Коли до початку Великого посту залишається лише один тиждень, християни збираються в церкву, щоб «згадати» прийдешній Страшний суд. Це означає, що в третю передпостову неділю читається уривок з Євангелія від Матфея, який описує останній і неминучий суд над кожною людиною.
Унікальність цього біблійного сюжету в тому, що хід судового процесу описує Сам Суддя. У цьому і цінність розповіді. Христос – Той, Хто судитиме всі народи і кожну людину окремо, тому Його версія суду – найточніша, а, означає, і найважливіша. Це не домисли, припущення чи смутні одкровення схвильованих провидців, а звіт Того, Хто Суддя за правом народження і гідності переможця.
На останній суд Христос прийде в славі. Він не приховуватиме Свого Божества, і ми побачимо Його не убогим пророком і бездомним мандрівником, а тим, хто Він є насправді. І всі народи з’являться перед поглядом Судді. Суду не можна уникнути. Нікому. Суд не можна буде перенести, пересидіти або відкласти «по знайомству». Кожен має пройти цим шляхом. Мабуть, це саме неминуче в біографії людини.
Ще до того, як опитати обвинувачених, Суддя відокремить «овець» від «козлів». Відразу. Без слів. Без пояснень. Бо Він і так все знає. Бо Він дивиться прямо в серце. Господь відразу ухвалює вирок. Але, який же напрочуд простий закон, за яким Він судить!
Перед престолом Судді стоять усі народи, від початку часів до останніх хвилин життя людства, усі раси, усі племена, з усіх частин світу. Про що запитує Христос? Хіба Він сказав: «євреї, вийдіть вперед, адже ми свої»; чи: «пропустіть православних, бо в них уся повнота одкровення»; чи так: «чоловіки нехай підійдуть першими, виявіть повагу»…
Христос кожному каже дивну річ: це не перша наша зустріч. Ми зустрічалися і раніше. Ми давно знайомі. І праведники, і грішники відповідають Христу в нерозумінні одне і те ж: коли ми бачили Тебе? І грішники, і праведники страждають вадою зору, і ця сліпота не дозволила їм впізнати Христа раніше, при першій зустрічі.
Перша зустріч – про час. Друга – про вічність.
На Страшному суді кожен отримує свою міру вічності: праведникам – життя вічне, грішникам – вічна мука.
Чому? За яким законом? – За законом любові до людей.
Людей судять за законом любові. Але як незвично працює цей закон! Христос нікого не запитує про його національність, погляди і освіту, не вимагає зачитати Символ віри. Він не каже: «Наслідуйте Царство, бо ви вірили в Бога, вичитували відповідні молитви і постили за уставом». Власне, і суд – не зовсім і суд, а швидше оголошення заповіту про вступ у спадок: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене… Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:35,36,40).
Малими цими Христос назвав всякого, хто має потребу. Бог не судить нас за те, що ми не помітили Його в нашу першу зустріч. Нас судить не Христос, а ті менші брати і сестри, наші брати і сестри, життя яких ми не помітили. Вони жили поруч, дихали з нами одним повітрям, а ми навіть не помітили їх життя та їх потреби.
Невже Господу не цікаво почути на суді про нашу віру, про наші духовні подвиги? Якщо твоя віра і піст не зробили тебе зрячим, не розтопили серце, не заразили добротою і милосердям, навіщо все це? Молитва, піст, богослужіння – це засоби, що допомагають нам стати богоподібними. Бути подібними до Бога можна лише в одному – наслідуючи Його милосердя і доброту, Його увагу і турботу. Так і ми повинні дивитися на тих, хто поруч.