Не лише окремі елементи літургії, орієнтовані на місію, але і вся літургія в цілому може розглядатися як спонука стосовно місії. Це чітко показано в статті протопресв. Олександра Шмемана, де віг говорить про „місіонерський імператив”, що являється частиною православної традиції: „Ніщо так добре не розкриває взаємовідносин між Церквою, як повнотою і Церквою, як місією, аніж Євхаристія – центральна священнодія церковного спільного діла, Таїнство самої Церкви”. Саме в Євхаристії Церква возноситься на небо і відділяється від світу. Але в Євхаристії Церква і повертається в цей світ для здійснення своєї місії. „З миром вийдемо” – проголошує священик, покидаючи вівтар і виводячи вірних з храму і це остання, кінцева заповідь. Євхаристія завжди Кінець, таїнство парусії, але вона ж і Початок, вихідна точка, тепер починається місія. Ми бачили світло істинне, насолодилися життям вічним, але це життя, це світло дане нам, щоб преобразити нас у свідків Христових в цьому світі. Без сходження до Царства нам не було б про що свідчити. Нині ж, знову ставши Його „народом”, Його насліддям, ми набуваємо здатність звершити те, чого хоче від нас Христос: „Ви ж є свідками цього” (Лк.24,48). Євхаристія, преображаючи Церкву в те, що вона є, по суті преображає її в місію.
Подібно до того, як місія може мати місце настільки, наскільки Ісус Христос зійшов від Отця в світ і засвідчив істину Божу, так і Церква може свідчити лише те, що вона знає про Бога. Саме в єдності з Господом, її Главою, Церква набуває право і спонукається для здійснення свого Божественного покликання. Євхаристія дає Церкві силу для сповнення місії.
Ця концепція Євхаристії не лише відкриває нам значення літургії як фактору місіонерської мотивації – вона являє колективний характер Православної Церкви, що різко контрастує з індивідуалізмом Церкви Заходу. Богослужіння Православної Церкви своєю природою – корпоративне. Самим знаменним є те, що всі євхаристійні молитви звучать у множині, виключаючи молитву освячення, анафору, яка виголошується лише тим, хто звершує літургію, але очевидним є те, що виголошується від лиця і в ім’я всіх присутніх віруючих. Бо насправді всі, хто молиться „служать” своєму пастирю – говорить Г. Флоровський. Літургія покликана об’єднати Церкву, Церкві ж вручена місія Божа. Союз з Богом збирає людей разом, щоб всі розділили між собою благодать. Таким чином, в православному богослів’ї тема Церкви, як Тіла Христового, з Яким християнин єднається в таїнстві і поза Яким ніхто не може спастися, народжується з досвіду богослужіння. Хом’яков писав: „Ми знаємо, що коли хтось з нас падає, то падає сам, але спастись самостійно ніхто не може. Той, хто спасається, спасається всередині Церкви, будучи її членом і в єдності з усіма іншими її членами. Якщо хтось вірить, знаходиться в союзі віри; якщо він любить, він знаходиться в союзі любові; якщо він молиться, то знаходиться в союзі молитви. Тому ніхто не може покладатися на власні молитви, але молільник просить заступництва всієї Церкви не тому, що він сумнівається у заступництві Христа, Єдиного Ходатая, але через впевненість, що вся Церква безперестанно молиться за всіх своїх членів”.
Особистість не живе в ізоляції і не може в ізоляції спастись. Тому і спасіння і життя особистості здійснюється в общині єдиновірців. При звершенні Євхаристії в спільноті особистість отримує необхідну духовну їжу. Ця обставина дуже важлива, оскільки єдність Церкви і її єднання з Христом – ключ до розуміння православного богослів’я. Під час Євхаристії Церква єднається з Христом. Після Євхаристії Церква повертається до місіонерського служіння в світі. Але це не просто повернення. Церква покликана Богом до співучасті в єдності в Трійці – співучасті, яка ознаменована поєднанням з Тілом і Кров’ю Христа – далі посилається Богом в світ, Євхаристія завершується місією: Бог посилає її в світ, як Отець посилав Сина.
