно. Впізнавання прийшло, відгукнулося звідкись зсередини. Бог – Творець – називає твоє ім’я – хіба на цей заклик можна не відгукнутися, хіба можна не впізнати цей голос?
У дні євангельської Пасхи у всіх раптом щось сталося із зором. Петро і Іоан не бачать ангелів, які сидять у печері, їх бачить тільки Марія. Сама Магдалина розмовляє з Господом і не впізнає Його. Лука і Клеопа, учні Христові, які добре Його знали, багато з Ним розмовляли, не впізнають у скромному мандрівнику Воскреслого Бога. Навіть Петро – хто був ближчий? – і той не відразу впізнав у Невідомому на березі Галилейського озера Воскреслого Наставника.
Так, звичайно, усі були просто уражені тим, що сталося. Ще не зажили рани від споглядання жахів Розп’яття і Поховання, не висохли сльози, не прийшло спокійне усвідомлення того, що довелося винести, і тут – нове потрясіння.
Христос воскрес, і з’явився Магдалині – чомусь вона, ця неспокійна жінка, першою побачила Його. Потім Він явився іншим, пройшовши крізь стіну, показав Свої рани, дав повчання, і ніхто не встиг сказати жодного слова. Не зміг! Як у це можна повірити? Тому спершу не повірили Магдалині, тому Фома відмовився вірити другим, але, принаймні, євангелисти донесли нам їх голоси, їх несподівані вигуки.
Магдалина, упізнавши Спасителя, вигукнула: «Раввуні! Що означає: Учителю!» (Ін.20:16) і хотіла до Нього доторкнутися, але Господь заборонив. Приголомшений Фома закричав: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20:28) і Христос дозволив йому доторкнутися до Своїх ран.
Чому Магдалині заборонено доторкатися, а Фомі можна? Чому Матфей стверджує, що мироносиці, побачивши Воскреслого, «припали до ніг Його і вклонилися Йому» (Мф. 28:9)? Є багато тлумачень. Мабуть, це таємниця, за якою криється щось дуже-дуже просте і зрозуміле.
По-справжньому дивує інше: учні дізнаються в Тому, Хто З’явився, Воскреслого Бога, Він звертається особисто до кожного, називаючи Магдалину по імені, наставляючи особисто Фому, а не учнів взагалі. Як вони пережили, якими вони стали після того, як Бог звернувся до них по імені? Вони не мовчать. Вони вигукують.
З уст Магдалини зривається слово, яке вона не готувалася вимовити. Це Ім’я завжди зберігалося і жило в її серці. Вона звертається до Христа, використовуючи ласкаву форму від слова «Учитель».
У Фоми таким ім’ям було «Господь мій і Бог мій». Він – мій Бог, Бог, Який бачить мене, Бог, Який вірить у мене. І недивно, що ці люди навернули в християнство половину світу. Якщо тебе бачить Бог, якщо в тебе вірить Бог, якщо ти сам бачив Бога і не просто залишився жити, але дійсно захопився Його життям, будь-яка імперія, влада, міць не встоять перед словом цієї людини. Вони бачили Бога. Бог говорив до них. Як красиво і таємничо це взаємне нарікання.
Лука і Клеопа упізнали Його в переломленні хліба. Бог відкрився їм в Євхаристії, у таїнстві подяки. Він проговорив з ними цілий день. Стомившись від довгого шляху, вони не хотіли Його відпускати – не змогли винести розлуки з Ним. Його не бачили їх очі, але такими захопливими були Його промови. Воскреслий Бог ходив по землі. Просто ходив. Розмовляв. Куштував їжу.
Приголомшені незвичайними подіями учні не знайшли нічого кращого, як піти ловити рибу. Коли трапляється щось надзвичайне, і в тебе немає сил це осмислити, просто займися звичною і зрозумілою справою. Вони були рибалками, і в човен до Петра поспішно підійнялися Іоан, Яків, Фома, Нафанаїл і ще двоє, – спробуй усіх пригадай, коли навколо таке твориться! Семеро в човні, і Бог на березі.
І вони знову Його не упізнали.
І тоді сталося те, що Петро пам’ятав занадто добре: усе повторилося знову – невдалий лов риби, і хтось владно вимагає знову закинути сіті, і риби так багато, що немає сил усю вибрати, і нестримне бажання кинутися у воду.
А рибок було рівно сто п’ятдесят три – Іоану це вкарбувалося в пам’ять, так само як і те, що на березі на них чекав обід. Бог приготував обід. Там був і хліб, і риба. А потім довго розмовляли. Христос щось говорив Петру, відвівши в бік. Щось про любов і старість. Але євангелисти не говорять багато. З усіх зустрічей і бесід запам’яталося тільки одне – палало серце, нестримною радістю палало серце.
І по всьому світу було розлито тихе світло, яке вже відвідувало цю скорботну землю, вже палало над цим морем і горами…