При посередництві місії передається нове життя, життя у Христі. Для православних це полягає не лише в передачі ідей і уявлень. Вчення не має ніякої користі, якщо воно відірване від досвіду життя у Христі. Шлях до реального життя лежить через участь у Євхаристії, через приєднання до життя, яке дарує Христос у причасті Його Тіла і Крові. Той, хто причащається одночасно стає і посланцем. Господь сказав: „Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене” (Ін.6,57).
Отже, літургія служить не лише побудженням до місіонерства – вона являється також і джерелом духовних сил.
Як було сказано вище, літургія – це не лише богослужіння, але і спосіб свідчення.
„Хоча Таїнство Євхаристії з часу появи Церкви було священнодією, закритою для сторонніх, участь в Євхаристії до цих пір залишається доступною лише для членів Церкви, літургійне богослужіння в цілому є очевидною формою свідчення і місії”. Виникає запитання: як може культова діяльність, призначена для Церкви, бути формою свідчення для оточуючих? Відповідь полягає в самій природі євхаристійної священнодії. Воно є згадуванням чи спомином Церкви і одночасно євангельським благовістям (Див.: 1Кор.11,23-26).
Євхаристія звершується в Церкві і для Церкви. Православна літургія належить не лише Церкві, але разом з нею і всьому світу: „Есхатологічна природа Церкви – це не заперечення світу, а, навпаки, прийняття і утвердження його як об’єкту Божественної любові”, – говорить прот. О. Шмеман. Тому Літургія існує для Церкви, але не виключно для неї. Вона також для світу, щоб світ мав змогу спастися. Таїнство існує не для того, щоб світ міг брати в ньому участь, але для того, щоб він спасся. Як Христос віддав Своє Тіло „за життя світу” (Ін.6,51) так і Церква віддає світу життя. В таїнствах відкривається повнота життя, приготована Богом для світу. „Таким чином Церква не є суспільство самозамкнене, але суспільство місіонерське”.
Сама звичайна відповідь на запитання, яким чином літургія може бути свідченням Євангелія, полягає в тому, що про істинність священнодії говорить сама її краса. Православ’я свідчить про духовну реальність, яка не відома світу поза Христом. В літургії Церква возноситься до Престолу Божого. Таким чином літургійне свідчення є свідчення про обителі небесні, у зв’язку з чим тема „неба на землі” так часто зустрічається в православній літературі. Але саме в цьому баченні неба полягає беззаперечний доказ того, що літургія є очевидний метод євангелізації. В літургії перед нами постають початки нового світопорядку – Царства Небесного.
Красу літургії можна тлумачити інакше. Якщо дивитися на неї поверхово, то побачимо її не як наближення до божественної істини, а просто як екзотичне і дивне дійство. Вона може здатися реліктом, що не має ніякого відношення до сучасності. Для багатьох неправославних літургія здається аж надто протяжною, надто монотонною. Як може щось так безнадійно застаріле бути вираженням Божественної істини?
Але, як не дивно, саме ця несучасність і незвичайність надають православному богослужінню його неминучу цінність. Бо Євхаристія – це зв’язок з минулим, більш того, це зв’язок з іншим типом реальності, що знаходиться у різкому контрасті з матеріальними світом. Літургія несе свідчення про інший порядок речей. Якраз цей аспект і робить її привабливою для неправославної людини, так що, залишаючись в якомусь роді явищем чужим, православне богослужіння аж ніяк не відштовхує. В якомусь значенні літургія і залишається чужою, але не через своє грецьке походження, а тому, що вона воістину не від світу цього. Як вже говорилося вище, вона несе своє свідчення про інший світ – той світ, який справді іноприродний нашому і який у свій час прийде йому на зміну.